АБСОЛЮТНЕ ВІДТОРГНЕННЯ

Початок цієї історії: АБСОЛЮТНЕ ВТОРГНЕННЯ.

.

 

Пролог

Дивна все-таки істота – людина. Дуже дивна!..

Іноді буває, що навіть коли ти маєш майже все, ледь не цілим світом володієш, окрім якоїсь незначної деталі, дрібниці, чогось зовсім звичайного, аж ніяк не критичного для життя, без чого воно практично нічого не втратить, ти все одно будеш почуватися нещасливим. Іноді – дуже! Настільки, начебто ця дрібниця є вкрай, просто життєво для тебе необхідною! І навіть якщо це неможливо, тебе категорично не влаштовує ніякий інший варіант окрім як здобути цю річ, заволодіти нею! Інакше – ніяк! Край! Катастрофа!..

От взяти хоча б мене.

Я маю взагалі все, що потрібно людині для щастя!

Улюблена цікава робота, завдяки якій я їжджу по всьому світу, та й дуже непогано, скажімо прямо, заробляю… Ну, так, трохи небезпечна, з дуже невеликою середньостатистичною тривалістю життя, але то – таке! Зате – адреналін.

Далі: кохана дівчина завжди поруч і зоряне небо – Всесвіт! – всюди навколо. І вдень, і вночі, і зверху, і знизу. Яскравий Всесвіт без жодної перешкоди між ним і мною, яка б його хоч трохи затуляла, затьмарювала від мене!

Я вам більше скажу! По суті, я бачу і все інше! Меблі, стіни і вікна кімнати, будинки, вулиці, міста, поля, ліси, гори, моря… Все це надзвичайно точно і яскраво малюється моєю уявою і просто існує в моєму мозку! Воно невимушено виникає перед моїми очима, як тільки я його викликаю. І виглядає напевно набагато яскравішим та барвистішим, ніж то є насправді.

І крізь все це, ніби крізь розріджений дим, без мерехтіння світять зірки та туманні плями галактик. Тисячі, мільйони зірок, які концентруються до мільярдів сонць яскравої туманної смуги Чумацького Шляху, що опоясує всю небесну сферу. До нашої Галактики, яку ми бачимо зсередини, та до її надзвичайно яскравого центрального зоряного скупчення – галактичного Балджу…

Я бачу все це навіть із заплющеними очима. Тому що для цього їхнього «світла», котре я бачу, наші повіки є прозорими, як скло. Як абсолютно прозорими є і наші тіла, і Земля, і самі зірки…

Для нейтринного світла.

Для нейтрино.

Я вже не кажу про мою здатність заглядати у майбутнє – з абсолютною точністю визначати своє власне місцеположення рівно за добу!

Здавалося б, що тобі ще треба, хлопче?! Так ні! Мені, уявіть собі, конче необхідно дійсно бачити! Бачити ці кляті навколишні предмети, будинки та вулиці! Землю. Людей. Не в уяві своїй, чорт забирай, бачити, – навіть якщо це, як я щойно зауважив, і барвистіше, – а в дійсності! Насправді!

Ну, Злюк, що тут скажеш! Це – моє шкільне прізвисько…

Тобто на самому початку, в оригіналі, воно було – Люк. Як Люк Скайвокер із «Зоряних війн». Здавалося б, цілком очевидне прізвисько для хлопця, який весь час бачить самі тільки зірки!.. І більш нічого! Однак прізвиська нерідко даються аж ніяк не з очевидних причин. Дітей не обдуриш! На хлопака зі «світлої сторони Сили» я явно не тягнув.

Так що потім це прізвисько дуже швидко модифікувалося в – Злюк.

Характер нордичний – з потужним отрутовиділенням та багаторазово застосованим вже рукоприкладством. Ну, гаразд, останнє, скажімо, ще ніколи не було застосовано в побуті! Тільки по роботі. Недоліки професії Ядерного зонда – як мене прозвали в спецслужбах. Або «Нейтринного цвяха в ж…», як називав себе я сам. Скорочено (щоб не виражатися брутально): НЦвЖ. Так, не всі, хто дивляться на зірки, є солоденькими «зоряними хлопчиками»!.. Деякі і вбити можуть, і до Гаазького трибуналу відправити. Ну, але то – таке!

Коротше.

Це вже почало у мене ставати якимось пунктиком. Комплексом! Типу, не хочу бути сліпим – та й по всьому! Хочу бачити, а то – край! Задихнусь просто! Зараз! Вже! Почало навіть до якихось депресій доходити, заважати роботі, зрозуміло…

Аж раптом…

Здається, це було десь на черговому авіаносці, де я виловлював чергові ядерні підводні човни потенційного противника. Ну, в сенсі, допомагав тактичному командуванню флоту виявляти їх точне місцеположення в океані. Бо ж нейтрино, що випромінюються ядерними реакторами атомоходів, вони вже нікуди не подінуть і ніяк не екранують. Поточне завдання, коротше… Така собі «рибалка». Ну, не важливо!

Отже, тоді Джулс візьми та й скажи мені:

– А ти поглянь на це по-іншому! Як на твою своєрідну захисну реакцію. Чи абсолютне відторгнення, якщо хочеш.

– Що? – не зразу зрозумів я тоді. – Ти про що?

– Я про твою нездатність бачити. Ну, тобто, вибач, нездатність фізично бачити щось, крім нейтрино.

– Обґрунтуй.

– Хіба це не спадало тобі на думку? Ну, дивись, – почала пояснювати вона. – По суті, ти бачиш основне у Всесвіті – сам Всесвіт! А все інше… То всього лише пил, який тільки відволікає від головного. Нікчемний зоряний пил… Ну, уяви собі тільки: зате ти не бачиш, наприклад, і якісь там сталагміти з лайна! Чи якутські скульптури – з того ж. Так собі видовище, скажімо прямо… Та й запах…

Ну, що тут скажеш? Ось до чого завжди призводить занадто ретельне вивчення потенційного супротивника.

– Хм! А ми що, в Якутію збираємось? Чи ти вважаєш, що я це видовище не можу собі уявити – у всіх фарбах та подробицях? Та й в запахах.

– По-перше, не зарікайся, куди ми ще зберемся. По-друге, з сучасними сітьовими пошуковиками, ютубом та соцмережами і їхати нікуди не треба – все лайно тут! В айпеді. А з нашою роботою… і не тільки в айпеді. А по-третє, тут ти можеш і відключати свою уяву! Теж мені проблема!

– Абсолютне відторгнення лайна, значить? – мрійливо вимовив я. – Цікава думка. Я порозмислю над цим. А взагалі-то, це звучить, як назва якогось нашого чергового наступного діла, най його!..

  Частина перша.

– Ну, таке собі заспокоєння, – скривився я, згадуючи ту розмову. – А ти? Від такого видовища, як ти, я б точно не відмовився!

