АБСОЛЮТНЕ ВТОРГНЕННЯ

  

Яке це, коли скрізь навколо тебе завжди тільки самі зірки?.. Темінь і зірки…

І навіть, коли заплющуєш очі, ти все одно бачиш зірки. Тому що для цього їхнього «світла» твої повіки прозорі, як скло. Як абсолютно прозорі і твоє тіло, і Земля, і самі зірки…

В дитинстві мені пощастило з однокласниками. Та й з дітьми у дворі теж. Адже ні в які спецшколи і інтернати для сліпих я не пішов. Але ніхто наді мною не знущався і не насміхався. Спробували б тільки! Тому що я був не неповноцінний, не гірший від них. Діти це одразу відчувають.

І прізвисько мені в школі дали дуже навіть пристойне (хто б сумнівався!): Люк. У сенсі, як Люк Скайвокер із «Зоряних війн».

Здавалося б, цілком очевидне прізвисько! Адже я весь час, і вдень, і вночі, бачив… зоряне небо. І зверху, і знизу! Одні тільки зірки!..

І більш нічого!

Однак діти прозвали мене так зовсім не тому. Адже прізвиська нерідко даються аж ніяк не з очевидних причин. Тим більше, що потім це прізвисько дуже швидко модифікувалося  – в Злюк. Тому що не всі, хто дивляться на зірки, – солоденькі «зоряні хлопчики». Іншим і палець до рота не клади. Характер нордичний – з потужним отрутовиділенням та потенційним рукоприкладством. Самокритичність – це, звичайно, хороша якість, але так про мене дозволено говорити тільки мені! Жартую. Гаразд, не важливо.

Коротше.

Поки розібралися, що це взагалі таке… Ну, як – розібралися?! Я розібрався. Лікарі ж бо тільки руками розводили всі мої двадцять п’ять років. «Феномен!».

Ну зрозуміло! Куди їм! Адже однієї тільки офтальмології тут замало. Як, власне, і всієї медицини з біологією. І тільки коли я після того, як сам вивчив ці дисципліни, звернувся до фізики і астрономії, тільки тоді почав щось розуміти…

Але осяяння прийшло раптово – коли я, в перерві роботи над курсовою з астрофізики, прослуховував канал Діскавері. Там мова йшла про термоядерні реакції в надрах зірок, при яких виділяється нейтрино, про методи реєстрації цих невзаємодіючих з речовиною, невловимих частинок, для яких прозоро майже все у Всесвіті… Про нейтринні телескопи – величезні підземні резервуари льоду, напхані детекторами…

Ну, звичайно! Ось воно!

Адже на зоряному небі навколо я не бачив навіть планет, які світять відбитим світлом. Тільки зірки. Але – тільки зірки випромінюють нейтрино! Планети ж, зрозуміло, ніякі нейтрино відбивати не можуть – для нейтрино вони так само прозорі, як і всі інші об’єкти.

Правда, з’являлося постійно ще щось. Якісь рухливі зірочки. Миготіли туди-сюди – прямо НЛО якісь! Але я викидав це поки що з голови: мені б з такими – «нормальними» – зірками для початку розібратися!

Досить було логічно зв’язати обидва ці факти – відсутність планет і нейтрино – і мені все стало ясно. Ось яке «світло зірок» я бачу! «Нейтринне»!!!

Але як?! Як саме я можу їх бачити, ці нейтрино?! Якщо навіть величезні, у багато тисяч кубів, детектори їх ледь вловлюють! «Впіймають» одну частку з мільярда і тому невимовно раді! А мої маленькі очі… так просто – з доброго дива! – бачать їх, ніби це просте світло!

Я так і завмер тоді над своєю курсовою. При погляді на яку я бачив все ті ж зірки…

Мені потрібен був час, щоб звикнути до цієї думки.

Не кажучи вже про те, як це сприймуть всі інші…

*    *    *

Темінь…

Темінь і зірки навколо…

Я перевертався на розкладайці. Ні, зірки спати не заважали. Спати заважало Сонце, яке світило завжди! Адже це – теж зірка! І найближча, хай їй грець! Природно, я міг від нього просто відвернутися…

На щастя, мої очі в цьому плані працювали «регулярно». У сенсі, бінокулярно, як і у всіх ссавців-хижаків: сприймали «нейтринне світло», що йде тільки спереду. Ну, і бічний зір теж був присутній – як і у більшості. Але то вже – деталі…

Ну ось я і відвертався! Перевертався.

Відповідно до обертання Землі…

Власне, це можна було помітити ще в дитинстві, коли я відвертався від напрямку на сонце, навіть якщо того і на небі не було! Та ось тільки для того, щоб пов’язати цей мій «глюк» із сонячними нейтрино… Для цього потрібні були не лише знання! Але і мізки. Що далеко не одне і те ж…

Був у цьому, зрозуміло, і свій плюс: на Сонце я міг дивитися скільки завгодно, не боячись осліпнути. Просто маленький яскравий білий кружечок, набагато менший, ніж у звичайному, видимому світлі. Ну, зрозуміло – адже  нейтрино випускаються тільки ядром Сонця, виключно там і відбувається термояд.

