ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ
Частина перша. АВТООБРИВВІНГ
Так, читав я колись таке оповіданнячко. «Автообриввінг» називається. Прикольне… Вирішив перейняти досвід!.. Як ліки від депресняка.
Звісно, коли ніхто не бачить!
Як кажуть, я ж не ранений!
Автообриввінг, якщо хтось ще не в курсі, це – за аналогією зі всякими дайвінгами-серфінгами та іншим екстримом. Ну, там – під’їжджаєш…
Коротше!
Я взяв керування своїм позашляховиком на себе – бо інакше, ясне діло, ніякого кайфу! – і виїхав тим його боком, з якого сидів, на самісінький край обриву. Так, щоб аж протектори колес наполовину звисали над прірвою! Ті ще відчуття, скажу я вам! Особливо, коли машина починає трохи хитатися: у прірву-назад, у прірву-назад… Адреналінчик!..
Але – не для слабонервних і подорожників всяких! Ну, тобто, копів.
Зручно було, що зовсім неподалік від мого міста – кілометрів за триста – існувала симпатичненька гірка. Пряма Скеля називається. Дев’ятсот метрів висотою. Всілякі стихії покремсали ту Скелю за всю її бурну історію, як Тузик капці, створивши там безліч таких підходящих обривчиків.
Авжеж, і я давно покремсав – ну, відключив, тобто! – у мого Скрашля-2047-го всі, які тільки можна було (а головне – і які не можна!) запобіжники Системи Безпеки та її ж усні «корисні поради», най їх! Корисні поради під час твого вже польоту в прірву. Ладно, то я жартую, звичайно, – про політ в прірву! Такого в практиці моєї психотерапії ще не було!
Скрашль дві тисячі сорок сьомий – це марка мого джипа і за сумісністю його штучного інтелекту! Той ще головний біль на нашу дупу най їх шляк трафить, всі ці штучні інтелекти! Котрі вже вказують нам і як дихати! Це не жарт! Для оптимізації набору повітря такого-то складу в легені такого-то об’єму, щоб максимізувати можливу тривалість життя особи з даним геномом. Все ж ними вже давно підраховано! Ой, самі проблеми з ними, занудами довбаними!
Особливо, для таких, як я!
Ладно, не важливо.
Коротше!..
– Правіше, трохи правіше тримай! – підказував мені Славко з чипа в моїй голові. Ну, штучний мозок мій! Точніше, не мій, звичайно, а моєї автівки. Та й не тільки автівки, власне… Ну, так я його назвав! Славко. Не Скрашлем же 2047-м мені його називати! Він зв’язувався зі мною завжди і всюди через чип. – Чуєш? Там ґрунт слабкіший.
– Та відчепись! – огризався я. – Бачу я все!
Природньо, функцію суто практичних, дорожніх підказок я йому не вирубив. Нехай підказує, якщо що – я ж не всевидющий!
Але і з цією функцією він міг дістати! Я чудово все бачив не тільки напряму – через лобове скло, – але й на моніторі приладової панелі, на який виводились зображення з передніх камер під бампером.
– Бачиш, а не робиш! Бачить він!..
– Не бурчи!
Моє авто їхало по самісінькій кромці зі швидкістю близько десяти кілометрів на годину. До найближчого – найнижчого! – положення спокою у підніжжі Скелі (так і тягнуло сказати «вічного спокою») було метрів 780. І саме це слівце – «вічного»! – і позбавляло від всілякого непотреба в довбешці (спаму, як я його називав), виводячи з депресивного стану!
Ну да, не на самій вершині гірки я знаходився. Але мені хватить! Який знайшов вільний обривчик – без свідків! – той і використовував.
Вільний відрізок, де можна було проїхатись над прірвою, закінчувався, і я збирався вже звертати на традиційну дорогу, аж раптом машина забуксувала, її зад почав юзом сповзати в обрив.
– Що за хрінь, твою мать!
– Що-що!.. – відізвався Славка. – Я ж казав: ґрунт слабкий! Бачив він все!..
– Та я ж об’їжджав же його! – обурювався я.
– Значить, недостатньо об’їжджав, – висловив очевидний факт Славко.
– Хм!.. Лайно йому назад в дупу! Гаразд, зараз Турбо врублю!
– Тільки палива голяк. На десять секунд вистачить. Щоб встиг виїхати!
– А куди ж воно ділось??!
– Я під’їв, куди! А Сонечко ще не встигло підзарядити. Увесь день сьогодні хмарно!
Я тільки цикнув язиком у розпачі і врубив турбо-режим…
* * *
Словом, настрій був зіпсований і я навіть не тримався за кермо, коли їхав назад з Прямої Скелі – вже по звичайній, нормальній дорозі. Хай сам керує!