– Та ти на мені і так кожну зморшку знаєш! А також і наскрізь бачиш, он – банана не можна з’їсти! Всі нейтрино уловлюєш, які фонять з мене при його перетравленні! Мені не вистачає тільки, щоб ти ще і так мене бачив!..

Про банани це вона, звичайно, жартувала. Тролила! Я до такого ще не дійшов, щоб бачити мізерні потоки нейтрино від бета-розпаду калію-40, який в мізерних кількостях міститься в бананах. Бо якщо б я таке бачив, я бачив би – через той же калій-40, а також вуглець чотирнадцятий – і природню радіоактивність людського тіла, яка в сотні і тисячі разів більша. І не нив би, що я нікого не бачу! Щоправда, це видовище було б, м’яко кажучи, не зовсім те, до якого звикли всі інші… Так що… може це і на краще, що я того не бачу!..

– Зморшку! Коли в тебе з’являться зморшки, я тебе звільню! І заміню на нову.

– Ха-ха, дуже смішно! Добре, годі вже мене тролити! Щось бачиш? Кажи вже!

Ми знаходились зараз в Україні, у Прип’яті, в нашому радіаційно захищеному експедиційному трейлері біля одного готелю. Готелю «Полісся». Покинутого, звісно. Як і все місто.

Отже, коли Джулс казала мені колись про якісь якутські скульптури, вона ще не знала, де ми незабаром – через пару діл – опинимось!

Хтось унадився радіоактивні речовини з Чорнобилю таскати. Точніше, з Чорнобильської АЕС, зрозуміло – не з міста ж Чорнобиля! Сталкери, най їх! Але воно не скидалось на якихось одиночних бариг. То вже набрало обертів і було схоже на цілий трафік. Підозри були, звичайно, але за руку нікого спіймати не могли. Ну, звичайно, хто б сумнівався: щоб таке прокручувати, треба бути далеко не якимось просто нікчемним сталкером! Треба мати доступ до реакторів! Для початку.

Ось і запросили мене пробити все це. Під виглядом одного еколога у складі науково-дослідницької експертної групи Стенфордського Університету. Дуже поважного і авторитетного еколога, якому вкрай закортіло свої досліди з радіаційного забруднення навколишнього середовища впроваджувати особисто і на місці! Зрозуміло, чому саме із Стенфордського Університету, і зрозуміло, чому еколог! Адже офіційно я все ще працював у своєму Оксфорді в якості всесвітньо відомого професора астрофізики, який чомусь бачить нейтрино – ну, таке вже не приховаєш! Особливо після всього, що відбувалось протягом декількох років навколо мене. Чому саме я бачу нейтрино, після всіх дослідів наді мною у всіх світових біофізичних центрах так і не з’ясували, але зіркою всіх телеекранів та інтернетів я став.

І зрозуміло, коли ця «зірка», яка просто бачить увесь мирний і не дуже мирний атом країни, кудись раптом приїздить, то це не може не викликати підозр у «тих-кого-треба». Тобто у тих, по кого цей НЦвЖ явився. Шукай їх потім!..

Отже, наша із Джулс легенда була, як завжди, залізобетонною.

Втім, якщо чесно, то це все – легенди всілякі – мене давно не так вже й турбувало: всі «ті-хто-треба» (ну, тобто, злочинці, спецслужби, диктатори, тощо…) просто забили уже полювати на мене, переманювати, вербувати… Намагатись викрасти. Люди шкодують свій час і кошти! Та й себе. Бо давно зрозуміли, що то все – намарно! Я ж все рівно завжди на крок попереду! Пам’ятаєте про мою здатність бачити майбутнє? Ну, гаразд, скажімо, далеко не всі про цю мою здатність знають… Хіба що підозрюють – так, на рівні якоїсь містики. Але те, що я чомусь завжди на крок попереду, знають уже всі!

Дешевше просто не потрапляти мені на очі!

Ну, так, можливо, таке моє дещо зневажливе ставлення до наших легенд колись мені боком вилізе і може дорого коштувати!.. Але мені є чим платити! Точніше, відплатити. І всі це розуміють.

Я це наше діло дійсно так і назвав: Абсолютне Відторгнення. А що? Місце цілком відповідне! Такі Зони відчуження ніби самі відторгають від себе все, що для них є чужорідним. В тому числі і людей…

– Та я тут, взагалі-то, багато що бачу, – відповів я, проходжуючись по салону. Наш чистий у радіаційному плані трейлер я, природньо, не бачив. Бо він, як, власне, і ми, і всі наші речі, не фонив. Фонило все те, що було зовні. – Збулась мрія ідіота! Може, ми сюди жити переїдемо?

– Ага, точно! – іронічно погодилась Джулс. – І будемо жити щасливо, але недовго. Як П’єр і Марія Кюрі. І мене ж ти тут все одно не бачиш!

– Почнеш фонити через кілька років, як сталкери, – побачу. А з нашою професією ми і до їх віку – Марії та П’єра, я маю на увазі – не доживемо… Ладно, мовчу! Проїхали. І доживемо, і переживемо…

Звичайно, я жартував. Стьобався. Зрозуміло, чому я тут все бачив! Бо незважаючи на колишні заходи по дезактивації цього міста, все тут було радіоактивним, хай йому грець! І фонило, звісна річ, – як радіацією, так і нейтрино!

Ну, тобто, як – все бачив? Звичайно, я тут все бачив далеко не так, як це бачить вдень у видимому світлі нормальна зряча людина! Це було схоже на своєрідне нічне бачення – туманне, блякле, нерізке – тільки в білих тонах. І крізь все це, знову ж таки, без жодної потуги просвічували всі зірки! Увесь той Всесвіт, що був поза цим… Але тим не менш, це було вже – щось! Щось схоже на втілення в життя моєї ідеї фікс все бачити! І вулиці, нехай і пустинні, що позаростали бур’янами та лісом, теж радіоактивними, і будинки, нехай навіть покинуті та роздовбані, і сам цей ліс!..

Авжеж, просвітлювали крізь це і точкові штучні об’єкти: як нерухомі, так і, теоретично, рухомі. До перших входили близькі яскраві зірки блоків Чорнобильського реактору. Для нейтрино ж бо ніякий Саркофаг не завада! Тим більш, що під ним був схований лише один блок реактору, обидва інші досі працювали. А до «теоретично рухомих» – дрібні зірочки радіоактивних речовин з шуканого трафіку. Зрозуміло, зовсім малий випромінюючий дрібняк здалеку я бачити не міг…

– Однак, дивно все це якось, – замислено продовжував я. – Дуже дивно!.. Я нічого не бачу – ні натяку на цей клятий трафік! Але ж за даними тутешньої контррозвідки він явно є!.. Повинно щось бути… Почекай-почекай!.. Ага, ось – наче щось бачу… Давай, напрямок на бету Великого Пса. Рух – між бетою Пса та Дев’ятнадцять Зайця!