Але «плюс» це – тільки не тоді, коли тобі потрібно спати! Тут приємного мало.

– Що, знову поганий сон, любий? – шепнула Джулс, яка спала поруч на розкладайці.

– Якби ж то!.. – буркнув я. – Сонце, хай йому грець, перемістилося… Спи.

Та ще й цей чортовий намет… задушливий і водночас холодний на ранок!

Я встав, намацав свої штани. Розкладачка скрипнула.

– Спи-спи, – прошепотів я знову, надягаючи штани. – Я піду повітрям дихну…

– Угу… – промуркотіла Джулс крізь сон. – Комарів тільки не напускай.

Я вийшов з намету. Застебнув його полог за собою на блискавку. У той же момент у вуха вторглася вся какофонія нічного лісу. Дістав з кишені штанів сигарети і запальничку. Закурив. Кидав був колись, і ось знову…

Вирішив пройтися по табору.

Я ходив, в основному, без жодних палиць для сліпих, хоча вони у мене і були. Влада наполягла. Закон, мовляв! Але мені вони були просто не потрібні: у мене були зірки, за якими я і орієнтувався завжди, давно вивчивши їх положення у всіх точках Землі. І в усі пори року і доби… Мені достатньо було тільки дізнатися орієнтацію щодо зоряного неба того місця, куди я прибував. Що стосується предметів і дрібних перешкод на місці, то їх я теж швидко запам’ятовував…

– Сер!.. – тихо привітав мене рядовий, черговий по табору цієї ночі. – Порядок?

– Так, нормально. Вирішив повітрям дихнути просто.

– Дощем пахне…

– Авжеж, – зітхнув я. – Грозою…

Так, ніякий я більше не астрофізик. Агент ядерної безпеки! «Ядерний зонд», – як мене прозвали в спецслужбах. Або «Нейтринний цвях в ж…», як називав себе я сам. Скорочено (щоб не виражатися): НЦвЖ.

Як я докотився до життя такого? Та дуже швидко, взагалі-то…

Ну, скепсис колег тривав недовго. Рівно до того моменту, поки колеги не порівняли те, що я бачив, із зоряною картою. Ну і з тим, що бачать нейтринні телескопи… Тому що науці нічого довести не можна, поки у тебе доказів немає.

Потім, зрозуміло, що почалося: «ходячий нейтринний телескоп»! Причому, набагато – на багато порядків! – більш точний, ніж всі прилади, створені досі людством в цій області. Дарма, що це тільки проста людина. Зрозуміло! Адже я вловлював всі нейтрино, що надходили в мої очі, а не один з мільярда! Ну, може, і не всі, але так, як звичайне людське око вловлює світло, – точно.

Коротше став я, – «ходячий нейтринний телескоп», «ходячий прямий доказ термояда в зірках» і «ходячий прямий доказ» ще десятка теорій. Не кажучи вже про те, що це було прямим доказом існування нейтрино, як таких! Ну, це останнє вже так – для сектантів. На зразок тих, які стверджують, що і на Місяці люди не бували. Хоча ні, і не для них навіть: подібним «дослідникам» все рівно нічого не доведеш.

Тільки ніхто і версій не мав «чому?». Чому я це бачив?! І що це була у мене взагалі за властивість така???

Якщо б у моїх очах знаходилась речовина, здатна вловлювати нейтрино, (кваркова чи сингулярність), то… Тут би вже не тільки про мої очі й мови не було, але і про мене, і про планету, на якій я перебував.

Але!

Але цікаво ж!

Тому попрацювати пару років піддослідним кроликом в різних світових біофізичних центрах мені таки довелося. Ну і що? Ну і – все! Пожив безкоштовно. Ще й непогано заробив на цьому. Потім був відпущений назад до своєї астрофізики – складати нейтринні карти неба…. Нехай, мовляв, хоч там користь науці приносить!

І я приносив. Поки приносив, і одружитися встиг – на одній докторантці в моєму Оксфорді. Ну, тобто, – майже встиг… Батьківщина покликала.

Просто до когось «там-де-треба», дійшло, нарешті! Тут у нас, мовляв, з ядерними контролями завал, всі країни так і лізуть в «ядерний клуб» – тільки встигай «іграшки» відбирати та санкції накладати, а тут… Такий інструмент, ядерний зонд, можна сказати, іржавіє! Казна чим займається! Зірки свої безглузді рахує!..

Тут треба б ще дещо відзначити. Для ясності.

