ОСТАННІ П’ЯТЬ ХВИЛИН

Філософська міні-повість

 У світі недостатньо любові і благості,

 щоб їх можна було марнувати

на уявних істот.

.
Фрідріх Ніцше

 

Прокляття!
Кретинізм. Потрапити під “Опель” як раз тоді, коли я нарешті знайшла того єдиного, якого так довго шукала. Ще прикріше, що через дурницю: ми йшли з ресторану і я кинулася за своєю хусткою, яку підхопив та поніс вітер. Варто було заради цього проходити з ним “школу виживання” Антарктиди, два місяці зігріваючи одне одного теплом своїх тіл. Туристи!.. Тоді-то я і зрозуміла, що це саме він. Смішно, але ці два місяці були, напевно, найщасливішими в моєму житті. Вже подумала, ну все, ось воно, нарешті, і моє щастя, і – на тобі!
Сущий кретинізм!
Краще б я там замерзла.
Принаймні, було б не так прикро…
…І був тунель. І яскраве світло в кінці. І Михаїл на вході. Ну, загалом, все як зазвичай. Все – як нам розповідали. А я ще сумнівалася. Дурепа. До речі, за сумніви мені і вкоротили злегка крила, а також дали німб вдвічі меншого діаметру, ніж належало.
Спочатку я, звичайно, ревла, вдаряла кулаками в груди Михаїлові, питала:
– Навіщо?! Навіщо, чорт би вас забрав?! Ой, вибачте…
Але Михаїл вказав мені на сусідню хмарку ярусом вище, де зібралися всі мої предки, – бабусі-прабабусі, діди-прадіди, – і деякі близькі, наприклад батько, маленький братик на горщику. І всі вони кликали мене до себе. Однак, як виявилося, потрапити туди було останньою стадією. Спочатку потрібно було Очиститися, на мені ж “висіло” два розлучення і аборти (он як пурхали довкола, докірливо заглядаючи в очі, янголята – мої не народжені діти), і зустрітися з Самим… ну, ви зрозуміли, про кого я. Ну, так, – з Богом. А потім вже я зможу возз’єднатися зі своєю ріднею на тій хмаринці і поринути у вічне блаженство і спокій. Втім, я туди і не прагнула. Я просила зараз лише про одне: тільки б він, там, на Землі, не дуже за мною вболівав, і, в кінцевому підсумку, був щасливий.
– О-о, дівчинко, – обняв мене Михаїл, – а ти ж думаєш не про себе. Отже, з тебе буде толк. В кінцевому підсумку. А що до твого коханого, то тут особливий випадок: власне, це і буде твоє завдання на Очищення. Загалом, виручати треба хлопця…
Так я і опинилась у величезному двох’ярусному ліфті, що прямував прямо вниз. Так-так, саме в пекло. У нижньому ярусі ліфта їхали тільки в один кінець, тобто грішники. Я, на щастя, їхала в верхньому. По мірі опускання ставало все гарячіше (втім, мій білий одяг відмінно відбивав тепло), а людей у нижньому приміщенні ліфта ставало все менше. Здавалося, їх просто висмикували звідти. Так, тут кожен отримував по заслугах, ну, ви мене зрозуміли, тобто – по ділах своїх. Вогонь, котли, сковорідки – все це анахронізм. Зараз не ті часи. Є покарання куди страшніші.

Наприклад, найпотаємніші страхи і кошмари самих людей. Хтось отримував повну темноту з несамовитими звуками, хтось – абсолютну вічну самотність, ну, а хтось, вибачайте, просто по яйцях. І при цьому – всюдисущий запах гару, стогін і скрегіт зубів… Коротше, моторошне і в той же час жалюгідне видовище, це пекло. І раптом я зловила себе на думці, що воно дуже схоже на Землю.
Я не стала розвивати цю думку.
І як йому вдалося втрапити в таке (я маю на увазі мого Андрія)?! Укласти договір з сатаною під свою душу, що Третя Світова ніколи не почнеться! Уявляєте? Це ж явна провокація і шулерство! Це і дитині зрозуміло.
По-перше, на щастя, не все залежить від сатани. По-друге, Третя Світова, я думаю, і так ніколи не почнеться. Та й взагалі, дивлячись що розуміти під світовою війною. Від лукавого всього можна чекати.
Так, на таке міг піти або божевільний, або святий. Але я-то знала, що мій Андрійко – точно не божевільний. І тому я його витягну.
На самому дні шахти ліфт пронизливо і гидко брязнув і важко зупинився. Єхидні леприкони довго вели мене звивистими похмурими коридорами, що нагадували застінки гестапо чи НКВД (мені про ці заклади дід розповідав). Зупинилися ми перед масивними п’ятикутними дверима з червоним написом “666”, один з леприконів натиснув кнопку селектора в стіні і проскрипів:
– Адвокат прибув.
Негайно ж двері від’їхали убік і мої супроводжуючі, схилившись у знущальному поклоні, запросили мене увійти. Самі вони залишилися зовні. Як тільки двері за мною зачинилися, на них до трьох шісток додався ще один, палаючий вогненним кольором, напис: “ОБЛИШ НАДІЮ КОЖЕН, ХТО СЮДИ ВХОДИТЬ”.
Але то був ще не кабінет сатани, а всього лише приймальня з досить симпатичненьким, схожим на порося, з ріжками і довгим хвостом, бісиком-секретарем. Знаю, це дико звучить, але цей бісик мені видався симпатичним.
– Бос чекає на Вас, – проверещав секретар і відкрив переді мною двері у величезний кабінет.

Кабінет був дійсно величезний. Метрів з тридцять завширшки, і з шістдесят у довжину. Та ще й у висоту метрів десять, не менше. Уздовж центральної лінії цього “аеродрому” тягнувся масивний стіл з чорного дерева, обставлений навколо обертовими кріслами, перед кожним з яких в полірування столу була врізана якась непоказна сіра кнопка. Взагалі, кабінет справляв досить похмуре, гнітюче враження – малахітова підлога, сірі шорсткі стіни, коричнева стеля з якимось орнаментом і двома великими люстрами. Але позбавленим смаку я б його не назвала: квіти на стінах, в основному троянди та тюльпани, в дальньому кінці зали горить старовинний камін, біля якого стоїть маленький журнальний столик з двома великими м’якими кріслами одне навпроти одного… В принципі, – звичайний кабінет великого начальника. В ньому було помітно прохолодніше, ніж в інших приміщеннях. Запаху гару теж не було.
Біля столика в одному з крісел зручно влаштувався якийсь елегантний молодик у оксамитовому помаранчевому халаті і спортивних штанях. Він курив сигару.
– Я чекав на тебе, – промовив він і його голос змусив мене здригнутися: він видався мені дуже знайомим. – Проходь, не бійся. Нам є про що поговорити.
І він вказав мені на вільне крісло. По мірі того, як я до нього наближалася, моє серце все більше завмирало. Та ж фігура, ті ж рухи, рівні і точні, ті ж риси обличчя, те ж темне волосся. І тільки демонічний блиск в його карих очах дозволив мені заспокоїтися. Це не він.
– Ну, як тобі моє нове тіло? – сказав він. – Пасує?
– Ні, – похмуро відповіла я і опустилася в крісло.
Він – Сатана – розсміявся.
– Спочатку всі так говорять про свої дорогоцінні тіла. Ну, гаразд, не будемо витрачатися на порожні розмови, перейдемо відразу до справи. Зрозуміло, я прекрасно знаю, навіщо ти прийшла. Домагатися скасування контракту, який тобі здається несправедливим. Знаєш, скільки до мене таких ходить? На день. Спокутують гріхи. “Очищаються”. Але, на жаль, майже всі йдуть ні з чим. Тому що контракт є контракт, підпис поставлено, і я вже нічого не можу змінити.
– Навіть якщо цей підпис був отриманий нечесним шляхом?
Люцифер з награною прикрістю хитнув головою:
– Тільки не треба ось цього дитячого саду! Позбав мене. Чесно – не чесно. Що таке взагалі “чесно”? Ти ж знаєш, що для мене цього поняття не існує. Як і Добра і Зла. Абсолютних, звичайно. Тебе ж вчили, забула, чи що???
– А як же Любов? Її теж не існує?