Джулс швидко викликала кутову відстань між цими зірками сузір’їв Великого Пса і Зайця зі списку кутових відстаней на небі, що був закладений в мою нехитру програмку для підрахунку відстані «Базис», яка була встановлена в її айпеді та тільки й чекала наказу. Ця програмка зразу ж давала відстань до обраного об’єкту, виходячи з мого власного «базису»: відстані, на яку я зміщувався, а відтак через це і кутового зміщення підозрілого об’єкту серед зірок. Звичайна шкільна геометрія, не більше! У даному випадку базисом була довжина салону нашого трейлера, по котрому я ходив.

– Два і три тисячних кілометри, – через кілька секунд доповіла Джулс.

– Хм, і власного руху не має!.. – задумливо продовжив я.

Звірення положення об’єкту з топографічною картою, та супутниковими знімками, показало, що то був звичайний кущ у напрямку Саркофагу, який просто фонив трохи більше за інші кущи та дерева.

– Тьху! – дав вийти почуттям я. – Та що ж за байда така, най його шляк трафить! Третій тиждень стирчимо тут – і х… і хрін без масла!

– Та ні, кормлять нас тут нібито непогано, – зауважила Джулс в моєму ж дусі. – Все з маслом! Ще й червоне вино для виводу радіонуклідів та молоко за шкідливість. – Потім вже без жартів: – Може вони заглохли поки? Звернули діяльність?

– Та ні, навряд чи! Не думаю. Вони б так напевно зробили, якщо би щось запідозрили. Наприклад, що я тут і полюю на них. Але це виключено: витоку інформації точно не було! З якого б дива їм все звертати?

Ну, третій тиждень ми знаходились, звісно, не саме тут. Не в Прип’яті. Сюди, під саму АЕС ми приїхали лише сьогодні вранці. Вп’яте. А взагалі-то ми курсували по Зоні і навколо неї, частенько заїздили до самого Чорнобилю – тобто, до міста Чорнобиль – задля поповнення продуктів та перепочинку. І вдавали справжню дорослу наукову діяльність – з вимірами, фото- та відеореєстрацією, взяттям проб та їх аналізом у похідній лабораторії, яку було влаштовано в нашому другому транспорті: вже в цілому автобусі, що їхав слідом за нашим із Джулс трейлером. Одного разу навіть публічно зв’язувались зі Стенфордом та давали інтерв’ю якомусь тутешньому центральному телеканалу. Ну, не я сам давав, звичайно! Було кому – із спеціально навчених на оперативно-тактичних заняттях «науковців невидимого фронту», як я їх називав.

Ну, звичайно, «колег» для цієї нашої місії довилось ретельно відбирати! Бо, погодьтесь, качки та амбали з мікроскопами, лічильниками Гейгера та пробірками виглядатимуть якось… не дуже переконливо. Але найважче за все було цей озброєний консиліум спеціального призначення з автобуса-лабораторії відучити казати мені на людях «так, сер!» і «слухаюсь, пане майор!». Все те я з ними ще на базі відшліфовував.

Так, я вже майор, хай йому! Дослужився через пару десятків діл і декількох посаджених диктаторів. Точніше, «усунених» – так буде більш коректно з наукової точки зору. Бо рідкісний диктатор доживає до середини дороги до суду… Але то – таке!

Коротше.

Лейтенанта мені, щоправда, зразу дали. Зразу після того, як, скажімо так, наполегливо запропонували перекваліфікуватись із астрофізиків у Спеціальні Агенти Ядерної Безпеки. В «Ядерні зонди», тобто. Ну, просто тому, що з такими підлеглими, як я, звання нижче лейтенанта краще пропускати!

Хто в нас за званням Джулс? Ой, не питайте! Бо я й сам не знаю. Жарт. Знаю. Але все одно не скажу: тут все складно, так би мовити!

– Ну, то що, рушаймо далі, гер майор? – поцікавилася Джулс. Моя «школа отрути», що тут скажеш.

– Поїхали вже! Міс професорка-2013, – це був рік нашого з нею «одруження де-факто». Ну, тобто, «пропозиції» і «так!». Все інше – зоряний пил! – Нам ще крізь станцію знов проїжджати. Не хотілося б там вечеряти. Та там мене і засліпити може, най йому.

Це було літературне перебільшення, звичайно, але не без підставне. Тому що для мене ж реактори АЕС зблизька взагалі як Сонце світять! Всі їх уранові стержні – гронами, як неонова новорічна гірлянда! Щоправда, від неї, як і від Сонця, можна було просто відвернутися, але коли на небі декілька сонць, причому, з усіх сторін, то, знаєте, відвернутися від всіх них одночасно буває якось проблематично.

Ми пройшли в кабіну трейлера, Джулс сіла за кермо, я – на сидіння поруч.

– Увага, хлопці, гребемо далі, – сказала вона в свій ґаджет нашому науковому спецназу з автобуса і завела мотор. – Наступна зупинка – АЕС. Якщо нічого не трапиться.

Ну, під «нічого не трапиться» тут малося на увазі, якщо я нічого підозрілого не побачу: ніяких неприродніх рухів радіаційних предметів. У протилежному випадку, зупиняємось і все перевіряємо.

– Вас зрозумів, – відповів ґаджет. – Їдемо за вами.

*    *    *

– А може, ти мене погано цілуєш?.. – зробив меланхолічне припущення я, дивлячись на Сонце.

Наше денне світило було давно вже під горизонтом, але тільки не для мене, звісно! Адже це – теж зірка! А значить, теж джерело потоку нейтрино, який проходить крізь все. І потоку, найпотужнішого на земному небі: зірка ж бо ця, як відомо, – найближча! Просто маленький яскравий білий кружечок, набагато менший, ніж у звичайному, видимому світлі. Ну, зрозуміло – адже нейтрино випромінюються лише ядром Сонця, виключно там і відбувається термояд.

Ми вже проїхали повз Чорнобильську станцію і зупинились на нічліг. Повечеряли і розосередилися по койках. Ну, хто по різних койках – там десь, в своєму автобусі, – а хто і на одній – тут, в трейлері. Кожному – своє!

На станції я теж нічого підозрілого знов не побачив і це вже починало мене потрохи виводити із себе. Що на практиці виглядало просто як моє налаштування на меланхолічний лад.

– Що?! – відізвалася Джулс. – Це що ще за заявочки??! Взагалі-то я – озброєна!

– Ні, ну, я мав на увазі… Мене ж деякі, сама знаєш хто, називають чудовиськом. Ну, а ти у мене тоді, звісно ж, – красуня. Красуня і чудовисько, значить, – як в тій казці! Тобто, тоді що? Елементарний логічний ланцюг: ти повинна мене так поцілувати, щоб я перетворився нарешті на прекрасного, най його, принца!

– Як, ще прекраснішого?! Я того вже не витримаю! І потім, а раптом ти нейтрино перестанеш бачити? В Конторі будуть проти!

Молодець, дівчинко, моя школа! Ну, власне, не тільки моя, взагалі-то… Та то – таке! Проїхали!.. Я її дійсно кохаю. А все інше… Самі вже знаєте, що!