Взагалі-то твердження, що я не міг бачити планети, є не зовсім точним. Бачити я їх в принципі міг, але… Але тільки перебуваючи в безпосередній близькості від них, або на їх поверхні. Наприклад, – на поверхні Землі. Це виглядало для мене як розмазане серед зірок слабке каламутне сяйво внизу, яке простягалося десь на третину нижній зоряної півсфери і злегка концентрувалося до свого центру. До центру Землі. Що це було? Елементарно Ватсон: планети теж випускали нейтрино – зі своїх надр. Зрозуміло, не так сильно, як зірки! І не з тієї причини. Просто в надрах планет було багато радіоактивних речовин, які, розпадаючись, разом з радіацією випромінювали і нейтрино. Перша повністю поглиналась товщею планети, розігріваючи її, а другі – безперешкодно йшли в космос, ніби ніякої планети і не було.

Все це мало б чисто академічний інтерес (ну, ще й карту «нейтринних надр Землі» склав би!), якщо б, власне, не означало, що я можу бачити і всі радіоактивні джерела як в, так і на Землі. А до них, крім всіляких там природних радіоактивних покладів, входили і об’єкти мирного атома «нейтринні зірки» атомних електростанцій. Ну, і – не дуже мирного: спалахи ядерних випробувань «нейтринні наднові», так би мовити. Причому, як легальні, санкціоновані, так і ні.

Ну, звичайно, я – не телескоп, я не можу бачити з однієї точки Землі всі ці штучні зірки, розташовані по всій планеті. Я можу бачити їх тільки в безпосередній близькості – в межах держави, скажімо. Тому досить було підвести вашого покірного «Ядерного Зонда» до кордону якоїсь країни, і – ставало ясним все, що там відбувається в ядерній сфері…

Загалом «там-де-треба» вміють переконувати. І вербувати.

*    *    *

– Я працюю тільки зі своєю напарницею. Джулія Муннз!

«Зонд» тільки й зміг наполягти на тому, що якщо вони не візьмуть і його Джулс, то – до побачення! Ну, уперся – і все тут! Злюк!.. Бачте, для його нормального функціонування йому під боком потрібен хтось близький, звичний… Хто його любить.

Ну, що робити? Гаразд!.. Зрештою, для спецслужб – одним завербованим більше, одним менше… Особливо, коли мова йде про світову ядерну безпеку. Тільки, з’єхидничали, дітей поки не заводьте! Типу, – самі розумієте… Якщо вам їх шкода…

І так тому й бути, пожалували мені з барського плеча відразу звання лейтенанта – щоб не морочити голову зі всілякими субординаціями. А то… з такими «підлеглими» всі капрали, констеблі і лейтенанти розрив серця отримають!

Ну, звичайно, для порядку і для галочки розучили зі мною також деякі свої штучки, необхідні агенту. На кшталт прийомів рукопашного бою. «Техніці сліпого», так би мовити. Навіть у тирі постріляти дали – орієнтуючись по зірках. І я навіть влучив пару разів у мішень. У Джулс весь цей курс молодого бійця краще вийшов…

Зрозуміло, що все це нам навряд чи знадобиться – враховуючи, що в кожній місії мене, образно кажучи, охороняла ціла армія, яка влаштовувала у даному регіоні світу чергові спільні маневри незрозуміло для чого. А насправді просто возила мене вздовж кордону «потрібної» держави. Як зараз, наприклад.

Офіційно це значилося, як «відпрацювання миротворчих операцій спільно з південно-корейською армією». А насправді –  «Зонд» повинен був поїздити вздовж кордону Північної Кореї і «просканувати» цю державу на предмет її ядерної діяльності. Ядерності, як я говорив. Взагалі-то, у мене для всього цього давно вже була вироблена своя термінологія…

Ні, зрозуміло, не завжди я повинен був разом з армією по лісах бігати. Часто досить було приїхати в потрібну країну на який-небудь саміт у складі якого-небудь ОБСЄ. Ну, або просто – туристом. Гуляй, або взагалі – сиди собі в готелі, і «скануй» околиці! Як це було минулого року на черговому ядерному саміті в Ірані. Але в таких країнах, як Північна Корея, знаєте, і з самітами, і з туристами спостерігаються великі проблеми: ні ті, ні інші не проходять крізь залізну завісу.

Але ж бо нейтрино її проходять!..

*    *    *

Перша реакція після того, як біля твого вуха просвистить трасер «Ого! Я ще живий?». Друга – впасти, притулитися до землі і сподіватися, що кулі летять паралельно їй і вище товщини твого тіла.

Ну, і третя:

– Джулс!!! Де Джулс?!

– Я тут! – почувся прямо над вухом рідний голос і від серця відразу відлягло. – Лежи, не висовуйся!

Працювали АК-47. Стрекіт «калашів» доносився десь з боку полярної. «Північні», значить… Навколо почулися звуки тривоги, біганина, лайка і, нарешті, – «заговорили» ем-шістнадцяті. Відповідь пішла… Поруч клацнув затвор пістолета.

– Ти що, озброєна?

– Гей, взагалі-то ми вже не зовсім цивільні, – відповіла Джулс. – Якщо ти не помітив.