– Ну чому ж? Думаю, тільки у самих останніх циніків повернеться язик сказати, що її, ріднесенької, та ще й з великої букви, не існує. Особливо якщо згадати, скільки з-за неї вбивають і вішаються… Але ми відволіклися. Головне – підпис. І не важливо, яким шляхом його отримано. Але якщо його отримано, поставлено золотим чорнилом та скріплено кров’ю, то цього вже ніщо і ніхто не може змінити. Навіть Він, – він підняв палець вгору. – Такі вже в нас закони.
– Чортові закони, – вирвалося у мене.
– А весь цей світ придуманий не нами… – проспівав він і розреготався. – Зрештою, твій, кхм, підзахисний, як ти сама знаєш, зовсім не дитина і не божевільний. Він підписував контракт цілком свідомо, у здоровому глузді. Навряд чи він був не в курсі, на що йде. Це його вибір.
Диявол встав, підійшов до каміна, струснув у вогонь попіл з сигари (мабуть, один тільки цей попіл коштує більше, ніж “Опель”) й притулився плечем до його антикварного оформлення.
– Є, правда, один вихід… – зітхнув він, а я насторожилася. – Я його всім пропоную, але майже всі відмовляються. Майже. Я згоден розірвати з ним контракт в обмін на… тебе. А що? Для мене це цілком вигідно: він загнеться ще невідомо коли, а ти вже тут. Ну, що скажеш?
На столику виникла чорнильниця з золотим чорнилом і перо. А в руках у Мефістофеля з’явилися два згортки чорного папірусу: один – Андрійків контракт, а інший – мій, ще не підписаний.
– Ну? – повторив він, простягаючи мені один із згортків. – Зважуйся. Як тільки ти почнеш підписувати контракт, я почну рвати цей.
Я проковтнула слину, але рішуче взяла папір. Для початку я його уважно продивилася: тут можна очікувати будь-якого підступу. Ні, начебто все правильно:
“Я, нижчепідписаний (аяся) зобов’язуюсь: повністю і назавжди віддати себе у владу Сатані (Дияволу, Люциферу, Мефістофелю…) у разі, якщо останній розірве контракт з моїм підзахисним”. І підписи сторін.
– Тут не вистачає однієї фрази, – раптом холодно сказала я, – в кінці: “…і більше ніколи ні він, ні його слуги не будуть намагатися відновити з моїм підзахисним цей контракт, або скласти яку-небудь іншу угоду”.
Диявол розплився в усмішці.
– О-О, дитинко, та тебе не проведеш… Хапаєш на льоту. Люблю таких. Втім, я був би розчарований, якщо б ти цього не сказала. Що ж, прошу. – Негайно ж на моїм папері, немов на екрані комп’ютера, з’явився цей додатковий напис. – Так краще?
Я так само рішуче взяла перо, незважаючи на те, що всередині у мене все завмерло. Моя рука на мить зупинилася біля самого паперу, тому що я почула голос сатани:
– Подумай. Гарненько подумай! Адже як тільки ти поставиш підпис, вже нічого не можна буде змінити. Ніколи.
– Я люблю тебе, Андрію, – промовила я і швидко підписалася.

І ніякої блискавки, ніякого грому, ніяких спецефектів, що леденять душу. Всі спецефекти – витівки Голлівуду, де, очевидно, бюджет на них розрахований. Тут же не сталося майже нічого, якщо не зважати на мій одяг, який відразу став чорним, та те, що сатана тихо засміявся. З полегшенням я побачила палаючі в каміні обривки Андрійкового контракту.
– У мене сьогодні рішуче вдалий день, – пробурмотів Люцифер, милуючись новим контрактом. І раптом (так, я явно поквапилася робити висновки щодо спецефектів) він обернувся… мною. Вона… в сенсі він, нахилився і зашепотів мені прямо у вухо моїм голосом: – Ну, от і все, дівчинко. Тепер ти лише моя. Моя! Як довго я чекав цього. Відтепер здійсняться твої найстрашніші нічні кошмари. Гола ти будеш лежати в тісному бетонному склепі, серед полчищ гадюк, черв’яків, смердючих тарганів, жужелиць та павуків. Всі вони обліплять тебе з ніг до голови і будуть повільно їсти і гризти, проникати всередину тебе. Ти все будеш відчувати і розуміти, але не зможеш навіть поворухнутися. А у вуха тобі постійно буде литися “важкий метал”. Класна музичка, чи не правда? Ні, ти не зійдеш з глузду: ти постійно будеш відчувати нелюдську огиду, біль і страх. Страх тому, що для різноманітності раз або два на століття (сама розумієш – справ по вінця) я буду приходити до тебе у вигляді трьохрогого козла і мати тебе, скільки захочу, ти ж не зможеш навіть пискнути. І ти ніколи не будеш знати, коли це станеться. І ця вся веселуха буде тривати вічно. Вічно!
Вона випросталась і, зітхаючи, сказала вже нормальним тоном:
– В довершення картини можу сказати, що періодично я буду з’являтися на Землю у твоєму образі і розважатисяз твоїм Андрійком. Зрозуміло, коли він спить, або “під мухою”. – Диявол став Джорджем Соросом, стомлено опустився у своє крісло і мило посміхнувся: – Вибач, дорогенька, що я раніше не змалював тобі всю цю барвисту перспективу, але ти ж сама розумієш: секрети фірми і все таке… А втім, ти б і після цього не змінила свого рішення? Правда ж? Так що – ласкаво просимо в Пекло.
Він відкинувся на спинку крісла і знову спокійно закурив. А у мене бризнули сльози і я закрила очі.
– Я люблю тебе, Андрійко, – тільки й змогли прошепотіти мої губи.
В наступні хвилини я була готова до чого завгодно, але нічого не відбувалося. Я відкрила очі.
У кріслі навпроти сидів чоловік років тридцяти, який сильно нагадував Олександра Македонського з підручників історії, і, як і раніше, безтурботно пихтів своєю дорогою сигарою. Тільки зараз я помітила вигравірувану на ній фірмову етикетку: “Зроблено в раю”.
– Ну, – поцікавився він, – відійшла? Тоді я тебе більше не затримую. Можеш іти. До свого «татка».
Македонський зітхнув, ліниво підібрав зі столика наш договір, ще раз переглянув його, муркаючи собі під ніс якусь мелодію і… кинув в камін. Мої сльози якось самі собою висохли. Я не знала, що й думати.
– Що дивишся? Тест це був, тест. “Очищення”. Ти його пройшла. Мої вітання! – здавалося, у ці слова він вклав все своє єхидство. – А зараз – вільна. Якщо, звичайно, твою майбутню долю можна назвати волею, в чому я дуже невпевнений… Слухай, іди-но звідси, га? Не тривож мою душу. Де двері, думаю, ти ще не забула.
Він явно не хотів більше нічого пояснювати, а я не могла зрушити з місця.
– Але… як?.. – тільки й змогла промовити я.