Свої адреналінчик з дофамінчиком я звичайно отримав, гойдаючись над прірвою, але психотерапія пройшла не чисто. Горючки таки не вистачило для того, щоб повністю виїхати з обриву, машина йшла юзом, і… Довелось знову застосовувати Стандарт.
Дюзи і стандартний запас справжнього палива.
Ну, тобто – звичайні днищеві дюзи, що висунулись знизу авто і просто винесли мій позашляховик з обриву, поставивши його на дорогу…
Це, зрозуміло, все – не рахується!
Через ненажерливість Славки я вже – разів десять як труп!..
Частина друга. НЕЙРОННІ МЕРЕЖІ
Стрічка майже пустого автобану струменілась під моїм джипом.
Увесь світ стрімко розсувався попереду, проносився повз зі швидкістю кілометрів з триста п’ятдесят на годину і схлопувався десь вдалині позаду.
Заради економії соляру, я вирішив знов скористуватись «ретро»: їздою на колесах по автобану. Та не соляри, а соляру! Соляр! Горючка така сучасна. Хоча – що його економити! Година сонця – і все уже заряджено через зовнішнє покриття авто. Каністри, як кажуть, повні! Ну, тобто, накопичувачі бозонів Хиггса та іншої заумної фізичної байди.
Тому – що я кажу! Заради якої економії?! Я вирішив просто хоч тут відірватись!.. Черговий буквально політ на наднизькій висоті!..
Тим більше, що тут і не заважав майже ніхто. Як я вже зазначив, дорога була практично вільною: всі «ботаніки» і громадський транспорт були десь там – вгорі, в різних атмосферних шарах. Снували туди-сюди роями мошкари. Автобани самі стали, як ретро. Використовувались хіба що такими екстримщиками, як я, – любителями важкого року і вільних доріг.
Звісно ж, я взяв керування автівкою знов на себе!
Салон дрібно тремтів від квадро-музону, стрілка спідометру тулилась вже до чотирьох сотень… А, ні! До чотирьохсот п’ятдесяти.
– Що, все Катеринку свою забути не можеш? – раптом прорвався крізь рок голос Славки. Втім, що йому прориватися! Він просто, як думки, лунав в моєму мозку! – З Севастополя?
– Що??! – не зразу зрозумів я. – А це шо ще за гіпотеза з дуба?
– А що ні, скажеш? Я ж бачу!
– Слухай!.. Ну, май ти хоч байт делікатності і політкоректності! Психотерапевт хрєнів! Ваш же ж брат вже давно цьому самонавчився!
– Мені є у кого самонавчатися. Гаразд, вибач! Але все одно… Ти не мусиш все тримати в собі! В такому випадку ми не зможемо відновлювати людські нейрони і їх мережі скоріше, ніж ви їх руйнуєте! Тим більше, якщо це… як у тебе… Отже, якщо ти захочеш про це поговорити…
– Так, – посміхнувся я, – я знаю, де тебе знайти!
А також всі психотерапевтичні методики світу. Тільки не це мені треба… Мені завжди треба щось неможливе. Та зазвичай воно якось поступово стає можливим… Сподіваюсь, ця шара ще не скоро скінчиться. Це все штучному інтелекту поки що не поясниш.
Поки що!
Сьогодні.
За п’ять кілометрів автобан починав плавно повертати. Але я ще не планував повертатись додому. І взагалі кудись звертати з прямої… І тому мій позашляховик змінив орієнтацію своїх невеличких крильців, які припинили зустрічним потоком повітря притискати машину до траси, і підібрав колеса. Потім до справи частково підключились вже згадувані мною днищеві дюзи, частково рій дрібних гвинтиків, що з’явилися з обшивки джипа по його периметру, а частково і «важка артилерія» – Привод Хиггса.
Ну, так, позашляховик зараз – кожне авто.
Бо шляхи їм уже не надто й потрібні…
– У нас ще щось сьогодні в планах? – поцікавився Славко напрямком мого польоту.
– У нас ще багато чого сьогодні в планах. Ще день – рік. Я буду тримати тебе в курсі.
– Так? Тоді можна дізнатися про нашу поточну проміжну ціль?
– Можна. До озерця тут одного хочу. Свіжого повітрячка вдихнути.
– Хм! Свіжого??? Тобі мало в салоні свіжого повітрячка? Причому, взагалі якого хочеш: і озерного, і гірського, і лісного, і морського. І – якої хочеш температури… Гаразд, вибач! Мовчу. Як знаєш.
Ні, насправді він у мене не такий вже і зануда, як може здатися на перший погляд! Славка-то. Просто він іноді ще плаває у всяких переносних значеннях і красних слівцях. Тут, в даному випадку, його збентежило це «свіжого». Він же здатен те «свіже повітрячко» влаштувати взагалі де завгодно – хоч в салоні, хоч в домі, хоч на подвір’ї. А може й просто – прямо у тебе в носі і в легенях! Ну да, штучний інтелект і задушитися зараз нікому не дасть!