Чому Джулс у мене «міс професорка», а не, скажімо, майорша – дружина майора, типу? Ну, по-перше, це – для всіх, для загальної публіки! По-друге, вона, вибачаюсь, і сама – у званні. А, головне, коли ми з нею вирішили бути разом, я ще ніяким майором не був. Як і «Зондом» в Конторі. А от професором в Оксфорді вже був!

І так, я мав би її називати вже «місіс», а не «міс» – якщо на те пішло, якщо я вже називаю наші заручини одруженням. Але «міс» мені просто більше подобається! І не треба мені вказувати, як я повинен називати власну дружину!

– Ні, а якщо серйозно, без жартів… – продовжував роздумувати я.

– Ага, давай! – зацікавлено вставила Джулс. – Я вже так скучила за своїм професором!

– А що, якщо я – дійсно новий етап, наступна сходинка біологічної еволюції на Землі? Ну, припустимо! Ну так, дещо трохи бракована сходинка поки що вийшла, яка потребує уваги і догляду від «попередніх сходинок», але вже мої діти…

– Наші! Ти хотів сказати наші діти?..

– Ну так, звичайно! Наші діти! Ти тільки уяви собі! Дітки бачать і таке світло, і нейтрино, і майбутнє!..

– Та ховайся! Мені вже стрьомно!

– Ось і я саме про те. Про нормальну, природню реакцію всіх живих істот, які прагнуть вижити в світі, зберегти свій вид, коли йому загрожує будь-яка, навіть потенційна, теоретична небезпека з боку якогось іншого виду. Будь я, мої… наші діти хоч тричі «хорошими», з «чистими» і добрими намірами, ми все одно будемо нести загрозу для людства! Навіть не замислюючись про це – вже просто, як принципово інший біологічний вид, що має певну кардинальну перевагу над «попереднім» видом. Над людством. Так чи інакше, бажаючи того, чи ні, ми будемо просто витісняти його з планети. Навіть, якщо це буде далеко не зразу, зрозуміло! Дуже повільно… Як людство витісняє дику природу – вже самим фактом свого існування! До того ж, ми якимись солоденькими зоряними хлопчиками аж ніяк не будемо! Це ж вже по мені видно, так? Злюк! І що? Необхідну і дуже природню реакцію людства по відношенню до мене прорахувати дуже нескладно: використати по повній і усунути. Знищити. І бажано не дати при цьому мені мати потомство. Тебе ж не дивує, що нам і досі наполегливо не рекомендують заводити дітей? Все правильно! Нічого особистого! Знову ж таки, щось на кшталт абсолютного відторгнення виходить. Тільки вже міжвидового.

Джулс притулилась до мене якнайміцніше і прошепотіла:

– Знищити! Ну, хай спробують! Як я вже сказала, я – озброєна.

Я теж обійняв її сильніше.

– Та і ж я не ягня серед вовків. Так просто не здамся! Без бою… Але як же ж я тебе люблю! Більше за життя! Просто, щоб ти знала…

Наче вона не знала! Нарешті Джулс відчула щось не ладне. Трохи відсторонилась від мене і звеліла:

– Так, ану кажи, що трапилось, що бачиш? Негайно! Я все одно дізнаюсь, ти мене знаєш!

– Та я і не збирався нічого приховувати! – пожав я плечима. – З чого б це? Але питання не у тому, що я бачу. Річ у тому… чого я не бачу! Я тих двох завтрашніх зірочок не бачу! Розумієш, що це означає?..

*    *    *

Так, тут, я так розумію, необхідно дещо нарешті пояснити про мою здатність розпізнавати майбутнє. Тобто – для тих, хто ще не в курсі. Або повторити пройдене – для тих, хто вже в курсі. І ще живий… Бо про цю мою здатність знають всього десь так з п’ятеро людей у світі. Всі інші свідки довго не живуть.

Так що – я вам нічого не говорив!

Одразу кажу, зараз підуть «високі матерії» – фундаментальна фізика, тобто! Але розслабтесь, я – загальнозрозумілими словами та образами. Приноровився вже за роки викладацької діяльності та популярних лекцій. Ні, ну там я, звичайно, такого не викладав: мені і без цього є що розповідати!

Отже, почнемо з того, що таке взагалі це невловиме нейтрино?

Загалом, це – дуже маленька, навіть в порівнянні з іншими, елементарна частинка, яка народжується атомними ядрами в процесі як їх синтезу, так і розпаду та випромінюється ними з майже світловою швидкістю. Частинка є електрично нейтральною, як нейтрон, за що, власне, і була названа австрійським фізиком Вольфгангом Паулі за пропозицією італійського фізика Енріко Фермі нейтрино – «нейтрончик» на італійський манер. Завдяки цій своїй нейтральності, а також дуже малій величині, нейтрино екстремально слабо взаємодіє з речовиною. Саме тому для нього і є прозорим, як вимите скло, майже все у Всесвіті – крім хіба що надр нейтронних зірок та чорних дір. Ну і моїх очей – чомусь!

Фактично, як на мене, ця частинка – майже фотон, частинка світла. Ну, для мене, у всякому разі, так це точно, – бо я її бачу! З тією тільки різницею, що, на відміну від фотона, нейтрино проходить крізь все і має масу. Теж екстремально малу, як мінімум в два мільйони разів менше, ніж навіть у електрона, існування якої взагалі довели лише на початку двадцять першого сторіччя, але – має! І це – ключовий у даному випадку момент!

Маса!

Та її збереження.

Річ в тім, що…

Що бачити нейтрино для людини все-таки неможливо! Можна бачити тільки світло. Навіть для мене.

Але!

Потрапляючи в моє очне яблуко, нейтрино якимось чином перетворюються там саме на світло! Яке я – чомусь! – вже можу бачити! Чому так відбувається з нейтрино в моїх очах і чому я бачу це світло, – інше питання. Два. Поки без відповіді. Очевидно, тут, у просторі моїх очей, з якоїсь причини вступає в дію якась фундаментальна квантова суперсиметрія. Але облишмо ці високі і дуже дискусійні матерії. Зараз важливо інше!

Оскільки нейтрино мають масу, а кванти світла – фотони – безмасові частинки, то при перетворенні нейтрино в світло їхня маса десь обов’язково «вилазить комусь боком». Тобто, – просто з’являється в іншому місці!

І в іншому часі.

Дві однакових зірочки, що рухаються паралельно. Неначе подвійна зірка. Іноді їх видно зовсім чітко, вони відокремлюються великим проміжком і «висять» або проносяться зовсім поруч. Буває, навіть проходять крізь мене! А іноді несуться кудись вдалечінь, практично зливаючись воєдино і зникаючи зовсім. Так це для мене завжди виглядає…

Отже, вся справа – в збереженні маси нейтрино. Перетворюючись у моїх карих оченятах в безмасові частинки – в фотони, – нейтрино нікуди не зникають! Вони просто змінюють свій вектор на протилежний і… переміщуються на добу назад у часі. Все виглядає так, ніби вони виходять з моїх очей зворотно. «Віддача», так би мовити. Причому там виходять, де мене ще немає! Тобто, я бачу, по суті, свої власні очі! Тільки – на момент через двадцять чотири години!.. І, природно, ніхто крім мене бачити цього не може: адже це – все ті ж нейтрино!