– Ти щось хотіла запитати? – зобразив щире здивування Македонський. – Тебе щось не влаштовує? Ну, вибач, люба, не я придумав ці тести, я лише виконую свою частину договору: чорний папірус, золоте чорнило і “Абсолютне Зло”, що прагне до влади, сексуально стурбоване (причому, обов’язково клінічно збочене) – все в кращих традиціях християнського фільму жахів бюджетом у півмільярда. “Я люблю тебе Андрійко”, – раптом, після деякої паузи, награно продекламував він. – Дивитись на вас гидко. Все у вас з надривом, все як на сцені. Олов’яні солдатики. Саме такі й потрібні йому, – він кивнув вгору. – Для його “космічних стратегій”. Скучає. Ну, йди, тебе ж там чекають.
Я не ворушилася. Я не розуміла, що відбувається. А мій співрозмовник прикро повів бровою:
– Слово честі, цього пункту у нашому з ним контракті не було – щоб я приводив до тями відтестованих. Але я чомусь завжди це роблю. Що ще? Ах так – твій Андрій і його Третя Світова… Ну, тут ти можеш бути абсолютно спокійна, принаймні щодо мене: твій Андрій мені, пардон, і нафіг не потрібен. Ну, а всякі війни, катастрофи, епідемії… потопи, це не по моїй частині – це по частині того, хто вважає себе, перепрошую, “Абсолютним Добром” і з волі якого все йде. Так що з цими питаннями не до мене. У мене зовсім інші завдання. “Він або божевільний, або святий”, – знову пригадав він мої слова. – А в чому ж бо різниця? Не знаєш? Тільки в тому, що божевільний сходить з глузду особисто для себе, а святий – заради народу. Його ж за це ще і канонізують.
Чи ти справді повірила, що я тільки і мрію без кінця трахати в козлячій личині якусь знерухомлену актрису, поїдену черваками і тарганами? Так, серйозна психічна патологія, нічого не скажеш… – Македонський весело розсміявся. – Чого тільки не дізнаєшся про себе за… не скажу, за скільки мільярдів років (щоб не перевантажувати ефір багатозначними числами), після того, як “вийдеш з партії”, вирішивши жити самостійно і боротися за це право. Знайома історія, чи не так? Або ось ще – моє прагнення до Влади (великі літери, до речі, мене теж втішають). Для мене досі загадка, навіщо мені, індивідуалісту і одинакові, влада? Тим більше, влада над безмозкими олов’яними солдатиками? Ах так, я ж підживлююсь “Темною енергією” – енергією болю і страждання. Прямо якийсь невиправний сексуально-енергетичний маніяк, гермафродит і некрофіл… з дивними кулінарними уподобаннями та неприродним способом прийняття їжі.
І він знову розсміявся. Так, ніби вже тільки це йому й залишалося робити.
А я, схоже, почала приходити до тями: ці “олов’яні солдатики”, та ще й безмозкі, почали обурювати. Що і вивело мене зі ступору.
– Ти хочеш сказати, що ніколи нікого не використовував? – почула я свій голос.
– Використовував. І використовую. При нагоді. І на відміну від свого опонента кажу це чесно і прямо. Тому що це природно для того, хто хоч щось робить, а тим більше – до чогось прагне. Використовувати всі наявні ресурси для досягнення своїх цілей, це непорушний закон природи. Від нього нікуди не дітися. Просто ті, у кого є мізки в черепі, взаємовигідно співпрацюють зі мною, як з роботодавцем, використовуючи в свою чергу і мене, точніше, мої ресурси. А у кого з сірою речовиною напруга, біжать в “лоно”, лизати це саме лоно і кричати алілуя. Чи ти хочеш сказати, наш товариш “Абсолютне Добро” нікого ніколи не використовував? Ха! Тільки це у нас називається по-іншому. Як же, це ж заради Добра і Любові, це все суто добровільно і усвідомлено. У гіршому разі, це називається – необхідна самопожертва, яка змушує безмежно страждати нашого містера “Абсолютне Добро”. Я тобі більше скажу: таке, як у нього, воїнство олов’яних солдатиків – вже вибач за прямоту, але я волію називати речі своїми іменами, – готових, не замислюючись, стати камікадзе заради “Справи Світла”, не снилося жодному диктатору. Навіть всім диктаторам разом узятим. До речі, знаєш, чому, наприклад, мастурбація, не кажучи вже про аборт, – смертний гріх? Хоча ні сперматозоїд, ні яйцеклітина, навіть запліднена, не є не те що людиною, навіть комахою. Знаєш? Ось саме – плодіться і розмножуйтеся. Чим більше рабів, тим краще. Тим більше гарматного м’яса, яке потім можна злити в безмозку енергію, яка пробиває те, що не пробивається. Природно, вербування туди йде з допомогою найефективнішого у Всесвіті засобу зомбування – релігії. Хрещення, наприклад. Причому, у переважній більшості випадків ще в дитячому віці. Поки людина ще взагалі нічого не розуміє, не кажучи вже про свій усвідомлений вибір. І головне, що робити для цього вже нічого не потрібно: батькам давно вбито в голову, що “так треба”. Хоча б для того (якщо не вдаватися у високі матерії), щоб з їх дитиною нічого не сталося. Типу захист. Зрозуміло, цьому самому чаду нічого не може бути ні від обливання його холодною водою, ні від нестерильної клоунади в рясах, і якщо воно раптом захворіє, то це станеться від чого завгодно, тільки не від цієї клоунади. І плювати, як він буде жити на Землі. Головне, потім – гарматне м’ясо, що переходить в безмозку пробивну енергію “Світла”… Нудно нам, розумієш, – безтурботно сказав він і випустив мальовничий клуб сигарного диму. – Кумедна, до речі, абревіатурка у цього словосполучення: “Абсолютне Добро”. Не знаходиш?

– Я правильно зрозуміла: я тільки що почула в популярному викладі стару як світ спекуляцію під загальною назвою “Богу потрібні раби і влада”? – не без єхидства поцікавилася я. – Іншими словами, вже вибач, я теж буду називати все своїми іменами, чорне є біле і навпаки? Десь я це вже чула…
– Так? А не бачила? – Македонський співчутливо подивився мені в очі і поцокав язиком: – Ай-ай-ай… Тоді, дівчинко, у тебе щось з очима. Можу запропонувати послуги окуліста. Скажи, будь ласка, якщо б тобі, у створеному тобою мурашнику потрібні були просто друзі, а не, скажімо, постійне військове поповнення або все більше рабів для плантацій, ти б била їх по геніталіях за “витрату сімені не за призначенням”?
– Він нікого по тих місцях не б’є, – твердо заперечила я.
– Так, він їх просто ампутує. Причому, чужими руками. Крові дуже багато для нашого “а-де”, розумієш?
– Ти так про це розповідаєш, ніби сам усе це робиш.