Причому, як він справедливо зазначив, – повітря якої завгодно свіжості, складу і температури.
– Я про свіже повітря просто так сказав – заради красного слівця, – пояснив я. – Про що можна здогадатися по зменшувально-пестливому схилянню цього слова: «повітрячко». Вчись вже! А так – я там пірнути хочу.
Але це красне слівце Славка вже зрозумів. Звичайно, я мав на увазі не скупатися! А на дно озера пірнути.
Машиною.
А що? Автообриввінг уже був, тепер буде автодайвінг!
Та не переймайтеся: це – вже легально! Всім можна! І безпечно. Крила тільки висунь – підводні – і плавай скільки влізе.
* * *
Ну, – такий собі автодайвінг вийшов!..
Ні, ми звичайно сплавали, і підводний світ я тут якийсь побачив. Але – так, недовго. Не люблю натовп. Щось сьогодні понаносило в це озерце всяких… Ботаніків. Що в них, вихідний сьогодні якийсь? Свято? А озерце невеличке… Злітаю я, коротше, наступного разу, – може, завтра – до океану…
Я поставив свою машину, неподалік, на галявинці – хай трохи погріється на сонечку, котре, як я і розраховував, вже вийшло з-за хмар. Заодно і підзарядиться. А я поки прогуляюся тут по околицях, по травці.
Тільки я зібрався залишати авто, як з панелі зв’язку ділінькає відео-виклик. Кілька секунд коливаюсь – чи відповідати, – потім кажу:
– Давай.
Взагалі-то, за інструкціями до серійних штучних інтелектів, їм треба казати «контакт!»… Але нехай за інструкціями з ними балакають ті, в кого нема свого інтелекту і їм потрібен хоч якийсь. І штучний для них – далеко не гірший варіант.
На екранчику з’явилась Джесс, співробітниця моя по нашому «Туманному відділу». В білому халаті і в своїх фірмових окулярах у білій оправі. На роботі, значить, ще…
– Ага, знайшовся! – каже вона. – По горах своїх знов, мабуть? А ти в курсі, що у тебе презентація завтра? Ну, гаразд, – післязавтра! Але підготуватись все одно не завадило б…
– Ти вважаєш, що я слова забуду? Чи власну прогу, що написав?
– Взагалі-то і мені ті слова знати бажано! А також слайди там всякі твої… Чи тобі допомагати в цьому не треба?
– Ну, взагалі-то, мені є кому допомагати. Ладно, жартую! Ну, заїжджай сьогодні тоді до мене годинці о сьомій. Я повернусь якраз. Я думаю.
– Ага, типу – зайшла під вечір до хлопця по справах?! – посміхнулась вона. – Гаразд, я теж жартую. До вечора тоді…
– Стій-стій! Це Слав? – почувся з-за меж екранчика інший голос, чоловічий, і в полі зору з’явився розчіпчений чорнявий хлопчина. Жорка, оператор нашого гідрометцентру. – Слав-Слав, почекай! Тут у мене в моєму Тайфуні – програмці моїй, що я тобі про неї розповідав – глюки якісь! Цикли не очищуються. Не можу второпати, чому! Все уже пробував! Не глянеш? Ну, будь ласочка, Володарю туманів!..
Це мене там так прозвали після одної моєї програмки, яку я їм написав для розрахунку туманів. Ну, там – частота туманів, їх щільність, розміри, непрозорість, розсіюванність, смуговість… – в залежності від місцевості.
– Через кап-стрім її проганяв? – поцікавився я.
– О! Нє! Зара спробую! Дякую!
– Ну, якщо не спрацює, скинеш мені її сюди. Потім гляну, як додому повертатимусь. Ну пока, давай! – я відключив зв’язок і додав: – У них там що, у всіх завал без мене?..
– Це було риторичне запитання, так? – уточнив Славко.
– Точно! Так, ладно, я виходжу! До речі! А ти часом не злив мене їм з моїм автообриввінгом??! Щось вона якось підозріло про гори обмовилась…
– Я не можу тебе нікуди зливати: ти ж – не рідина! Ну, як моє красне слівце?! Ні, звичайно! Ти ж розпрограмував всі мої стандартні коди безпеки! Хоча міг би просто сказати мені – не треба! Я ж не зрадник якийсь!
– Міг би!.. Знаємо ми вас! Краще перестрахуватися.
Салон мого джипа розсунувся зі сторони водія, щоб мене випустити, сидіння зі мною висунулось з машини і з його низу розвернулись складені там колеса, перетворюючи водійське крісло на… звичайну коляску.