– Трясця їх матері, схоже тут всі озброєні, крім мене!

– Правильно! Щоб не поранився.

– А ти як тут взагалі? Що, за мною ходиш?

– Еге ж, теж повітрям подихати вирішила. А заодно і тебе спати забрати. Ти що, до ранку по лісі гуляти збирався? Вже пів на четверту, між іншим…

– Так, я знаю. Он Сонце вже з туману виходить – під «туманом» я мав на увазі «нейтринний серпанок» земних надр внизу. Зірки його без труда просвічували. А тим більше – Сонце. – Сам збирався вже повертатися… Що це взагалі за хрінь?!. Я так розумію, що це вже – не навчання?..

– Авжеж! Спостережливий ти мій!..

– Сер! – це вже голос лейтенанта Нортона, що пролунав над іншим вухом. – Біжимо до броні! Нас прикриють! На рахунок «три»!..

– Тримай мою руку! – це знову Джулс. – Орієнтир: на Антарес. Ноги тільки вище піднімай!..

Природно, Джулс, на відміну від мене, не бачила тут, крізь хвойно-листяні чагарники і хмари, що закривали небо, ніякого Антареса. Як і всіх інших зірок. Інтерактивна зоряна сфера, з якою вона завжди звіряла орієнтацію місцевості, була в її айфоні. Хаммери і бронетранспортери знаходилися десь за сотню метрів, якраз у напрямку на Антарес.

– Один, два… – почав Нортон, – Три – ґоу! Пішли, пішли!..

Міцно стискаючи руку Джулс, я підхопився на ноги і, пригнувшись, кинувся у напрямку на найяскравішу зірку сузір’я Скорпіон. Ем-шістнадцяті запрацювали інтенсивніше. До них додався гуркіт великокаліберних кулеметів з хаммерів, заглушаючи «калаші». Свист куль над головою перейшов в суцільний шум повітря, що ними розсікалось.

– Що за хрінь, Нортон? – поцікавився, нарешті, я, вскочивши в бронетранспортер і злегка віддихавшись. Як тільки ми опинилися в машині, по її броні задріботів град куль. – Це що – напад на найсильнішу армію світу? Серйозно???

– Схоже, – спокійно відповів той.

– І хто ж це так рамси поплутав?! Хоча ні, я явно чув «калаші». І з півночі. Так що питання знімається. Але навіщо? Сенс?

– Швидше за все, ніякого. Просто диверсійна група, схоже. Ми ж в прикордонній смузі. Північно-корейці постійно тут таке влаштовують. Як шавки. А тут – наш конвой. Ось і відгребли по повній…

«Калашів» вже зовсім не було чути – після підключення мінометів союзників. «Південців». Схоже, пішла зачистка.

Але мене не зовсім задовольнила ця версія.

– Щось не схоже на просту диверсійну групу… У мене склалося таке відчуття, що стріляли саме по мені.

– А в мене – що по мені, – усміхнувся Нортон. – Не бери в голову! Погрішності професії…

І тут я відчув, як мене обійняла Джулс. Я обійняв її у відповідь. Вона була зовсім холодною і вся тремтіла. Хвилину тому, під кулями, у неї навіть рука не здригнулася, а зараз…

– Я… Я тільки що могла тебе втратити!.. – шепнула вона. – Обіцяй, що ніколи більше не будеш так робити!

– Як?

– Йти без мене.

– Наручниками себе пристебнути до тебе, чи що?

– А хоч і наручниками!

– Ну… Я не проти, звичайно. Але тут, знаєш, з туалетом у нас будуть проблеми…

– Гуморист, хай йому грець!.. – легенько ляснула мене Джулс. Потім притулилася до мене міцніше.

Я доторкнувся губами до її все ще холодного чола… І теж міцно притиснув її до себе. Тут, нарешті, і мені стало страшно. Адже і я міг її сьогодні втратити… Егоїст я чортів, все-таки! Тягнути за собою в це пекло найдорожчу для мене людину на світі! Ні, вона, звичайно, і сама мене одного нікуди не відпустила б, але… я ж цього хотів! Жити я, бачте, не можу без когось рідного під боком, звичного!.. Ну, і як би я жив зараз, якби?!.

Джулс… Броня, вогонь і хмари куль, що косять ліс… А я…

А я бачу навколо одні тільки немигаючі байдужі зірки. Навіть із закритими очима.

*    *    *

А все тому, що уточнювати треба! Уточнювати, що Керманич має на увазі! А краще – сидіти і чекати наказів. А не проявляти ініціативу, вислужуючись!

Бо «треба б ним зайнятися», з вуст Великого – не означало вбити! Ну, так, зазвичай означало, але не в даному випадку. Уточнювати, уточнювати треба! Якщо духу вистачить. А якщо ні… То й не лізь! В даному випадку, це означало «викрасти» і «використати». Тільки потім – у росхід. Напевно.