– Робив. Поки не вирішив вийти з гри. Що було далі, думаю, ти приблизно знаєш.
– Вийти з гри??? Ха! А це все, – я розвела руками, – все, що я бачила тут, це як називається? Всі ваші тести-договори? І після цього ти мені будеш розповідати про свою незалежність?
– Так, буду! – різко сказав Люцифер. Він раптом підвівся і обіперся кулаками об столик (видно, я зачепила його за живе): – Ось це все – театр. А Мій з Ним Договір… до речі, завірений і підписаний дійсно за всіма правилами і на набагато більш довговічному носії, ніж ідіотський чорний папірус. Так от, цей Договір – цілком прийнятна плата за мої переконання і мій спосіб життя. Починати повномасштабну війну мені якось не хочеться – для неї потрібно занадто багато влади над дуже багатьма дурнями, – але за все треба платить. І ця фундаментальна теза існувала ще задовго до мене, і навіть… до нього. І якщо б я був звичайною вразливою істотою, я платив би за це своїм здоров’ям, всякими нещасними випадками, втратою близьких… А мені потім ще й говорили б, що це ж, мовляв, не Він від мене відвернувся, а я від нього, а він, бідненький, ну, дуже страждає через мене і з-за такого мого вибору. Незважаючи на те, що все йде тільки по його волі. Нічого не помічаєш? Наприклад, цинізм і лицемірство?
– Знаєш, ні. Він нікого не карає і ні від кого не відвертається. Він просто перестає допомагати! Це ж елементарний здоровий глузд: хіба ти співпрацюєш з тими, хто тебе послав подалі?
– Все правильно: не співпрацюю. Ось тільки коли мій шановний опонент перестає з кимось “співпрацювати”, з тим обов’язково трапляється якась біда. На нещасного чомусь відразу, як зголоднілий зек на повію, навалюється все зло цього недосконалого світу на чолі з покірним слугою твоїм (благо є на кого показати пальцем). Одне з двох: або я – закінчений ідіот, або Він бреше! Ой, ледь не забув, я ж харчуюся… ну, ти в курсі, не буду повторюватися, – і він, дружньо посміхнувшись, знову опустився в крісло.
– Він усім надає вибір, – механічно відповіла я. – Кожен може жити так, як хоче. Просто ти з Ним, або – ні.
– Так? І твій вибір, звичайно ж, полягав у тому, щоб “героїчно” загинути під колесами “Опеля”? Можеш не відповідати, я знаю все, що ти мені скажеш. І про якісь його “над-граничні” плани, і про випробування, які він нам… тобто вам, посилає, і про його абсолютно безкорисливе прагнення допомогти всім, навіть тим, хто “відбився”, і так далі. За списком. Мені особливо подобається теорія про його “безкорисливість”. Для довідки: чотири основні світові релігії (я вже мовчу про багатогранне язичництво) розпалися, у свою чергу, на тисячі конфесій – сект, тобто (в одному лише християнстві їх вже дві тисячі), кожна з яких, природно, вважає себе єдиним носієм істини, всі решта – від мене, і їхні прихильники повинні потрапити в Пекло. Втім, це, як і релігійні війни, – дрібниці: все одно в кінці, при “сортуванні”, виявиться, що всі молилися одному богу тільки в різних обличчях і національних шатах. І всі прихильники всіх релігій – хороші, щасливі і придатні до стройової. Так от, якщо ти, крім свого природно-розумної поведінки в природі і суспільстві, будеш ще дотримуватися однієї з релігій (так, ніхто не скаже, що тут немає вибору!), яка накладе на тебе ще пунктів триста-чотириста додаткових зобов’язань, які ти повинна будеш невідступно і беззаперечно виконувати, то з тобою: “а” – нічого поганого не станеться (залежить від Його планів), “б” – він тобі дасть, нічого не вимагаючи взамін, все, що ти тільки забажаєш (звичайно, в межах розумного). Може бути. Якщо на те буде Його воля. Адже жодних підписаних взаємних зобов’язань та нотаріально завірених договорів з печатками немає. Все ж на безкорисливо-добровільних засадах, а на Бога не можна тиснути! Еге ж, щось не так в цій божеській безкорисливості, не знаходиш? Як кажуть, приберіть дві неправильні відповіді. І знаєш, що у всьому цьому найцікавіше? Що я йому потрібен набагато більше, ніж він мені! Якщо, звичайно, він мені взагалі потрібен. Мене завжди забавляє підкреслено-показовий осуд зла – вбивств, насильства, “первородного гріха” – всякими віруючими, які, зрозуміло, нічого спільного з цим не мають. Ще б пак, ми ж відкрилися богу (якийсь боксерський термін, чесне слово), несемо Істину і Світло. Тільки от чомусь вони постійно додають, що, не пізнавши Темряву (причому, як слід – по саме не можу) неможливо цінувати Світло. Тому, коли б не було мене, ввели б кого-небудь іншого на цю роль, і якщо б не сумнозвісне древо знань, знайшлася б яке-небудь інша табуйована рослина і табу це, не без допомоги згаданого рольовика, було б неодмінно порушено. Зрештою, викладач завжди знайде спосіб завалити студента на іспиті. Ах так, ви ж все це, добродійко, десь і колись вже чули… Ну, вибач за повтор, тільки я подумав, що тут, як ніде і ніколи це доречно підкреслити.

– Прямо оратор, – цокнула я язиком. – Як по шпаргалці мовиш: жодної запинки. І вигляд вибрав відповідний… щось мені слабо віриться, що це не входило в ваш договір. Може, ця спроба вербування, ця барвиста демагогія, і є справжній тест?
– Всі сумніви – від лукавого, – пожартував він. – Ти будеш сміятися, але це було дійсно поза програмою. Так сказати, вільне плавання, що ніяк на результат зданого тесту не впливає – сюди тобі шлях вже закритий. Не моя ти, не моя, як співається в одній пісні. Це все було від щирого серця…
– Дуже зворушена. Ось де справжні безкорисливо-некомерційні стосунки…
– Просто я часто повторюю, – продовжував Македонський, не помічаючи мого глузування, – таким ось “адвокатам”…
Раптом у нього щось дзенькнуло П’яту симфонію Бетховена (ту саму, де “доля стукає у двері”). З кишені свого халата він дістав крихітний мобільний телефон.
– Так. А, привіт. Ні, вже не зайнятий. Угу. – На столику перед ним матеріалізувалася шахова дошка з незавершеною партією. – Ага: слон “є-три” – “же-п’ять”… Ясно. Всі. Поки що. Передзвоню. – Він повернув телефон в кишеню, бурмочучи собі під ніс: – Так… так-так-так, і що ж ми маємо (чи нас мають)?.. А маємо ми… ми маємо, мат в п’ять ходів. Ні, схоже, все-таки нас мають… Хай йому грець! Невже і Північну Корею проср… пардон, мадам, програв… Ну, гаразд, п’ять ходів – це ще бабуся надвоє сказала…
– Хто це був? – обімлівши, запитала я.
– Хто-хто, – пробурчав він, не відриваючись від дошки. – Вгадай з двох разів, якщо це був не я. До речі, на відміну від твого Андрійка, Він адвоката не потребує (хоча, як сказав один розумний чоловік на Землі, Бога може вибачити тільки те, що його не існує), так що твої послуги оплачені не будуть. Можеш вважати це теж – у порядку безоплатної інформації… – Він підняв на мене очі: – Ну, я задовольнив твою цікавість, чи що-небудь ще?
– Останнє запитання, – похмуро сказала я. – А якщо б я не здала тест?
– Тоді б у тебе був шанс. На Землі за твоє життя ще продовжують боротися…
Диявол сказав це, вивчаючи свою шахову партію. Сказав це так, ніби повідомляв мені, котра година.
Не пам’ятаю, як я дійшла до дверей. Але коли дійшла, почула за спиною голос Сатани:
– Яна! Хотів би я бути твоїм другом.
Я нічого не відповіла, і вийшла з кабінету. У приймальні мій одяг раптом знову став білим: звичайне плаття без рукавів, з синім ремінцем. Миловидна ввічлива секретарка (і ніяке не порося!) показала мені вихід – зовсім не той, з трьома шістками, через який я сюди увійшла. За цими оббитими сірою шкірою дверима, з ажурною табличкою “ХІД”, відразу був ліфт. З Михаїлом. Прямий.
Ну, що ж ти, думала я, піднімаючись в круглій кабінці і відвертаючись від архангела, не радієш! Ти ж все пройшла. Все витримала. Вистраждала. Зараз зустрінешся з Самим.
Радуйся!
Ну? Чого ж ти ревеш?
А сльози все текли.
…Я відчувала навколо прохолоду і свіжість повітря, в якому пахло м’ятою і квітами. За кубатурою Його офіс був майже таким же, як і кабінет “опонента” – він був теж велетенський. Але це їх єдина схожість.
Все було в білих тонах.
Довгий стіл з кріслами і кнопками замінила велика клумба з квітами і невеликими деревами, в яких співали птахи. Замість каміна був мініатюрний фонтанчик, а дві бічні стіни виявилися взагалі прозорі, і крізь них лилося яскраве світло, яке спочатку змусило мене зажмуритися. Потім вже я розгледіла за ними білосніжні хмари внизу і ясне синьо-фіолетове небо вгорі, в якому горіло якесь крихітне блакитне сонце. Єдине, що залишилося незмінним, це маленький журнальний столик, на якому, замість чорнильниці і паперу, стояли дві паруючі чашки кави (моєї улюбленої, до речі), і зручні крісла, в одному з яких я сиділа.
Уздовж клумби, не поспішаючи, походжав молодий чоловік у білій футболці і кремових шортах і поливав квіти. Я Його одразу впізнала, навіть без німба, який просто висів на гілочці, напевно, щоб не заважати…
– Я радий, що ти пройшла випробування, Дитя моє, – сказав Він. – Я дуже хвилювався. Але тепер знаю, що для тебе немає нічого більш важливого, ніж Любов і Життя. І вибач за те, що тобі довелося почекати в моїй приймальні: сама розумієш, скільки народу… І кожному потрібно приділити індивідуальну увагу.
– Це Ви… – тільки й змогла вимовити я.