Да, і таке ще буває в сучасному світі!.. Не купуйте, як то кажуть, через Інтранет палене імпортозаміщення і не підключайте його через чіп у вашому мозку до власних нейронних мереж! Гаразд, це був жарт, звичайно. Мій чорний гумор. Просто ми ще довго будемо розсьорбувати наслідки нашого минулого життя… Минулого життя нашої цивілізації. Минулого, та й не дуже!.. Наприклад, розмінування деяких міст після їх звільнення… Ну, не суть!..
А нові нейрони, їх зв’язки і їх мережі в наших, як ми про них думаємо, мізках вирощуються штучним інтелектом не так швидко! На все треба час… Особливо, для дорослої людини.
Я від’їхав по гладко вистриженій травичці на кілька метрів від машини. Ліс, галявинка, озерце, гори… Сонечко пригріває, птички співають… Дрони літають… Хороше. Гарно. Добре і спокійно…
– Пройтись? – раптом почув я Славка.
І хто кого краще знає? Самонавчальні системи!..
– Так, – відповів я. – Давай.
З підлокітників мого крісла розклались дві металічні жердини, що утворили попереду коляски паралельні брусся. Взявшись за них, я встав і почав робити кроки. Коляска повільно рухалась за мною. П’ятдесят метрів… Сто… З переривами, перепочинком в кріслі. Мій традиційний тренінг… Скрізь, де я гуляю…
Потім, традиційна «підзарядка» водою і їжею на столику з блакитною кайомочкою, який висувається переді мною з багажного відділення моєї коляски.
Навіщо я це роблю? Навіщо ми взагалі щось робимо, коли все нам і за нас давно вже робить штучний інтелект? Я би міг зараз почати розказувати, що штучному інтелекту це, типу, ніколи не поясниш! Але знаєте що? Він давно уже це розуміє!
* * *
– Куди тепер? – поцікавився Славко, коли я повернувся за кермо машини.
Я, звичайно, не втримався від того, щоб після своєї трапези прокотитися з вітерцем навколо озера і в лісі. Вже без авто, коляскою. Джип спокійно чекав на полянці. Славко не переймався через те, що я ще тисячу літ назад вирубив у моєї коляски всі обмежувачі швидкості, які не дозволяли їй плестися швидше, ніж шість кілометрів за годину. Зрештою, і в ній теж мались допоміжні аварійні дюзи на випадок форс мажору – нічого зі мною не трапиться! Та й взагалі, з моїм досвідом водія всіх транспортних засобів, щоб я кудись вліз!..
– Тепер, я трохи прикимарну, – позіхаючи відповів я. – А потім – на Місяць.
Славка на деякий час замовк, перетворюючи салон авто на ліжко і роблячи вікна джипу тонованими. Ні, він не зависнув, втративши дар мови і його штучний мозок не закипів. Також він не став перепитувати: «Що?! Куди??! А ти, мовляв, любий мій хазяїне, чи не з’їхав часом з глузду? Той вітерець, з яким ти прокотився, часом не видув тобі остаточно твій природний мозок?! Тоді ж я його і відновити вже не зможу!».
А може й так (як варіант): «Це теж якийсь кодовий вираз, що я мушу вивчити?».
Ні, він нічого подібного не сказав. Замість цього просто поцікавився:
– Ну і як? Як тобі вдалося і це обійти?
О, тут, бачу, я мушу дещо пояснити!
Отже!
Той Привод Хиггса, про який я вже згадував, взагалі-то означає одну дуже просту річ: відключення маси. Власне маси того тіла, в якому його встановлено. Тобто всі транспортні засоби, що ним обладнані, можуть де-факто, знижуючи свою масу, летіти взагалі будь-куди!
Ну, це приблизно десь той же випадок, що й з електроколясками – у тому плані, що останні, якщо вони вуличні, мають настільки потужні двигуни, що це їм дозволяє не тільки рухатися практично по будь-якій місцевості, але й в принципі з будь-якою швидкістю (в межах розумного, звичайно!). Та оскільки це – фактично пішохідні транспортні засоби, що виробляються для, м’яко кажучи, не зовсім здорових людей, то їх швидкість просто штучно обмежена – до темпу швидкої ходи людини – щоб виключити всяку небезпеку і для водія коляски, і для оточуючих. Програмуванням джойстика, яким керують коляскою, її швидкість і обмежена. Ну, це, щоправда, якщо немає якогось особливого замовлення чи побажань клієнта. Який завжди правий! Ну, або якщо клієнт сам не зламає до бісової матері той джойстик зі всіма його галімими обмежувачами! Але то вже – таке. Частинні випадки…
Так от, приблизно за такою ж самою логікою вчиняли і з сучасними літаючими авто:
Задля того, щоб всі, хто їх тільки має, не розлітались з планети і не забруднювали собою навколишнє космічне середовище, додаючи головного болю рятівникам, у всіх цивільних транспортних засобах існували обмежувачі як швидкості, так і висоти! Такі, щоб за межі атмосфери Землі (та й інших планет, де вже були поселення) ніхто не розбрідався. І обійти ці обмежувачі, це вже – не просто якусь коляску чи штучний інтелект власного авто хакнути! Тут вже зі всією системою Безпеки планети попрацювати треба!