Словом, того генерала, який проявив ініціативу і наказав знищити «Ядерний Зонд», зрозуміло, розстріляли. Його сім’ю, зрозуміло, – в табори…

Добре ще, що операція не вдалася і «об’єкт» залишився неушкоджений! А то б до того генерала приєдналися і всі, хто виконував його наказ і залишився після тієї їх вилазки живим.

Втім, вони до нього і так приєдналися…

– Джулс? Джулс!!!

– Та тут я! – озвалася вона з кущів позаду мене. – По маленькому відійшла! Ти чого?

– Нічого! – я знайшов її руку. – Просто… Просто, коли я кличу, подавай голос!

– Як собачка? Ну що? Ти все ще відійти не можеш?..

– Та до чого тут це! Просто… Нам треба поговорити.

– Так, мені це вже не подобатися. Дай вгадаю… У тебе є інша!..

Я взяв її за плечі.

– Перестань, я зараз серйозно, без приколів. Ти ж знаєш, що значиш для мене. Ти для мене – найдорожча людина на планеті, і я… Я просто не можу тобою ризикувати…

– Так!.. Ясно, – Джулс вже зрозуміла, до чого я веду. – Далі! Наступне питання.

Я зітхнув. Так, це буде важко…

Мені так і згадалася перша зустріч з нею, в Оксфорді.

…Я йшов по коридору універу, як зазвичай один, прекрасно орієнтуючись в рідних стінах, тримаючись напрямку на Волосся Вероніки. Саме це сузір’я на той момент знаходилося в потрібній мені стороні: в напрямку вздовж по головному коридору. Я тоді трохи прискорив крок і не вловив, як із відчинених дверей одного з кабінетів хтось несподівано вийшов мені напереріз. Тобто, почув, звичайно, але зреагувати вчасно не встиг. Зіткнення було неминучим і я налетів прямо на дівчину. Було розсипано все, що вона несла, але Джулс, природно, почала вибачатися.

– Ну, що ви! – сказав я, намагаючись допомогти їй щось зібрати. – Це – моя вина: не можна їздити занадто швидко із вимкненими фарами.

Вона засміялася. Потім попросила, щоб я їй краще не допомагав, бо з «вимкненими фарами» я їй все тільки переплутаю. А потім, піднімаючись навпочіпки, я випадково торкнувся кінчиками пальців її обличчя…

Є любов з першого погляду. Як кажуть. Тоді, це – що? Любов «з першого торкання»?

А її волосся!.. Воно було точно – як Волосся Вероніки…

– Джулс, ти повинна зрозуміти, – терпляче почав я, повертаючись в сьогоднішній день. На корейські сопки. – Після того нападу я як сам не свій…

– Так, я вже бачу!

– Не перебивай. У мені ніби щось переключилося. Я не можу так працювати. Я багато думав. Просто я не можу допустити… я не допущу, щоб з тобою щось трапилося!

– Точно так само, як і я, – щоб з тобою! Ми – квити.

– Почекай. Без жартів. Я вирішив. Ти вирушаєш додому. Це не обговорюється.

– Та що ви кажете! – усміхнулася Джулс. – Тобто, моя думка значення вже не має, так? Взагалі-то, якщо ти не в курсі, у нас вільна країна. З гендерною рівністю. Жінки мають ті ж права, що і чоловіки. У тому числі і право голосу.

Що мене насторожувало і дещо бентежило, так це її абсолютно спокійна, безтурботна реакція! Ніби це зовсім і не її стосувалося! Бо щодо неї вже все давно вирішено. І без моєї участі. Та за кого мене тут тримають, врешті-решт?!

– Тільки не в армії, коли мова йде про накази старших за званням, – насторожено пояснив я. – Я вже і рапорт написав. Про твоє переведення.

– Так? І кому ж ти його диктував, цікаво? Нортону? Так мені ж досить просто мовчати, як ти й знати не будеш, що я – поруч. Рапорт він написав!

– Я тебе унюхаю. Припини, Джулс! Я серйозно! Як я вже сказав, це не обговорюється! Це – наказ. Зрештою, я старший за тебе за званням.

– Взагалі-то… – якось приречено почала вона, – взагалі-то ні.

– У сенсі?! Що «ні»? Джулс!

– Щось ми знову в ці кляті тайгові нетрі забрели… Ходімо-но ближче до табору. Поки нас ще не шукають… Давай, напрямок – на Оріон. Ноги тільки вище піднімай…

– Джулс! Що це означає??!

– Що – не старший… О, Нортон. Гей, ми тут!..

– Джулс!..

– Гаразд, раз вже ти почав цю розмову… Зараз, почекай. Не при сторонніх тільки.

– Ну, де вас, хай йому, чорти носять?! – почувся здалеку голос лейтенанта.

І раптом мене щось різко сіпонуло, вирвавши з моєї долоні руку Джулс. Прозвучала приглушена автоматна черга. Її тихий схлип. Мені хтось міцно затиснув рот, обхопивши залізною хваткою. Потім, – сильний удар по голові.