– Не “ви”, а “ти”, дитино. “Ти”. І давай без великих букв: як мені осточорт… тьху, набридла вся ця помпезність… Ми тут взагалі всі друзі. Адже мені не потрібно поклоніння, мені потрібна щира дружба і любов. – Він посміхнувся. – Та не дивись, що я без бороди. Збрив. За тисячі років будь-яка борода набридне. Зрештою, всім хочеться виглядати молодше. Так, ти – знову в раю. Хоча, чесно кажучи, недолюблюю я всі ці визначення: “рай – не рай”, “Царство Небесне”, “Нірвана”… Це просто звичайний, нормальний світ, де НЕМАЄ ЗЛА. Таким повинен бути весь Всесвіт. Що ми і намагаємося втілити. Люди на Землі чомусь створили собі тезу про рівновагу добра і зла (ну, ти сама знаєш: інь і янь, біле і чорне, “єдність і боротьба протилежностей”…). Втім, ми всі тут знаємо, чому вони так вирішили і чия це робота. Зрозуміло, насправді це невірно.

Він зітхнув, торкаючи пелюстки нарцисів.

– Принаймні, щодо зла. Зло не має сенсу. Воно не може підтримувати жодної рівноваги. У нескінченному Всесвіті вистачить місця для всього, що створено Любов’ю. В ньому не вистачить місця тільки злу. Тому що воно запрограмоване на самознищення. Воно не вічне, навіть якщо йому нічого не протиставляти. Знаю, тобі тільки що казали, що Добра і Зла немає взагалі, і так далі – все, що з цим пов’язано (стара-стара казка). Скажу тобі прямо: це – теорія хаосу у філософському виконанні, дуже зручна для встановлення світового свавілля. Сама по собі – руйнівна сила. Та ти бери каву, поки не охолола, не соромся…
Я дивилася на нього і думала: чомусь практично ні в одному фільмі, де хоч якось зображується, скажімо, подорож на “той світ” або просто потойбічний світ, Його Самого не показують. Його різноманітних ангелів, агентів і навіть (нечувана зухвалість!) Його бюрократію – скільки завгодно. Але не Його! Бояться помилитися, що це буде прирівняне до богохульства? Це, мабуть, від нестачі розуму і фантазії.
– Ай-ай-ай… – похитав головою “Садівник”, який бачив мене наскрізь. – Не судіть, як говориться. Це не від нестачі розуму і фантазії, це елементарне дотримання авторських прав.
– Так, – сказала я, взявши чашку з кавою, – щоправда, дотримуються їх чомусь не всі і якось вибірково по відношенню до авторів.
– Та й не завжди, чого вже гріха таїти. Але це вже – окрема розмова. Яка відверто буде проведена свого часу і з ким треба. А в твою душу, я бачу, вже внесено зерно сумніву. В останні півдня ти про мене стільки всякого наслухалася… “хорошого”. І все одне і те ж, одне і те ж… Змінюється лише форма та етикетка.
– Ну, це слабо схоже на спокусу.
– А ти думала, що він тобі буде пропонувати всі скарби Світу і молочні ріки з кисільними берегами на довісок? Не ті часи. Він порозумнішав, став хитрішим і спритнішим, завжди ятрить наболіле, вміло маніпулює неоднозначними поки ще для людей поняттями. Але суть всього цього залишається незмінною. Звичайні розмови атеїстів-невдах, які опинилися на узбіччі Життя і готових за будь-яке своє спотикання на сходовому майданчику звинувачувати кого завгодно, тільки не себе. А мета все одно одна – влада.
– Вроджену хворобу або страшну авіакатастрофу важко назвати спотиканням на сходовому майданчику, – раптом сказала я, і не впізнала свій голос, настільки він був холодним. Чужим.

– Це – для вас. А для мене, або навіть в масштабах всесвіту… Я – вічний і нескінченний. А як сказав на Землі один наш спільний знайомий, будь-який відрізок довжини порівняно з нескінченністю дорівнює нулю.
– Навіть наші душі? Наш внутрішній світ?
Садівник сумно розсміявся.
– Та-ак, мої адепти на Землі явно перестаралися. Безумовно, ви все – цілі світи, надзвичайно багатогранні і загадкові (я старався). Але невже ти справді вважала, що вони, ці світи, нескінченні? Ти вже вибач мені за відвертість, але зараз же, як ніде і ніколи, розмова повинна йти відверто, без всяких задніх думок і недомовок, вірно? – він підійшов до столика, сів у крісло навпроти мене й узяв свою чашку кави. – Бачу, зараз ти чекаєш від мене тільки одного: відповідей. Зволь.
Картина за прозорими стінами стала різко змінюватися.
Хмари пішли вниз, притиснувшись до землі, в чорніючому  небі з’явилися зірки. Синьо-фіолетова планета провалилася у чорну безодню і зникла в сяйві свого сонця, яке в свою чергу крихітною іскоркою злилося з безліччю зірок галактики. Незабаром і ця величезна зоряна система перетворилася в ледь помітну цятку туману, загублену в нескінченній беззоряній темряві серед мільярдів таких цяток. Усе неслося в далину, і, нарешті, я побачила саму структуру всесвіту – нескінченна тривимірна “рибацька сітка”, зіткана з незліченної кількості скупчень галактик.
Ця “сітка” велично розширювалася, немов була натягнута на якусь неймовірну надувну кульку, блякла і червоніла. Однак її розширення сповільнювалося, поки, нарешті, не зупинилося зовсім. На кілька митей все застигло, потім пішло назад: гігантська “куля” почала здуватися, всесвітня сітка стала стискатися, причому прискореними темпами. Для мене чомусь було очевидно, що всесвіт не віддаляється від нас, а саме стискається, колапсує, опадає в себе. В кінцевому підсумку він стиснувся в точку – космологічну сингулярність, – неймовірно тугий і заплутаний клубок матерії і багатовимірного простору, за чим послідував Великий вибух. Я думала, що осліпну від цього жахливого всеохоплюючого Світла. Воно було всіх діапазонів хвиль. Я це знала, хоча мої очі, зрозуміло, сприймали лише незначну частину електромагнітного спектра.
Потім матерія, яка розліталася на всі боки, ставши знову первинною, почала дробитися на газові хмари, з яких знову виникли зірки і галактики, стали спалахувати наднові, збагачуючи всесвіт новою матерією, вже з добавкою важких речовин, яка збиралася в свою чергу в нові покоління зірок і землеподібні планети навколо них… Це дійство відбувалося в сильно прискореному часовому темпі, і ось я бачу вже знайому “рибальську сітку”, яка повільно розширюється.
І все починається спочатку.
Щоб повторитися нескінченну кількість разів.