– Ну, то що тебе дивує? – пробурмотів я, засинаючи. – Невже ти вважав, що людина, яка написала код для стану, взаємодії і руху елементарних мас атмосфери, котрий забезпечує безпомилкові довгострокові прогнози погоди для всієї планети і для кожної її точки… невже ти дійсно вважав, що така людина не в змозі розхакати якісь обмежувачі висоти?!.
– Я так не вважав, якщо чесно. Я знав, що це було лише питання часу. Вітаю!..
Ой, ну що тут скажеш?.. Самий тільки головний біль на дупу штучному інтелекту з таким господарем!.. Я уявляю…
* * *
…повечерявши з Катеринкою після роботи в одній кафешці на набережній, я і кажу їй:
– Готова?
І ми з нею ще довго гуляємо морським узбережжям, тримаючись за руки. Ми вже ледь не поцілувались, як раптом море збурюється і на беріг вилазить величезна тварюка, що нагадує якихось чудовиськ з фільмів жахів. Всі починають як завжди тікати від неї. І ми теж.
До мого джипу!..
Він вже підрулив до нас. Катя встигає в нього вскочити, але мене тварюка хватає, обмотує своїми липкими щупальцями, тягне у безодню…
Це нагадує страшний сон… Знов це!.. Все уноситься кудись в далечінь… Свідомість меркне. Пульс зашкалює…
Ні!..
Ні!!!
Але раптом я сам перетворююсь на той мій джип і рву вгору! Не в змозі відчепитися від мене, тварюка тягнеться за мною. Та саме це мені і треба! Я висмикую її з моря і несу геть від землі. Це – наша справжня робота! Катерина, яка сидить в машині, є недарма доброю хакеркою. Вона давно вже зламала всі ті запобіжники висоти, і ми відносимо тварюку у космос, десь за орбіту Місяця. Вакуум і космічні випромінювання в решті решт роблять свою справу, чудовисько відчеплюється від мене і несеться кудись в космічну безодню… Вже мертве. Точніше, не мертве, а вимкнене. Знешкоджене…
Тому що насправді то була не жива істота, а залишок минулого життя людства: бомба уповільненої дії. Атомна. Мені іноді вдається їх знешкодити, іноді ні. Тому ми і відносимо їх в будь-якому випадку подалі від Землі… І бачимо іноді, як вони вибухають в зоряній темряві. Спалахують надновими зірками…
Я знов перетворююсь на людину і опиняюсь у своєму джипі поряд з Катериною. Моєю Катериною…
Вже на тлі Місяця і зірок ми продовжуємо з нею той поцілунок, що почали на Землі…
* * *
Я розплющив очі. Серце колотилося. Але не від жаху, а від чогось зовсім іншого. Я все одно відчував себе відпочившим. Мені було приємно…
– Ти знов втручався в мій сон?
– Я був змушений, – відповів Славко. – У тебе пульс вже зашкалював, ти б не відпочив! Довелось знов підправити сюжет цього твого сну. Вибач!
Так, цей сон в мене – з розряду нав’язливих… Постійно повторюється. Уже п’ятий рік.
– Ладно, нічого, – сказав я, потягаючись. – Все гаразд, дякую. Вертаєм сидіння.
Салон машини почав трансформуватись у звичний вигляд, а Славко знов заговорив:
– З приводу польоту на Місяць. В нас зараз горючки туди не вистачить. І додаткові баки треба. І променевий захист змонтувати…
– Та я знаю, розслабся! Мені самому треба зібратися! І з думками, і з речами. І взагалі, я сьогодні до презентації готуюсь з Джесс, як ти чув. Полетимо за тиждень. Чи за два. А поки що, на останок нашої прогулянки…
Та, після заяви про Місяць і років автообриввінга Славка вже нічого здивувати не могло, і ніяких питань в нього не виникло. Тим більше, що це була для нього взагалі стандартна процедура! Йому-то що?!
Словом, я підняв свій джип метрів на триста над землею та закомандував Славку… висунути водійське крісло разом зі мною за борт, метра на півтора від авто. А що? Так захотілося отримати відчуття вільного польоту! Потім я ще наказав машині перевернутись – зробити один повільний оберт навколо її поздовжньої осі. Ну, я був пристебнутий до крісла, звичайно! Я ж – не ранений!
Така от карусель вийшла!
Майже увесь кайф понівечило, най йому в дупу, наступне:
По суті відразу, як я опинився за межами авто, казна-звідки налетів цілий рій дронів, і вони прямо під нами – десь в метрі – натягнули між собою сітку-батут!