Загалом, це було єдине пояснення для цих рухомих двох зірочок, що хоч якось наближалося до розумного, яке я зміг колись придумати.

А заодно – зайвий доказ і маси нейтрино, і можливості переміщень у часі.

Причому, ця «віддача», яку я бачив, в свою чергу перетворювалася в моїх очах в подальшу «віддачу», яка йшла ще на добу назад в часі і так далі. Тому, взагалі кажучи, я мав би заглядати наперед набагато далі, ніж на одну добу! І якесь таке віддалене «миготіння», «відлуння» мені дійсно почало ввижатися – коли я почав всю цю теорію розвивати! Ну, то вже – позаурочне. Не переймайтеся!

Коротше, у повній таємниці цю свою здатність я тримав рівно до тих пір, поки не знайшов їй застосування трохи краще, ніж прокладання завтрашніх оптимальних маршрутів на роботу в універ. Я навіть назву спеціальну тоді дав цьому «застосуванню»: Абсолютне Вторгнення. Один фантастичний блокбастер підказав – хоч фільм і був зовсім про інше. Просто це визначення якнайкраще підходило для того, що я задумав…

А потім… Потім я дав себе завербувати «тим-кому-треба».

Ну, і хто там розказує, дідько його забери, що за карі очі, типу, тебе нікуди не візьмуть?!

Адже саме завдяки ним я не тільки нейтрино бачу! Не тільки бачу завжди і без будь-яких перешкод навколишній Всесвіт, туман радіоактивних надр Землі під ногами та всі ядерні об’єкти на ній: об’єкти як мирного атому, так і не дуже мирного!..

Я ще і знаю за добу наперед, де саме перебуватиму. Причому, з абсолютною точністю. Ну, тобто, я навчився це вираховувати – по паралактичному зміщенню. Пристосувався вже за стільки років. А це, як ви самі розумієте, дає мені деяку кардинальну перевагу перед… Перед усіма іншими людьми. І є особливо незамінним для успіху всіх планованих спецоперацій…

*    *    *

Зрозуміло, що не бачити ті «зірочки» я міг лише у двох випадках: або я через добу опинюсь занадто далеко, щоб розгледіти звідси власні очі, або…

І, звісно ж, Джулс ні в якому разі, категорично не влаштовувало ніяке друге «або»! Я прямо відчував, як вона стає блідою.

– І коли? – спокійно запитала вона, але якісь металічні нотки у голосі її видавали. – Коли і як ти це побачив? Як вони зникли?! І коли ти збирався мені про це доповісти?!.

– Та заспокойся ти, солдат! – посміхнувся я. – Відставити паніку! Вперше, чи що? Вони не раптово зникли, не хвилюйся! Просто приблизно годині о двадцять першій, коли ми саме вечеряли, вони відправились у напрямку на південний захід, в район сузір’я Терези, зникнувши там біля Дельти Терезів. Все під контролем! В нас ще достатньо часу підготувати протидію. Я ж завжди на крок попереду, чи забула?

– З тобою забудеш! – легенько ляснула мене Джулс і знов притулилась до мого плеча. – Дурник, налякав мене… Попереду він! Ти завжди на крок попереду, коли мене тримаєш у курсі!..

– Так я ж і тримаю! У нас ще достатньо часу, як я вже сказав. Тому пропоную поговорити про це і виробити протидію завтра. А зараз… У мене з’явились деякі думки з приводу цього нашого ядерного трафіку. І того, чому саме я його ніяк не намацаю… Я ще приколювався про банани, пам’ятаєш? Казав: «їм тут що – всім банани за шкідливість дають?». Підозрілим для мене є те, що від багатьох місцевих, при спілкуванні з ними зблизька, фонило нейтрино. Потім вони ще підтверджували, що так, мовляв, їли банани. Хоча, як ми знаємо, ніякі банани я бачити не можу. Та ще й той дивний випадок в Києві, – одразу як тільки ми туди прилетіли. А, схоже, моя чуйка мене і тоді знов не підвела!..

Так, авжеж Джулс все пам’ятала. Тоді, звичайно, всіх здивувало моє вимогливе прохання оглянути і «просканувати» на нейтрино труп того пацієнта в морзі. Зрозуміло, випадок був звірячий і абсолютно незрозумілий: просто група якихось озброєних покидьків увірвалась до одного з київських шпиталів швидкої допомоги, в одну з операційних, коли там йшла звичайна операція з видалення апендициту, та розстріляла і пацієнта на столі, і лікарів. Але ніякого відношення до нашої справи цей злочин начебто не мав. І огляд трупа теж нічого не дав. От тільки…

Вирізаний апендицит злочинці забрали!

– Все це вже з самого початку наводило мене на думку про «живі контейнери», – продовжував я. – Обміркувати тільки її треба було, як слід. Зрозуміло, чому я не бачу ніякого трафіка! Сталкери-то перевозять радіоактивні речовини в собі в мікроскопічних дозах, здалеку мені того не побачити. А один от, бідолаха, від апендициту свого перед ділом не спромігся позбутися! А той візьми та й підведи в самий непідходящий момент!..

– Ну, не знаю, – відізвалася Джулс. – Як на мене, така собі версія… Стрьомна. Це ж яка купа народу повинна на це все підписатися – щоб так себе радіацією забруднювати! Адже якщо перевозяться мікроскопічні дози, то їх, як і перевізників, мусить бути дуже багато! Вельми стрьомно!..

– За хороші бабки люди і не на таке підписуються. У тебе є інші пояснення, як я можу не бачити підозрілого руху радіоактивних матеріалів? Як це взагалі можна приховати! А з приводу забруднювання себе, то – так, це цікаве питання… Його я теж вже обмірковував. По-перше, коли тут – в таких справах – хтось думав про якесь забруднення людей? А по-друге, все може виявитись і не так страшно. Порції, що перевозяться, дійсно мусять бути дуже малими, і за декілька ходок помітної шкоди організму не завдаватимуть. Плюс до цього ці порції можуть ще, в цілях приховування їх від детекторів на прохідних, поміщатися в свинцеві пігулки-контейнери, які легко ковтаються і екранують радіацію. Нейтрино вони, зрозуміло, екранувати не можуть, але щоб мені їх вловити від таких малих доз урану чи плутонію, мені треба знаходитись в безпосередній близькості від сталкера.

– Ого! Та тут тоді ціла «корпорація монстрів» виходить!

– А тебе це дивує? Це ж фактично стратегічний товар, який сама уявляєш скільки на чорних ринках коштує. Всі наркокартелі в порівнянні з цим – дитячі іграшки! Коротше, на безриб’ї відпрацьовуємо цю версію. Треба, отже, пробити ще і всілякі потенційні виробництва цих свинцевих «пігулок», най їх, – де вони можуть штампуватись. Хай Контора цим займається. У них там як раз день. А ми зараз…

А нам із Джулс зараз було чим зайнятись – в цей залишок ночі. А ще ж і поспати б бажано!.. Завтра ми мали важкий день.