– Це було майже вічність тому, – почав він, – і на майже нескінченному фізичному віддаленні від вашого всесвіту, який ви називаєте Всесвітом з великої літери. Це – мій Первинний всесвіт. Як бачиш, він Пульсує. Причому з періодом всього в якихось сто мільярдів років. Звичайно, для звичайних цивілізацій, які живуть максимум десять-двадцять мільйонів років, цього часу – з головою, але у біомаси тут взагалі не було майбутнього: сингулярність між циклами знищує рішуче все, щоразу починаючи, що називається, з чистого аркуша. І співтовариству, яке змогло б вийти на стадію вічного існування, довелося б замислитися. Так ось, в “один прекрасний цикл” таке співтовариство з’явилося. Спочатку це була конфедерація п’яти зірок, розташованих неподалік одна від одної, раси яких давно організували надійні зв’язки між собою – так звана Конфедерація п’яти. Потім був природний хід речей для розуму, який бурхливо розвивається та шукає: перехід на Стійкий розвиток, експансія на галактику та освоєння всіх її ресурсів, розвиток високих технологій, у тому числі і ментальної кібербіології з подальшим створенням колективного розуму, теоретичне вивчення самої суті всесвіту і життя, пізнання їх самих фундаментальних законів. До початку експансії за межі галактики Конфедерація була вже справжньою надцивілізацією надсутностей, яким не загрожувало рішуче нічого. Всякі гіперпростори, нуль-переходи, телепатія, безсмертя і біологічне в тому числі) – все це вже в минулому. Як кажуть, кожному по планеті, від кожного по зірці. Тим більше, що зірки тепер запалювали буквально на уроках природознавства. Далекий всесвіт – інші галактики і простори Конфедерація підкорювала вже жартома і граючись. Зустрічаючи іноді найбільш перспективні раси, вона починала їх рецесирувать – брала під опіку, вливаючи їх потім (після біологічної смерті) у свій загальний банк енергії – енергії Світла. Чому Світла? Тому що майже у всіх рас з добром асоціюється саме світло. Це було і легко, і кумедно: досить представитися аборигенам їх Богом, зрозуміло, надавши при цьому “всі необхідні докази” і показавши перспективу для їх душ, як вони самі надають ці свої душі і готові йти за тобою хоч на край всесвіту. Не всі індивідууми, звичайно, але Конфедерації вистачало. Правда, коли з розвитком науки невіра збільшувалася, доводилося коригувати розвиток – або пригнічуючи його, або переконавши їх, що коли наука не доводить існування Бога з усією очевидністю, то, у всякому разі, ніяк не може його й спростувати.
Загалом, Співтовариство Світла, як тепер називалася Конфедерація, благополучно розрослось на значну частину того всесвіту. Мільярди років його існування було абсолютно безхмарним, поки… Коли всесвіт практично припинив своє розширення, тут-то наша надцивілізація і згадала, що вона невразлива тільки майже. Майже. Чергова космологічна сингулярність, в яку належить стиснутися всесвіту, коли перестануть існувати навіть простір і час, знищить все і всіх. Навіть Співтовариство Світла. Щосили запрацював колективний розум. Тобто, не можна сказати, що він і раніше не працював над цією проблемою, але зараз настав критичний період: треба було негайно щось робити, поки всесвіт не перейшов до незворотного колапсу. Тоді вже ніщо не допоможе. Власне, що робити, було відомо навіть дитині, причому ще з тих доісторичних часів, коли члени Співтовариства сиділи на своїх материнських планетах і навіть не літали в космос: змінити геометрію простору. А от як це зробити?.. Ти будеш сміятися, але відповідь на це питання теж лежала на поверхні. Треба просто стати цим простором. Всесвітом, якщо хочеш. Інтегрованим розумом. Єдиною фундаментальною істотою і особистістю. Принаймні, нічого кращого тоді колективний розум придумати не міг. Були, звичайно, й інші пропозиції та побажання, але вони вимагали серйозного доопрацювання, а часу не було. Ні, справа була, знову ж таки, не в технічному виконанні (інтеграція сутностей давно не була проблемою), справа була у виборі. Втратити саму свою особистість, індивідуальність (не кажучи вже про всілякі там приватні галактики із затишними планетками під ласкавими сонечками), розчинившись в одній цілісній мегаістоті, однак врятуватися; або просто загинути з усією цією власністю, зникнути без сліду у глобальній катастрофі. Правда, тільки через п’ятдесят мільярдів років, але що таке п’ятдесят мільярдів років для безсмертних! Звичайно, за цей час, можливо, щось і придумали б, але ризик був великим.