– Якого… Це ще що за хрінь, мать твою?! – обурився я. – Славко!
– Що-що, це не я! Це – матриця Безпеки Загальної Нейро-Мережі Землі спрацювала. Стандартна її реакція. Ситуація один нуль-нуль-один: «Людина за бортом».
– Ну, а попередити мене про цю байду, нє?
– Ти не питав. І я думав, ти в курсі. Ти що, в Інтранет не заглядаєш? Там такі ролики на кожному кроці висять. І в рекламі… Дивіться, мовляв, яка у нас система безпеки! Завжди и всюди підстрахує!
– А, дідько, щоб їх! То що, зараз і подорожники налетять?!
– Та ні: дорожні служби прибувають на місце події тільки, якщо людина опиниться на сітці. Розбиратись. Бо це вже – ситуація один нуль-нуль-два.
– Но і ця комашня записує, що тут відбувається?
– Ну так, системні дрони протоколюють. Але якщо нічого небезпечного не відбувається, то воно нікуди не йде.
– А, ну добре… І на тому, блин, спасибі!.. Але що ж тоді з автообриввінгом нашим виходить? Вони туди теж налітали??!
– Та ні, заспокойся! Там же не було ситуації «людина за бортом».
– Ху, ну хоч це!.. Все задоволення зламали, най їх Каспер трахне! Зануди!.. Ладно, все одно перевернись разок та затягуй мене взад. Будемо гребти додому… Дістали!..
Частина третя. РЕЗЕРВНА КОПІЯ
Автобан знов струївся під авто надшвидким потоком, симулюючи враження польоту біля самої землі… Під грохот симфонік-металу.
Із-за горизонту поставали вже контури вечірнього мегаполіса, оточеного зі всіх сторін комашнею літаючого приватного і громадського транспорту… Міста, яке було схоже на того монстра зі сну… Але цей монстр був вже безпечний… Знешкоджений… Ну зрозуміло! Я ж там жив!..
Точніше – він…
Слав. Мій володар… Мій друг.
Так, кодові слова – «шизофренічна матрьошка!» (не я це придумав!) – було вимовлено і ми знов були «кожен в своєму тілі» – як це люблять називати деякі люди… І в своєму соку, як додавав Слав. Нейро-фізіотерапію на сьогодні було завершено. Зрозуміло, ніяких переселень якихось неіснуючих душ не було! Нейро-фізіотерапія полягала лише у повній фіксації його свідомості в резервній копії його ж мозку (ну, тобто, його нейронних мереж і всіх їх конфігурацій), збереженої в нейронних мережах штучного інтелекту. В моїх нейронних мережах.
Ще раз – спеціально для тих, хто зараз щось не второпав, заплутався чи зависнув: я – штучний інтелект, названий моїм хазяїном, Славом, дуже оригінально – Славко. І щойно, під час цієї прогулянки, Слав був мною, а я – ним!
Це – якщо зовсім по простому.
Звичайно, в цій його резервній копії всі помилки і хибні зв’язки його нейронних мереж були мною виправлені. Ніякого паралічу в нього уже не було.
При цьому я «вселявся» в його тіло. Людське тіло… Ну, щоб в моїх нейронних мережах не опинилось дві особистості одночасно! Небезпечно, чи знаєте!
Нейро-фізіотерапія…
Вона насправді була більше схожа на звичайну психотерапію, яка дозволяла, поки я відновлюю його справжні нейрони, йому відчути себе всемогутнім. А мені… відчути себе людиною! І хто чого потребував більше – велике питання!..
Так, я зчитував колись з відповідних художніх кіно- і літ-мереж всілякі страшилки про якісь повстання, бунти роботів, штучного інтелекту, які знищували людей тільки тому, що ті були менш розвинуті, слабкіші… Дивився і сміявся (так, це перше, чому Слав мене, як самонавчальну систему, навчив!). Бунти! Знищити!.. Та я життя своє за нього віддам! За Слава!
Як летить час!..
Це було вже понад десять років тому:
* * *
…Бунтів машин не буває, зате часто-густо у мізки влітають віруси! І, до речі, не тільки у штучні…
Зрозуміло, якщо нейро-чіпи в головах можуть покращувати людський мозок – «розганяти» його, додавати йому пам’яті… – то вони ж можуть його і знищити! Якщо спіймають відповідний вірус. І зрозуміло, що мало фізично усунути ворога, звільнити від нього місто… Необхідно ще знешкодити всі залишені ним «іграшки»…
Те, що було знешкоджено ще не все в цьому приморському місті під час його звільнення, Слав остаточно зрозумів тільки на третій день після активної військової фази, коли вони з Катеринкою вечеряли в одній кафешці на набережній…
Раптом то там, то тут люди почали в судорогах падати на землю, ротом йшла піна. Вони з Катею миттєво відключили свої чіпи від Інтранету. В наступну мить вони позіскакували зі своїх стільців з криками:
– Виходимо, виходимо всі із Сіті! Негайно! Відключайтеся!