*    *    *

А тепер, я б сказав, ще трохи найпростішої тригонометрії – просто для довідки і легшого сприйняття подальшого екшину.

Як відомо, координати об’єкта, будь-які – у тому числі і географічні – однозначно визначаються напрямком на об’єкт і відстанню до нього. Власне, це і лежить в основі так званої полігонометрії: методу визначення взаємного положення пунктів на поверхні Землі шляхом виміру на місцевості довжин ліній, з’єднуючих ці пункти, і кутів між ними.

Суть справи аж ніяк не зміниться, якщо за ці пункти взяти мої власні очі – їх положення в різні моменти часу. Мені достатньо лише зафіксувати в своїй голові ці положення серед нерухомих зірок і записати їх час. Зрозуміло, що якщо нанести їх на зоряну карту, це одразу дає напрямок мого майбутнього руху, а знаючи хоча б приблизно мою швидкість, потім елементарно можна обчислити відстань до цих «зірочок», що також одразу дає топографічну прив’язку до місцевості і траєкторію цього руху.

Ну, так, зі швидкістю моїх майбутніх переміщень, скажімо прямо, – завжди проблема! Бо сказати точно (та й навіть приблизно!), що, куди і як мене завтра понесе, не ризикне ніякий оракул. Але відстань до себе завтрашнього я таки можу хоча б приблизно підрахувати, переміщуючись сам і засікаючи паралактичне зміщення. А далі – по вже знайомій вам програмці «Базис». А знаючи відстань та кутове зміщення на зоряному небі, вже неважко обчислити і лінійну швидкість – в милях на годину. Далі послідовність цих положень простенько екстраполюється (продовжується) на Сліпу зону: область, де я уже втрачаю себе з виду. Таким чином, ми отримуємо всю траєкторію мого завтрашнього руху, кінцевий пункт якої і позначатиме місце, де я опинюсь.

Ну, звичайно, що «гладко было на бумаге…», та на практиці не все так просто! Там і точність може сильно кульгати, бо паралактичне зміщення рухомого (та ще й зі швидкістю!) тіла визначити, м’яко кажучи, дуже важко, і з кінцевим пунктом траєкторії можуть бути великі проблеми – бо рух моїх «зірочок» в Сліпій зоні передбачити просто неможливо… Але при розумних припущеннях і швидкому реагуванні географічне положення моєї кінцевої зупинки на завтра, як правило, визначається з точністю до будинку. А то й до кімнати.

Власне кажучи, вся ця теорія вже давно прорахована мною, записана у формулах і запрограмована у комп’ютерних кодах. Ще в минулому житті: коли я ще не працював «там-де-треба»…

Ну, а при підключенні науково-технічної бази Контори це взагалі вже доведено до автоматизму!

Але ці мої «зірочки з майбутнього» все одно бачу тільки я. Отже, тільки від мене залежить точність всіх відповідних визначень та підрахунків, а значить, і успіх операції.

А ще… Нарешті не можу не розказати вам про ще одну дуже цікаву і делікатну річ – про саме майбутнє! Точніше, про «властивості майбутнього», як я це називаю. Зіштовхнувся вже з цією хрінню по повній – за стільки років.

Почнемо з того, що майбутнє загалом можна розділити на «бажане» і «не бажане». Ці визначення говорять самі за себе, тому не думаю, що тут треба щось пояснювати, але в моєму випадку я все-таки поясню.

Коли ти запланував, наприклад, посидіти завтра в якійсь кафешці і бачиш себе в той час саме там, то зрозуміло ж, що все йде за планом – майбутнє бажане, нічого робити проти цього не треба. Якщо ж ти замість кафешки опиняєшся десь кілометрів за чотириста в якомусь підвалі, то тут вже – явно щось пішло не так, майбутнє не бажане, і слід виробляти певну протидію. І в процесі того, як ти її виробляєш, ти починаєш бачити, що твоє кінцеве місцеположення на завтра поступово змінюється на більш для тебе сприятливе. Тобто, майбутнє вже саме міняється! Про це все, зрозуміло, можна говорити та філософствувати до безкінечності, але якщо по суті і коротко, то на практиці все зводиться саме до цього…

*    *    *

Тож Джулс і нервувала помітно, починаючи вже з ранкового брифінгу з особовим складом в автобусі, коли всі наші задуми та напрацювання протидій моєму зникненню ні до чого не призводили: я не бачив поки що ніяких змін у своєму майбутньому.

– Я не розумію, чому ти, дідько його візьми, такий спокійний, – бурчала вона. – Як удав. Приколюється щось, наче це і не його стосується!

– Я не спокійний, а зосереджений, – відповідав я. – І ставлюся до всього філософськи: ми до раю потрапим, а вони просто здохнуть, спокійно, люба!

– Гуморист пронейтринений, най його!..

– Коротше, треба просто визначити пункт моєї кінцевої зупинки. Далі – справа техніки. Вперше, чи що? Заспокойся!

– Я просто… Я не втрачу тебе!

– Так, я знаю. І я тебе. Ми – квити…

Тільки після того, як із Контори прийшла наводка на найближче місце, де можуть вироблятися ти свинцеві пігулки, Джулс трохи заспокоїлась. Скоріше за все, ми туди і рвонули… рвонем. Це був практично не працюючий заводик з виробництва свинцю на сході цієї країни, кілометрів за сімсот звідси по автошляхах, в місті Костянтинівка. Ідеальне місце, щоб приховати нелегальне виробництво. Ну, зрозуміло, аби не викликати у громадськості резонних питань з приводу того, чого це раптом науковій експедиції приспічило покинути район своїх досліджень і їхати хтозна куди, ми відправимося спочатку на південний захід. Легенду виробимо в дорозі. Все стало на свої місця!

І протидію цьому, схоже, винаходити не треба.

– Значить так, хлопці-дівчата, – говорив я на нашому загальному закритому брифінгу вже в Чорнобилі. – Наші подальші дії я бачу наступним чином. Сьогодні ми офіційно закінчуємо нашу діяльність в Чорнобильський зоні. Після Зони ми з почуттям повністю виконаної наукової повинності і програми повертаємось на базу – в Київ. А там на нас чекатиме вже група спостерігачів ОБСЄ, яка вирушає до Костянтинівки. Питання, зауваження-заперечення?..

Під «базою» я мав на увазі Київський Національний Університет, який і запрошував офіційно групу екологів зі Стенфорду – в рамках міжнародної програми «Екологи без кордонів».

Отже, після міста Чорнобиль ми вирушили на південний захід. І якби ж то те, що говорити пресі, було нашою останньою проблемою!..

До виїзду з Зони лишалось кілометрів шість-сім, як Джулс і говорить:

– Держись, зараз будемо прориватися. Потрясе трохи!