І це, мабуть, був найважчий вибір в історії Спільноти. Це було дуже схоже на зливання в загальний банк енергії для рецесованих рас, в який тепер “зливалися” їх господарі. Багато хто говорив, що краще смерть. Проте інстинкт самозбереження все ж взяв верх. Мільярди мільярдів сутностей стали єдиним і неподільним могутнім організмом, ідентичним тому всесвіту, який вигнув простір в іншу сторону і його стиснення було виключено. Всесвіт з Пульсуючого перетворився на Відкритий, розширюється в нескінченність.
Я побачила, як “рибацька сітка”, що загальмувала було розширення, знову почала зростати. Вона мені раптом здалася якимсь велетенським багатовимірним міхуром, надування якого не має меж.
Мій співрозмовник поставив на стіл свою чашку. Почмокав язиком.
– Чогось не вистачає… – зітхнув він. – У цій каві. Не знаходиш? Ех, все доводиться робити самому…
На мій погляд і смак, у каві всього вистачало. Але коли я сьорбнула з моєї чашки в наступну мить, ця кава мені здалася просто чудовою, неповторною. Наскільки цей напій взагалі може бути чудовим і неповторним.
– Проте я відволікся. Справедливості заради треба сказати, що цією вселенською мегасутністю стали все-таки не всі. Особливо непримиренні, знаєш, з тих що “краще смерть, ніж…”, або з тих, хто вважав, що проблему можна було вирішити по-іншому, так і залишилися окремими сутностями. Незважаючи на Примус. Вони і до цього постійно, як кажуть, каламутили сингулярність зі своєю, як ви кажете, фішкою “свободи і самовизначення”, заважаючи навіть рецесирувать раси. Серед них особливо вирізнявся один фізик-кібербіолог – завершений корисливий індивідуаліст. Вгадай з одного разу, як його звали? Майже. Сатанал. Ні, до них, наших волелюбних, не застосовувалося жодних репресивних заходів після Злиття. Вони самі якось розсмокталися, кудись поділися, знайшовши, очевидно, ходи в інші всесвіти – портали: адже вони, ці непримиренні, хоч і залишилися окремими, але були все-таки надсутностями. Яким чомусь було огидно залишатися в тому всесвіті, вважай, жити у всемогутньому мегаорганізмі – Вищому Розумі, як сказали б на Землі… Однак це ще не вся історія. Власне, нашій єдиній суперсутності залишалося зробити тільки один, останній крок – перейти на стадію буття поза простором-часом цього Первинного всесвіту. Якщо завгодно, стати над ним. Що незабаром і сталося, враховуючи надшвидкісне зростання енергії та рівня розвитку, таки вже вищого, розуму. І ось – Кінцева зупинка, Абсолют, Вищий Розум, Творець, найфундаментальніша Єдина Особистість… називай, як хочеш. Наша єдина мегаособистість сполучилася з самою, що ні на є основоположною субстанцією, з якої тільки і народжуються всі всесвіти – Первинним вакуумом.
Всесвіт, що розширювався за прозорими стінами, раптом став крихітною бульбашкою у цій первинній, нескінченній і багатовимірній субстанції. Субстанції, схожій на неймовірний киплячий котел з незліченною безліччю бульбашок-всесвітів, відділених одна від одної непереборними багатовимірними бар’єрами. Кожен з цих всесвітів, одні з яких стискалися, інші – розширювалися, був унікальним, зі своїм, строго визначеним, числом вимірювань і набором фізичних констант…
Це неможливо описати словами. Це неможливо навіть уявити “недосконалим людським розумом”, якщо говорити філософськими штампами.
Це треба тільки бачити.
Він підвівся зі свого крісла, неквапом підійшов до “стіни” (здавалося, її там давно вже не було) і покатав пальцем одну “бульбашку”.
– Я боявся, – сказав Він, зітхаючи, – що це місце вже зайняте. Точніше, я був майже впевнений в цьому. І яке ж було моє здивування (і радість), коли я виявив, що ні! Узагальнений парадокс Фермі: нескінченний час і простір рано чи пізно обов’язково повинні породжувати надсутності, і, в кінцевому підсумку, Бога. Але Його немає… не було. Ніколи не думав, що визнаю це, але атеїсти мали рацію… Втім, зараз це вже не важливо. Коли я невизначено довго і є цей самий Первинний вакуум поза простором і поза часом, Початок і Кінець, розмови про те, що первинне, Свідомість чи Матерія, втрачають всякий сенс. Тепер дай мені відповідь на запитання, як ти думаєш, що повинен відчувати той, хто всемогутній, всюдисущий, вічний і нескінченний? Ніде і ніколи для нього не існує ні єдиного питання, жодної загадки, а все суще (все!) у порівнянні з ним дорівнює нулю.
– Я б удавилась, – лаконічно і не роздумуючи відповіла я.
– І для цього треба було рятуватися від сингулярності? – розсміявся він. – Хоча це – одна з можливих відповідей на парадокс Фермі: чому моє місце виявилося вільним. Для такого, як я, після того, як він награється бульбашками всесвітів, у стратегічні війночки зі своїми “опонентами”, в дочки-матері і друзі-вороги з різними расами, єдиною розвагою і сенсом існування залишаються парадокси. Зразок знаменитого парадоксу Бога. Знаєш: якщо Бог всемогутній, то чому він не може створити камінь, який сам би не зміг підняти. Спрощено, звичайно, але по суті. А інакше ти в правильному напрямку мислиш – тільки нудьга. Всепоглинаюча, всеосяжна нудьга, від якої немає порятунку. Ні, не подумай тільки, що для мене всі ці парадокси нерозв’язні – для мене, як ти пам’ятаєш, невирішених питань давно не існує. Але хоч якесь заняття, розминка для розуму… – Він зробив невелику паузу, походжаючи по кімнаті. І додав: – Що-небудь ще хочеш дізнатися, дівчинко моя?
За стінами офісу знову відновився початковий пейзаж – повітряний простір красивої планети.

А я знову сиділа, як приголомшена. Другий раз за сьогодні. Втім, чого ж ти чекала від “того світу”? Дівчинка. Однак після того, що я тут дізналася, мене залишилося тільки вбити… Як кажуть.
Чорта з два (перепрошую) мене пустять назад на Землю. Принаймні, в моїй попередній зовнішності і з цим багажем знань. Мені раптом стало зимно. Мене зовсім не гріла вся ця відкритість і Одкровення – інформація, за яку багато вчених на Землі, не торгуючись, віддали б всі свої кінцівки і органи, що випинаються з тіла на додачу.
Тому що це означало – мій земний шлях скінчився.
“У матросів немає питань”…
– Що буде з ним? – запитала я те, що для мене було дійсно важливо. – З Андрієм?
Він посміхнувся, підійшов і витер мені сльози своїми великими теплими руками.
– З ним все буде в порядку. Обіцяю.
І тут, в задній кишені його шортів щось знайоме пискнуло. На цей раз Місячну сонату (популярний тут Бетховен). Він притулив мобілку до вуха:
– Я ж сказав: мене немає! Ну добре, давай. Тура е-вісім – е-шість? Гаразд, все. До зв’язку.
Він підійшов до торцевій стіні залу з величезною голографічного картою світу, і схилився над широким карнизом, що виступає з цієї стіни. Тільки зараз я помітила там… шахову партію.
– Нудно… – зітхнув Гросмейстер, вивчаючи гру.
А я раптом подумала, що немає нічого гіршого, ніж те, коли прикидається добром щось, яке цим добром в принципі не є…
Та й абревіатура у його Спільноти Світла якась неприємна… Особливо, у поєднанні з іншою Його абревіатурою…
– Ну, так ти зі мною? – раптом запитав він, повертаючись до мене, і перериваючи мої думки, що заблукали не туди.

Дивне питання. Адже я, здавалося б, пройшла тест…

– Так, пройшла. Але я ж даю всім вибір. Чи забула? Я нікого силою в свої друзі не тягну. Якщо хтось, навіть пройшовши тест, все ще сумнівається, я готовий зачекати. Питання часу, як ти сама розумієш, тут не стоїть. В тобі я бачу сумніви… Тому на даний момент можу запропонувати тобі три основних варіанти. Перше: злитися з загальною Масою Світла. Ти знайдеш, нарешті, довгоочікуваний спокій, вічний радісний і солодкий сон. З тих, що тобі деколи снилися там, коли не хотілося прокидатися… Друге, ти можеш стати одним з ангелів. І третє, це для тих, хто не визначився, – Спостерігач. Чи Мандрівник, якщо тобі так зручніше. Вибирай.
Вибір.
Вічна кома, олов’яні солдатики, пліч-о-пліч з нібито моїми ненародженими дітьми (наче, крім мене, їх народжувати нікому), або неприкаяна душа. Це якщо по-простому. Втім, напевно, це – щось зі мною. Напевно, я багато чого хочу. Напевно, це мій характер. Гординя. Хто ти така, щоб так про це говорити??? Хто ти така, щоб вимагати чогось більшого?! Ще більшого?!!
Адже мені добра бажають.
Не можна ж так…
– А можна назад? – роблю я фол останньої надії. Хоча надії ніякої. – Я готова забути ВСЕ, що тут чула і бачила.
– На жаль, дитя моє, на жаль. Пізно. Для цієї форми. Можна тільки через пологи. Хочеш?
І все починати спочатку? Знову пелюшки-памперси і… все-все-все, що за цим тягнеться?.. А там – всякі війни, катастрофи, автомобілі… Ні вже, спасибі.
– А війна буде? Світова.
Це було моє останнє питання.
– НУДНО… – замість відповіді почула я.