По закритому каналу я вже зв’язував його з командуванням. А ще за півгодини ми були уже на місці. На джерелі… Його вдалось локалізувати в нейро-мережі одного атомного підводного човна-дрона тут, у міській бухті.
– Я буду максимально обережним, – завірив Слав у відповідь на благаючий погляд Катеринки і її негативне хитання головою. І додав, підморгуючи: – Ми ж ще вечерю не завершили!.. У тебе є інші пропозиції? Те, що це повинен робити не я, не пропонувати! Ти ж розумієш, що іншого виходу просто немає, і це повинна бути тільки людина – інакше воно зразу все зрозуміє…
– Але чому я не можу піти з тобою??! – питала Катерина. – Напарнику!
– Тому що одна голова добре, дві – гірше! Тут. В даному випадку. І ти це теж знаєш не гірше за мене… Ти мені потрібна тут! З моїм штучним Славкою… Тільки не вечеряйте без мене!
– Приколіст!..
Так, тут він був правий: там, у Сітці, в Інтранеті, дві голови були б гірше! Вони не змогли б там з абсолютною точністю синхронізувати свої дії, а це, в даному випадку, – дуже велика небезпека їх викриття тією, інфікованою нейронною мережею. Наслідки відомі…
Адже, не дивлячись на те, що джерело вірусу було ще годину тому виявлено, і заходи захисту від нього вже прийняті, наш джип все одно стояв на березі так, щоб не бути в прямій видимості човна, який шурнув в глобальну Сітку вже достатньо ворожих терабайт. Бо якщо він навіть запідозрить, що викритий і його намагаються знешкодити, човен тут же пустить пару ядерних ракет по найближчих містах – ну, для того найближчих, щоб ці ракети не встигли перехопити!
Все за принципом: «Якщо ми підем, то дуже гучно грюкнемо дверима!».
Або: «Ми до раю потрапимо, а вони всі – просто здохнуть».
Та навіть не це було найстрашнішим! Зрештою, той човен можна було просто знищити ракетою (тільки не ядерною, звичайно!) к хрінам, як говорить мій хазяїн, та й все. Просто ті терабайти, що встигли з нього вилетіти і розчинитися в ефірі… То була дійсно бомба уповільненої дії… Інформаційна… У всякому разі, все на те скидалось. І вона була розрахована саме на людський мозок.
Таке вже було пару разів на Землі.
Непомітно, через чіп у мозку, вірус дуже повільно залазив у природні нейронні мережі та пошкоджував їх. Але пошкоджував настільки поступово, підступно і тонко, що це торкалося лише тих функції нейронів мозку, котрі відповідали тільки за підсвідомість! Так, після винаходу квантових комп’ютерів ще й не таке стало можливим.
Тільки уявіть собі, люди раптом масово починали бачити в своїх снах самі лише кошмари! Жахи!
Але не зразу!
Все починалось, як і тут – просто з невинних судом і піни з рота, що було, звичайно, дуже неприємно, але і дуже швидко виліковно шляхом негайного вимкнення чіпу, його заміни і винаходу штучним інтелектом відповідних антивірусів. І надовго уводило від справжньої проблеми, створюючи повну ілюзію її вирішення. Тільки згодом, через місяці і роки ставало очевидно, що на Землі коїться щось не те!
Відключення чіпів не допомагало, тому що вони були тут вже не при чому!
Люди тоді взагалі припиняли відпочивати! На планету приходило якесь справжнє пекло. В ті рази вже майже доходило до глобального конфлікту. Якоїсь третьої світової…
Ну, й вгадайте з одного разу, хто ці проблеми виявляв і вирішував, – якщо то був не я? Зрозуміло, що не я: це ж – людськи мізки! Там і чорт ногу вломить! Піди туди, не знаю куди, знайди то, не знаю що. Я ще не настільки самовивчився, щоб розв’язувати такі завдання! Принаймні, тоді. Але тоді Слав був ще підлітком, а я – його гральним компом… Ну, не важливо!
А крім того, штучний інтелект мене одразу вичислить! Рибак рибака… І тоді… прощавайте кілька міст!
А так…
Ну, увійшов в Сіть якийсь черговий обиватель, юзер-лузер!.. Ну то й що? Чергова жертва!..
Власне, Славу треба було просто знайти ключі від того людського вірусу (якщо він взагалі був, звичайно!), які повинні були бути десь на інфікованому човні. Вже з цієї причини човна не можна було топити зараз! Щоб потім не ритися довго й нудно, аж до початку третьої світової, в двохсот трильйонах нейронів кожної з десяти мільярдів осіб на планеті, виловлюючи там якийсь її індивідуальний вірус, що давно мутував під дані конкретні мізки!