І згасли навіть зірки…

*    *    *

– Джулс! Що з Джулс?! – крикнув я, як тільки з моєї голови зняли якийсь смердючий мішок, а з рота вийняли кляп.

Голова сильно боліла, а зірки все ще мерехтіли і плавали. Хоча мерехтіти в «нейтринному світлі» властивості у них немає. Після півторагодинної тряски в кузові якоїсь таратайки, мене заштовхнули в якесь приміщення і кинули на дерев’яний стілець. Зв’язаними спереду руками я намацав поруч голий стіл. Судячи по звуках зовні і затхлому запаху тут, я знаходився зараз в лісовому схроні…

– Відставити! – сказав голос по-корейськи. Сказав, очевидно, тому, хто хотів було знову навернути мене прикладом. – Далі я сам.

Почулися кроки і стукіт залізних дверей.

– Ой, не про те ти зараз, чесслово, повинен думати! – продовжував голос. Вже по-англійськи. – Сер. А про те, як би самому пожити довше…

Щось цей голос був занадто знайомим!..

      – Ба! Кого я чую! – простогнав я. – Нортон?

– Не Нортон, а… А аналог цього прізвища в конкуруючій наддержаві.

Ого, як ми про себе думаємо! «Наддержаві»!

– Касперський, чи що?

– Так, смішно. Коротше! Розклад такий…

– А мішок навіщо на голову надягали? Щоб я дороги не бачив? Чи нейтрино?

– Ну, вибач! У наших північнокорейських друзів статут – вище логіки…

– Як і звички у наддержави, яка тільки те й робить, що людей краде?

– У наддержав, шановний «Ядерний Зонд». Він же «НЦвЖ», він же Люк, він же Злюк. У наддержав! – поправив «Касперський». – Чи ти мені зараз, чесслово, будеш розповідати, що ви людей не крадете??? І дітей заради загального – тобто, вашого, – блага не вбиваєте, так? Ну, все – досить тролити один одного, окей? Ще раз переб’єш мене – і твої нейтринні зірки згаснуть назавжди, андестенд? Коротше, розклад такий…

Після того, як я прослухав «розклад», я ледь не озвучив свою назву цій «культурній програмі»:

Шапіто.

Спочатку я піду іграшкою до одного клоуна, тобто до «Керманича». А потім, коли той награється, тобто вирішить всі свої «стратегічні завдання щодо виявлення ворожих атомних підводних човнів в довколишніх водах», – до іншого, в шапіто більш масштабнне. У сенсі – в «конкуруючу наддержаву». Якщо, звичайно, перший клоун не передумає. Хоча… хто його питати буде?!

– І вибору в мене, зрозуміло, немає? – навіщось уточнив я.

– Ну, а ти як думаєш? Вибір завжди є. Чесслово. Як на кладовищі.

Зовні долинув звук вертольота, що приземлявся.

– Загалом, – продовжував колишній Нортон, – часу тобі на роздуми – поки урядова вертушка приземляється. І Керманич до нас по коридору йде.

– Вау! Навіть так! Яка честь…

– А ти як думав?! Такий екземпляр! Все – «під особистим контролем»…

І поки ми тут обмінювалися жовчу, зовні щось добряче гухнуло. Аж земля здригнулася. Почулись крики, автоматні черги… А я продовжував спокійно і невимушено, як ні в чому не бувало, дивитись на Нортона. У всякому разі, в той бік, звідки тільки що доносився його голос. З району зірки Регул…

– Что?! Это чё ещё за хрень??! – закричав Нортон. Російською.

– А я тебе объясню, – спокійно почав я. Теж російською. Без жодного акценту. – Дело в том, что в природе ничего не исчезает бесследно. А тем более, масса. И поскольку нейтрино, в отличие от фотонов, все-таки имеют массу покоя – хоть и малую…

Ну, любив я так приколюватися! Починати читати лекції з фізики, коли всім оточуючим, м’яко кажучи, було не до них. Вони були зайняті тим, як би вижити. «Злюк», коротше! Характер нордичний з великим ядовиділенням. І невикористаним поки що рукоприкладством.

Вже як мене тільки не обшукували і не сканували на предмет всіляких вживлених під шкіру жучків і джі-пі-ес!.. Перед зустріччю з «августійшим»… Дістали з мене вже все, що тільки могли! І звідки могли. Поки я був з мішком на голові і ганчіркою в роті.

І вже здавалося б, всі «щури», зрадники і спецслужби в світі знали про мене все! Все, крім одного.

Крім ще однієї властивості моїх очей. Властивості, про яку знали хіба що чоловік п’ять на Землі. І яка робила мої карі очі кращими за будь-яке джі-пі-ес!