… Пройшла незначна частина вічності. Але вже давно немає ні Землі, ні Сонця. А галактики в цьому сильно розширеному Всесвіті з величних зоряних систем розсипалися в жахливо далеко рознесені один від одного скупчення непоказних червоних карликів – найбільш довго існуючих зірок, – та обвуглених головешок та пилу, що залишилися від нормальних зірок. Чи варто говорити про якесь людство, яке завжди чомусь вважало, що за нього самовіддано бореться весь Всесвіт, зіштовхуючи сили “Добра” і “Зла”? Після всяких там світових воєн – і Третіх, і Четвертих і П’ятих… – його (людства, тобто) залишки асимілювалися, розчинилися в інших більш розвинених расах, які, в свою чергу, розсмоктувалися на задвірках наступних за рівнем розумів, незважаючи ні на що так і не досягали рівня “над”, і теж зникали в темряві мільярдів століть…
Я все це бачила. Не питайте, як і в якій формі.
Тому що я – Спостерігач.
Я бачила народження зірок, загибель планет, падіння цивілізацій. Причому не тільки в нашому Всесвіті, – бульбашці, яка вічно розширюється в тілі Первинного вакууму. І скрізь, у всіх всесвітах, – нескінченно різноманітних фізично (смерть парадигмам), одні з яких розширювалися, інші – стискалися, треті взагалі застигли (а були й такі, де динаміку відчували тільки деякі вимірювання), і за якісь секунди в одних проходили мільярди років у інших, – у всіх цих бульбашках завжди було одне й теж.
Одвічна боротьба «Добра» зі “Злом”.
Причому, за перше майже всі приймають те, що добре для них (скажімо, продовження їх нікчемного існування і їх же благополуччя), а за друге – об’єктивну реальність, природний хід речей. Те, чого вони варті насправді.
І скрізь, – ВВН – Вмираючий Від Нудьги, як я Його прозвала (він не ображається), той, хто бавиться парадоксами, готовий на черговий свій шаховий прожект витратити невідому кількість своїх ангелів чи загальної “Енергії Світла”, складеної з “вірних рабів Його”, які навічно упокоїлись. Про його “опонента” я рідко чую щось, що заслуговує на довіру. В основному, – відома пропаганда. “Рай-інформ”, що називається.
Як ви, напевно, вже зрозуміли, я – досі у сумнівах. Причому, після того, що я бачила в останні дев’яносто мільйонів років, мої сумніви тільки посилилися. Інформованість – головний ворог віри, і краще вже не скажеш.
Не хочу більше нічого бачити і чути. Взагалі нічого не хочу.
Набридло.
Туга.
Але треба щось вибирати. Такі вже «правила Космічної Гри». Злитися в Банк енергії, і забутися, нарешті, у “вічному спокої”? Може, у мене буде мільярд-другий років цього солодкого сну, а там – нехай мене спалюють у якому-небудь божому промислі… Головне, що це миттєво і безболісно. Неможливо передати словами, на що я зараз готова, щоб хоча б на день, на годину, повернуться туди, в незапам’ятні часи, на доісторичну планету Земля, до нього! Де я була дійсно щаслива…
І все це забути, як страшний сон…
Стоп!
У нескінченному міжгалактичному мороці я раптом помітила нуль-зонд – пошукову капсулу, які в теперішньому Всесвіті використовуються тільки самими розвиненими, майже “над”, цивілізаціями для розвідки нових світів, які стали зараз дефіцитом. Для подолання сучасних немислимо величезних міжгалактичних пустот потрібен тільки нуль-зонд, що використовує при переміщенні на наддалекі відстані сам фундаментальний простір. Так-так, той самий Первинний вакуум. В принципі, на цьому зонді можна було впасти і в інший всесвіт… Якщо б можна було точно знати, що в тому, іншому, всесвіті не перестануть існувати і зонд, і мандрівник – по простій причині інших фізичних законів.
Схожа на скляну півсферу десятиметрового діаметра одиночна капсула, з’явилася в звичайному просторі всього в декількох світлових хвилинах від моєї точки енергетичної локалізації і повільно пересувалася в мою сторону. Ніби щось шукаючи. Адмаки, визначила я по розпізнавальних знаках. Але що їм тут знадобилося, посеред цієї вселенської пустелі?
Я придивилася…
Не може бути!
– Ну, здрастуй, – сказав Андрій. – Як же довго я тебе шукав!..

Я стояла перед ним, матеріалізувавшись у цій капсулі, і для мене більше нічого не існувало. Ні, це був саме він, мій Андрій, а не хтось, хто прийняв його форму. Я була в цьому впевнена. Я це відчувала.

– Але як?.. – тільки й змогла сказати я.

– Здивована?

Я вже думала, що мене більше ніхто і ніщо не може здивувати…

– Знаю. Але це не обман і не провокація. Це справді я. Тут і зараз. Все діло в тому, що… я не розривав з ним контракт. Більше того, коли з тобою стався цей… нещасний випадок, я ще не укладав ні з ким ніяких контрактів.

– Але я…

Він притулив свої пальці до моїх губ. Ці ніжні теплі руки… До яких хочеться пригорнутися навічно.

– Я знаю, кохана. Я все знаю… На Землі (та й не тільки) ми всі жили в обмані. Але тепер для нас з тобою це в минулому, і не будемо більше про це. У нас попереду – ціла вічність. Тільки ти і я.

Ми міцно притиснулися один до одного. Той випадок, коли слова не потрібні. Вони тільки заважають. Все минає, навіть сам Всесвіт – нікчемний пухирець простору-часу, що згорає дотла. Але любов, справжня любов…

– Мені було погано без тебе, – прошепотів він, – і я готовий витратити на пошуки ще одну вічність.
Про що ще може мріяти жінка, коли чоловік – коханий чоловік! – їй каже таке?

– Ти, головне, не бійся, – раптом сказав він. – Я – з тобою.

– Чого мені бояться?.. – не зрозуміла я.

І в цей момент раптом все стало… згасати! Притуплятися. Всім своїм єством я відчувала як щось неминуче насувалося, навалювалося з усіх боків. І я зрозуміла, що це насувається Темрява.
Темрява, яку не можна побачити. Її не можна навіть уявити. Її можна тільки відчути. І то – в самий останній момент. Це був Кінець, Ніщо, Небуття.

Порожнеча.
Для мене раптом стала очевидна одна річ, така природна, але жахлива, яка розриває серце. З якою неможливо змиритися. Виходить, все це (все!) було всього лише…

Останні п’ять хвилин – злий жарт мозку, який хапається за життя.

А я повірила. Ми всі живемо обманом… І все-таки, я рада, що у мене були ці п’ять хвилин, які, хоча б в кінці, дозволили мені зрозуміти, якою я була людиною.

Але все одно – це несправедливо. Страшно. Мамо! Андрію! Не залишайте мене.

Я не хочу!..

Ні!
І в момент, коли вже майже все померкло, стихло і похололо, я відчула дотик до своїх губ. Я б його ніколи ні з чим не сплутала. Здавалося, це був поцілунок самої любові. І знаєте, після нього вся ця темінь стала такою несуттєвою…

Це було останнім, що я відчула.

Щасливою я все-таки була…

Епілог

– Облиш, хлопче, – сумно сказав Андрію незнайомець з грецьким профілем, який нахилився над тілом. – Ми вже нічого не зробимо: п’ять хвилин пройшло. Вона померла. Та ось вже і “швидка” їде.

Вдалині вже було чутно сирену, що наближалась. Андрій, у відчаї, останній раз зробив їй штучне дихання, підняв погляд до неба і з його грудей вирвався крик, від якого, здавалося, здригнулося весь місто:

– Ні-і!!!

Потім він в останній раз притиснувся своїми губами до її губ.

…На асфальті лежала молода красива дівчина у вечірній сукні і своїми ясними, широко відкритими очима дивилася в безхмарне небо. Навіть смерть не могла порушити її краси. Здавалося, вона злегка посміхалася.

Втім, це могло здатися лише тому, хто її любив.

.

Україна, Миколаїв, 24 травня 2000 р.

Ілюстрації Любов Ніколаєва

 

……………………………………………

Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,

після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,

або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

                                  Або

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Щиро дякую!