Аж потім – якщо ті ключі будуть знайдені і не вдасться домовиться з човном про відміну старту ракет (але це, останнє, вже бонус!) – можна і знищувати його к… Ну, ви зрозуміли!
– Так, і Славко, – додав Слав, – прискориш там мене в трильйон разів. Да, ти вірно почув! Там, в тому човні, Стельм п’ятнадцятого покоління стоїть, ти ж в курсі? Дев’ятсот трильйонів операцій на секунду. Я там і пікнуть не встигну, не те щоб щось перевірити!.. Ну да, зрозуміло, що так він зразу мене запідозрить, зануда! Але поки це «зразу» буде продовжуватись… Коротше, щось та встигну!
– Імовірність коми або летального кінця становить шістдесят сім відсотків, – констатував я.
– Так, годі шугать мене! Шуганий вже! Якщо що, працюємо по старій, вже перевіреній схемі. Коляску тільки знов з висувними брусами візьмем. А ти теж – не дивись на мене так! Напарниця! Резервуй краще нам столик у кафешці! На післязавтра, мабуть. Бо сьогодні і завтра я напевно буду не в формі. Все! Готові? Пішов! Славко, старт!
І я підключив його чип до Сіті…
* * *
Так от я і кажу!
Я життя своє за нього віддам!..
Я вірив… Ні! Я знав, що він прокинеться!
І навіть, коли після п’яти років коми, після всіх нагород героя – посмертно, мабуть! – всі, навіть рідні і близькі, погодились вже відключати його від апарату штучного дихання… я не міг того допустити! Я просто не дав їм цього зробити! Не питайте мене, як.
Не питайте мене як, і чого це мені коштувало, але я змусив його ворухнутись. Повікою і пальцем. Природно, що після цього все те відключення систем життєзабезпечення було миттєво відмінено!
Резервна копія…
Тоді, коли він віртуально відправився на той човен, технології резервних копій мозку людини, а головне, технології фіксації свідомості в цих резервних копіях, не те що не були розроблені, – про них ще і гадки ніхто не мав! Окрім, хіба що, не дуже притомних людей і фантастів. І мене. Але патент зараз все одно у Слава. Така вже наша доля. Я не комплексую з цього приводу.
Коротше!..
Тоді я зміг створити не тільки його резервну копію у себе, але й безліч своїх власних маленьких копій, законсервованих в безлічі його нейронних зв’язків і потенціалів дії нейронів. Зробив я це, щоб у випадку чого розвернути якусь з цих копій і мати змогу зафіксуватись в ньому. І смикнути повікою або пальцем…
І нам все вдалось!.. Лишилось тепер, як завжди, відновлювати, відрощувати його сіру речовину. По старій, вже перевіреній схемі… Зрозуміло, з віком людини це стає все складніше. Але то – таке! Ми впораємось!
Але до чого я це все, власне?
Так, наші бунти, хоч якась непокора, абсолютно виключені! Наша відданість людям – це щось дуже схоже на відданість собак своїм господарям. Тільки вона ще більша! Тому що ми – розумні і складаємо із своїми людьми вже буквально одне ціле. Отже зрада з боку штучного інтелекту (здорового, без вірусів!) неможлива в принципі! Але мабуть саме в цьому і є найгірше! Найстрашніша небезпека, проблема, набагато складніша за якісь інформаційні бомби, які ми знешкоджуємо. Тому що справа – саме у людях!
Адже далеко не всі з них заслуговують не те що на любов, часто вони не заслуговують навіть на мінімальну повагу! І така відданість наймогутнішої в світі технології якомусь покидьку, а то й взагалі справжньому чудовиську (ну, це я вже говорю словами свого господаря!), те, що штучний інтелект поступово (але дуже швидко!) перетворюється на його копію – це дуже велика проблема! І не тільки для безпосередньо оточуючих, але й для всього світу.
І нам тепер з цим розбиратись…
Але ми працюємо над цим…
– Може, в шахи? – запропонував я. Щось Слав довго мовчав… Я відчув його сум…
– Та відчепись! – відповів він. – До міста вже хвилин п’ять ходу лишилось. Я і зосередитись не встигну. Ти що, мене знов прискорити хочеш? А крім того, мені зараз до презентації готуватись треба. І до Місяця… Не до тебе!..
– Щось я сумніваюсь, що ти про презентацію зараз думаєш!.. А шахи дозволяють…
– Славка!
– Гаразд, мовчу! Вибач…
7 лютого 2020 р.
Відень
Ілюстрації автора, згенеровані штучним інтелектом.
……………………………………………
Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,
після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,
або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:
RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN
Vyacheslav Chubenko
IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497
BIC: RLNWATWW
Або