– Що? – уточнив я, сидячи поруч з водієм. З нею, тобто. Хоч я і був пристебнутий, зразу взявся за підлокітники. Це було вже на рівні рефлексів.

– Попереду щось перевіряють на дорозі. Але якщо це копи, то я дочка Дарта Вейдера. Чули, хлопці, – сказала вона в свою гарнітуру у вусі, – повна бойова готовність! Не зупиняємся і захищаєм «Борт один»!

Це вона так називала наш трейлер.

Ну так, по цій трасі не було навіть блок-посту на виїзді із Зони…

*    *    *

З розірваними шипами шинами наш трейлер проїхав ще метрів двісті – перед тим, як стати зовсім некерованим, злетіти з дороги і перевернутись.

– Вилазь, вилазь! – говорила Джулс. – Ну? Давай руку! Двигаємо, напрямок на Регул Лева! Пішли, пішли! Ноги вище піднімай!

Позаду точився бій. Хлопці стримували переслідувачів. І знаючи хлопців, переслідувачі повинні були зараз гарненько вигрібати. Та під час безпосередньої небезпеки життю всі почуття загострюються, і тобі здається, що кулі свистять прямо біля твого вуха – навіть, якщо вони літають ще далеко. Проте деякі з них пролітали вже дійсно над головою.

– Пригнись! Ляж! – наказувала Джулс.

Поручь пролунало кілька пострілів її Беретти.

– Джулс! – крикнув я, на пару секунд втративши її руку.

– Тут я, спокійно! Довбані бродячі собаки!..

Ага, аякже! Собаки! Озброєні автоматами та на двох ногах.

– Тримай! – подала мені Джулс свою руку. – Вперед! Вже недалеко!

В екстрених випадках – таких, як цей, наприклад, – Конторою була передбачена наша евакуація! Дядько Сем «своїх не кидає». Ну, окрім «их-там-нетов», звичайно! Їх всі дядьки кидають. Доля у «их-там-нетов» така. Але! Є, чи знаєте, й такі «их-там-неты»… екземпляри, як я, наприклад, заради яких Контора рознесе до біса всіх – хоч є вони там, хоч «нєт»! Тому на найближчій військовій авіабазі тут, перед моєю місією, у рамках співробітництва з НАТО і все таке, раптом з’явився наш справжній евакуаційний дрон. «Чорна вдова», власне, на військовому жаргоні. Ну, так, для народу ця розробка, яка могла відстрілюватися по всьому периметру і завантажити в себе роту, навіть ще на виставках не була! Але ж то – для народу!

Отож, нам потрібно було тільки дістатися до найближчої полянки в лісі, над якою зможе зависнути дрон, тримаючи оборону поки ми в нього вантажимось.

Проскочивши ураган повітря, піднятий гвинтами «Чорної вдови», та ураган куль над головою, піднятий нею ж, ми вскочили в дрон по широкій рампі, що відкрилась в задній його частині.

– Руш! – крикнула Джулс пілотові і дрон двинувся вгору.

– Е, а хлопці?! – не зрозумів я, починаючи, нарешті, відчувати щось не те. – Джулс??!

Ага, наче все, що відбувалось хвилину тому, було «те», скажете ви!

А я скажу так: коли моя Джулс поруч, все – те. Те! Бо все інше…

– Вибач, любий… – шепнула мені на вухо Джулс, натискаючи позаду на моїй шиї «кнопку відключки».

*    *    *

Коли я прийшов до тями, перше, що побачив, був яскравий туман галактичного Балджа – центра Чумацького Шляху.

Цікава річ: якщо ви хочете дізнатись, як виглядає наш Чумацький Шлях в «нейтринному світлі», ви можете просто поглянути на його зображення в інфрачервоному світлі, отримані, наприклад, космічним телескопом Гершеля. За суттю, не враховуючи фарбу, буде приблизно те ж  саме – широка, протягнена через все небо смуга світла, яка нічим не переривається і не роздвоюється місцями, як у видимому світлі, а найширша і найяскравіша частина якої і є Балдж, центр нашої Галактики. Це тому, що то тільки у звичному – видимому – світлі ми бачим в Чумацькому Шляху дуже багато темного міжзоряного пилу, який екранує, поглинає світло далеких зірок, роблячи Чумацький Шлях уривистим, таким, що розпадається на великі зоряні хмари. Саме цей пил повністю приховує від нас (тобто, від вас!) чи не найвеличніше і найяскравіше видовище, яке повинно було б прикрашати земний небосхил – центральне зоряне скупчення Галактики, що сяяло би без цього пилу яскравіше за Венеру.

Але для інфрачервоного світла, так само, як і для нейтрино, вся ця міжзоряна матерія практично повністю прозора.

Ну, що тут скажеш… Венери не бачу, зате бачу Стрілець А. За все треба платити…

Ну, гаразд, про Стрілець А це була літературна гіпербола: безпосередньо його я не можу бачити, бо це – акреційний диск навколо надмасивної центральної чорної діри нашої Галактики, він не випускає нейтрино. Він світить не за рахунок термояду, а за рахунок тертя та розігріву до мільярдів градусів субсвітлової плазми, яка обертається навколо діри перед тим, як в ній згинути. Але ж всю ту багатомільйонну купу зірок, що кружляє навколо нього, тобто Стрільця А, я бачу!..

Коротше!

Прийшовши до тями, я повільно розплющив очі. Зрозуміло, від того в моєму баченні навколишнього середовища нічого не змінилось. Спроба підвестись з якоїсь роздовбаної койки коштувала мені різкої болі в голові. Я озирнувся. Судячи з орієнтації небесної сфери відносно земних надр внизу, я знаходився зараз у цілком певній «Ихтамнетии». З міркувань політкоректності не будемо вказувати пальцем і назвем цю країну так.

Вечоріло – виходячи з тієї ж орієнтації.

Щось брязнуло, металеві двері, вочевидь.

– О, клиент зашевелились! – почув я чиєсь злорадство. – Прикажете падавать?

Хтось спецназівською хваткою смикнув мене за руку, зразу, ривком піднявши на койці.

– Давай, пасажири, на выход! Разлёгся!..

Коли мене кудись повели, я зрозумів, що очуняв я у тому, що було тільки «кімнатою відпочинку». Кімната співбесід зараз буде. Ще до мого носу щосили проривався різкий характерний запах «якутських півників», а перед очима мигтіли – так, на рівні глюку – дуже дрібні зірочки. Потім ми увійшли в ліфт, який і виніс мене з цієї атмосфери. Ну, зрозуміло! Не у вонізмі ж босам «Ихтамнетии» про «мінські домовленості» з викраденими Скайвотчерами перетирати!

Нарешті мене довели до кімнати перемовин і кинули на стілець. Поруч я почув радісно-привітальне «У! У-у, у!» від Джулс, і від серця зразу відлягло. Вочевидь вона була не тільки зв’язана, але і з кляпом у роті. Ну, правильно! Балачки в строю! Мрія багатьох чоловіків!.. Особливо на людях.