Словом, поки бійці Загону Дельта добиралися сюди і вибивали двері в це приміщення, я встиг розповісти Нортону, що якось так власне бачити нейтрино для людини все-таки неможливо! Можна бачити тільки світло. І тому, потрапляючи в моє очне яблуко, нейтрино якимось чином перетворюються там саме в світло! Яке я, чомусь, вже можу бачити! Чому так відбувається з нейтрино в моїх очах і чому я бачу це світло, – інше питання. Два. Поки без відповіді. Очевидно тут, у просторі моїх очей, з якоїсь причини вступає в дію якась фундаментальна квантова суперсиметрія. Але облишмо ці високі і дуже дискусійні матерії. Зараз важливо інше!

Оскільки нейтрино мають масу, а кванти світла – фотони – безмасові частинки, то при перетворенні нейтрино в світло їхня маса десь обов’язково «вилазить комусь боком». Тобто, – просто з’являється в іншому місці!

І в іншому часі.

– Отже, – підсумував я свою розповідь під акомпанемент бою зовні, – я знаю за добу наперед, де саме перебуватиму. Причому, з абсолютною точністю. Ну, тобто, я навчився це вираховувати – по паралактичному зміщенню. Пристосувався вже. За стільки років. А це, як ти сам розумієш, любий Касперський, дає мені деяку кардинальну перевагу перед… Перед усіма іншими людьми. І є особливо незамінним для успіху всіх запланованих спецоперацій…

*    *    *

…Але цією «перевагою» ще ж слід було навчитися користуватися. Власне, цю мою властивість, для початку, мені треба було взагалі розпізнати! І сталося це вже далеко не в дитинстві – задовго після того, як я зрозумів, що бачу нейтрино. Ще пару років мені знадобилося, щоб вже просто допустити саму можливість подібного, і спробувати хоча б перевірити цю здогадку. Бо це вам навіть не нейтрино бачити! Навіть для мене це було занадто! Адже як вчений я був далекий від будь-якої фентезі: припущень, що виходять за рамки науки.

Однак, як вчений же, я розумів і те, що проти фактів не попреш ні на якій парадигмі. Вони, факти, мають одну надзвичайно паскудну властивість: залишаються фактами – навіть якщо не вписуються в рамки сучасної науки. У цьому випадку вони просто приймаються нею, «як належне», як феноменологія. Або як основоположні постулати, на яких будується все інше… Ну, не важливо!

Коротше, справа була в наступному.

Нерухомі зірки, туманність земних надр і ядерні об’єкти на Землі… Це було ще не все, що я бачив! Серед усього цього постійно миготіла якась зірочка. Дві. Дві однакових зірочки, що рухалися паралельно. Неначе подвійна зірка. Іноді їх було видно зовсім чітко, вони відокремлювались великим проміжком і «висіли» або проносилися зовсім поруч. Бувало навіть проходили крізь мене! А іноді неслися кудись вдалечінь, практично зливаючись воєдино і зникаючи зовсім.

Спочатку це мене, природно, лякало – особливо в дитинстві. Але так як це не завдавало ніякої шкоди, то я з часом звикся з цим своїм «глюком», і просто перестав звертати на нього увагу: мало що може мені ще ввижатися! Тільки дратує!.. «НЛО» довбане!.. І не звертав я на це уваги до тих пір, поки не вирішив – так, від нічого робити і приколу заради – обчислити точні місця, де, власне, знаходяться ці «зірочки». За їх паралактичним зміщенням на тлі справжніх зірок обчислити. Обчислив.

Потім ще раз обчислив.

Потім ще.

І ще…

Всього раз двісті обчислював. Для різних днів. І подій мого життя. Бо достовірність результату в науці визначається його відтворюваністю і повторюваністю.

А потім… після того як шок трохи пройшов… вирішив про це вже точно – нікому! Поки що.

…– Завтра у вас – центрифуга. Тільки не та, в Р-12, а в Р-17. Це в…

– Так, я знаю…

– Що?

– Ну, в сенсі, щось чув… В коридорі говорили. Так де це, ви кажете, пане професор?

Ні в якому коридорі про це, звичайно, нічого не говорили, але професор, який проводив наді мною досліди в даному центрі, цього, на щастя, не знав…

Загалом, тільки згодом, декілька років по тому, мені вдалося придумати – хоча б для себе! – більш-менш виразне наукове пояснення цьому явищу.

Отже, вся справа була в збереженні маси нейтрино. Перетворюючись у моїх очах в безмасові частинки – в фотони, – нейтрино нікуди не зникали! Вони просто змінювали свій вектор на протилежний і… переміщувались на добу назад у часі. Все виглядало так, ніби вони виходять з моїх очей зворотно. «Віддача», так би мовити. Причому там виходять, де мене ще немає! Тобто, я бачив, по суті, свої власні очі! Тільки – на момент через двадцять чотири години!.. І, природно, ніхто крім мене бачити цього не міг: це ж були все ті ж нейтрино!

Загалом, це було єдине пояснення, що хоч якось наближалося до розумного, яке я зміг придумати.

А заодно – доказ і маси нейтрино, і можливості переміщень у часі.

Причому, ця «віддача», яку я бачив, в свою чергу перетворювалася в моїх очах в подальшу «віддачу», яка йшла ще на добу назад в часі і так далі. Тому, взагалі кажучи, я мав би заглядати наперед набагато далі, ніж на одну добу! І якесь таке віддалене «миготіння», «відлуння» мені дійсно почало ввижатися – коли я почав всю цю теорію розвивати! Ну, то вже – позаурочне. Не морочтеся!

Коротше, у таємниці цю свою здатність я тримав рівно до тих пір, поки не знайшов їй застосування трохи краще, ніж прокладання завтрашніх оптимальних маршрутів на роботу в універ. Я навіть назву спеціальну дав цьому «застосуванню»: Абсолютне Вторгнення. Один фантастичний блокбастер підказав – хоч фільм і був зовсім про інше. Просто це визначення якнайкраще підходило до того, що я задумав…

А потім… Потім я дав себе завербувати «тим-кому-треба».

Ну, і хто там розказує, дідько його забери, що за карі очі, типу, тебе нікуди не візьмуть?!

*    *    *

За кілька миттєвостей до того, як залізні двері випали всередину кімнатки від потужного удару, здійнявши хмару пилюки, я відчув захват ззаду. І як мене кудись відтягують. До віддаленої стіни, очевидно. І лезо ножа біля свого горла…

– Стояти! – рявкнув над вухом голос Нортона. – Ще крок! І він – труп!

– Та ладно! – усміхнувся я. – Ти серйозно думаєш, що тобі щось світить, Касперський???

– Заткнись! Розумник. Не наздожену, так хоч зігріюся! У будь-якому випадку я не збираюся таке чудовисько, як ти, залишати цьому світу. І особливо – твоїй країні! Ну що, гівнюк, готовий особисто зустрітися зі своїми зірками? Так не діставайся ж ти…

І тут я почув знайомий – рідний! – голос. І мені знову захотілося жити.

– Антидубге сім годин! – сказала Джулс.

Ні для кого нічого не значущий набір слів. Ні для кого, крім нас двох. Цей набір слів просто задав мені напрямки ударів. Ми з Джулс багато разів відпрацьовували це на тренуваннях. “Антидубге” означало напрямок, протилежний напрямку, в даний момент, на зірку Дубге, що у Великій Ведмедиці. Саме за цим напрямком зараз знаходився ніс противника. Ну, а «сім годин» – це там, де була його мошонка. Власне, на думку, щоб відпрацювати такі прийоми, нас навів один старий комедійний фільм. Сміх крізь сльози…

Головне тут, щоб удари були одночасні: потилицею – в ніс, кулаком – між ніг. Що я і зробив наступної миті. Ще частки секунди, поки м’язи Нортона ослабли від болю, мені вистачило, щоб зісковзнути на підлогу. Ну, а там вже – справа техніки. Точніше, – автоматної черги, яка відразу прошила Нортона наскрізь, припечатавши до стіни…

Ну, а потім – обійми! Незважаючи ні на що…

      Епілог

…«Чорна вдова» забирала кого куди.

Кого на батьківщину, а кого… До Гаазького Трибуналу.

Так, «Керманич» був теж тут. Без мішка на голові, звичайно, але в наручниках. Хотів на мене, на «Ядерного Зонда», подивитися? Ну, нехай подивиться! Останній диктатор… Всі інші вже в… Хто де, загалом.

Ми з Джулс летіли мовчки. Після тих обіймів в лісовому схроні я не зронив ще ні слова. Любов з першого дотику! Ага, аякже! Зараз! Так би мені і дали потягнути за собою в такі підприємства аби кого! Хто не побував ще в десятці гарячих точок. А яка актриса! Прямо холодною вона була вся і тремтіла – після того нападу на табір! Станіславський кричить «вірю!»…

Ну, гаразд.

Ще деякий час продемонструю скривджену невинність. Ображені почуття. Вдаючи, що нічого не підозрював. А потім…

Потім робота продовжиться. Тому що ми з Джулс – все-таки класна команда! Тому що справ для нас на Землі ще – хоч відбавляй.

Абсолютних вторгнень.

А ще тому, що… Що мої почуття до неї виявилися справжніми! І в порівнянні з ними… Всі ці ігри, війни, диктатори, Гаазькі трибунали… Пил на черевиках.

А навколо мене були все ті ж немерехтливі байдужі зірки. Для яких пилом був і я, і мої почуття, і вся Земля. Нікчемним зоряним пилом…

12 січня 2019 р.

Відень, Австрія.

Ілюстрації: Віра Малина (малюнки), автор (фотоколаж).

.

Продовження цього оповідання читай тут: АБСОЛЮТНЕ ВІДТОРГНЕННЯ

……………………………………………

Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,

після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,

або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

                                  Або

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Всі кошти перераховуються мою на допомогу Україні та її армії!

Щиро дякую!