– Привіт, люба! – звернувся я до неї. – Ти як?

– У, у! – відповіла вона. – У и?

– Я теж нормально. Голова тільки чогось поболює. Нагадаєш мені потім, після всього, піґулку ковтнути.

– Ви закінчили? Ми вам не заважаєм? – поцікавилась… назвем її поки що Джулс-два… склавши руки на грудях.

Ну, тобто, я так і бачив, що вона стоїть перед нами з виглядом переможця, театрально-очікуючи, склавши на грудях свої руки. Треба віддати їм належне: її голос було не відрізнити від голосу Джулс! Ну, зрозуміло ж! За ті кілька миттєвостей, що я втрачав в Зоні руку Джулс, її і підмінили на цю – на Джулс-два. Джулс-один теж були «відключили» і поволокли нас до іншої, альтернативної, «чорної вдови». В сенсі, тільки Джулс поволокли. Я-то і сам добіг, своїми ніжками – ще мене тягати на собі, кабана такого!

– Це дуже добре, любі мої «их-там-неты», – почав я, – що у вас вистачило сірої речовини і нейронних зв’язків в ній не чіпати в трагічному розумінні цього слова мою дружину! А то б я з вами і говорити не став би: одразу всіх – на дно!

– Авжеж! – посміхнулась Джулс-два. – Ми ж не звірі якісь пендосовські! А взагалі-то, ще не вечір, приколіст ти довбаний! І все буде залежать від того, як піде тут наша розмова. Власне, розмову буду вести не я. Не уповноважена. Я тут, щоб обговорити формат зустрічі, нагадати про рамки пристойності, формули ввічливості… А головне, настійно порадити бути більш зговірливим! Це, знаєш, – не так травмонебезпечно. Не барзей, кароче! Якщо тобі дорогі і твої власні кості, і кості твоєї першої, блін, леді! Андестенд?

– Ну, навіщо ж ти так з нашими дорогими гостями?! – почув я інший голос, чоловічий, хазяїн якого щойно увійшов в кімнату.

Цей голос був мені теж добре знайомим.

*    *    *

Тут я б хотів знов дещо зазначити.

Зрозуміла річ, що рід та специфіка моєї діяльності змусили мене вивчити не тільки всі зірки на небі і голоси всіх президентів світу, але ще й голоси всіх кумів всіх президентів світу! А також кумів їхніх кумів. Ні, ну, тут я приколююсь, звичайно! Під всім цим кумолендом я маю на увазі найближче (та й не тільки найближче) оточення глав держав. Плюс парламентарі, конгресмени, мери, губернатори, співробітники впливових фірм, сірі кардинали та весільні генерали. Той ще був фітнес, най йому, для мого головного мозку! Ось що трапляється, коли однієї тільки астрофізики тобі стає замало!

Коротше, не важливо.

Але тут, в даному випадку, це був саме кум! Всенародно улюблений (як він про себе думав) кум всенародно улюбленого (як той про себе думав) президента «Ихтамнетии».

– По вашому обличчю, пане Люк, чи Злюк, якщо вам так більш до вподоби, я бачу, що і ви мене впізнали, – почав… Кум. Назвем його так. Обійдемось тут без імен. – Що ж, тим краще: обійдемось без зайвих представлень та розшаркувань. Але, тим не менш, користуючись нагодою, зразу зазначу, що для мене це велика честь – поспілкуватись з вами!

– Да? – сказав я. – Тоді чому б вам нас хоча б не розв’язати? Поговоримо на рівних. Як у Мінську.

До речі, я був зараз теж в наручниках. Недоліки професії! І таке іноді трапляється, коли однієї тільки астрофізики тобі стає замало!

– Ну, я у Мінську не був… Ні в якому разі не хочу вас образити, але бачите, яка справа, ви обидва… і це, до речі, мусить звучати для вас як великий комплімент!.. самі по собі є дуже небезпечною зброєю. І в цілях нашої (та й вашої!) безпеки… Словом, прошу вашого розуміння! У всякому випадку, до кінця наших перемовин. Зрештою, як абсолютно справедливо зауважила моя помічниця, багато що буде залежати від результату нашої розмови…

Теж мені, містера і місіс Сміт знайшов! Спайдермена і жінку-кішку! Ми будемо удвох і з голими руками крізь його батальйон Вагнера прориватись?!

– Ну, а тоді можна хоч кляп з рота моєї місіс Сміт витягнути? Раптом мені знадобиться щось у неї уточнити. Ротом-то вона вам нічого не зробить!

Остання фраза, згоден, пролунала якось… так собі, і присутні в кімнаті шестірки Кума загигикали. Звісно, що вони все розуміли! Я ж одразу вирішив розмовляти тут російською. Краще моя російська, ніж їхня англійська! Кум цикнув на них і погодився:

– Ну так, ротом – нічого… Сумніваюсь, звичайно, що вам потрібно щось у когось уточнювати, але гаразд!..

Перший успіх переговорів!

По тому, що Джулс сплюнула, я зрозумів, що кляп був видалений.

– Дякую! Ну, ти як, кохана? – знов звернувся я до Джулс.

– Нормально… – відповіла вона, продовжуючи спльовувати залишки кляпа, теж чистою «їхтамнєтовською» мовою. – Тьху!.. Ввічливі чоловічки. Спілкуйтесь-спілкуйтесь, я вам не заважатиму!

– От і добре! – зауважив Кум. – Добре, що ми поки що маємо порозуміння! Отже, якщо більше прохань, заперечень і зауважень нема, то я б хотів нарешті перейти до справи. А знаєте що? Я вам одразу скажу, ми вас, якщо забажаєте, можемо відпустити хоч зараз! Серйозно! В сенсі, після нашої розмови, звичайно ж! І відійшовши попередньо на безпечну відстань…

«І відійшовши попередньо на безпечну відстань…».

Лукавий і підступний змій. Це було сказано ним без тіні іронії чи знущання у голосі. Але це був тролинг чистої води! Хоча і дуже втішний, чого гріха таїти!..

– Чесно, ми не збираємось вас до чогось примушувати, а тим більше вбивати! Боже збав, ми що – ранені?! Собі дорожче! Навіщо? Навіщо, якщо це вже вирішили зробити ваші?! Ваша Контора…

Тут він зробив багатозначну паузу і почав знов:

– Якийсь трафік радіоактивних речовин з Чорнобилю, «живі контейнери», раптовий напад на вас там якихось «их-там-нетов», що вирішили чомусь вас викрадати, хоча всім давно відомо, що це – не має ніякого сенсу!.. Ну, якщо чесно, мені дуже важко припустити, що ви дійсно у все це повірили! Бо якщо так, то… ви вже вибачайте, я був значно вищої думки про ваші аналітичні здібності. Мабуть ви зараз будете здивовані, але я знайомий з вашою теорією про абсолютне відторгнення на рівні біологічних видів…

– Хм! А це вже теорія? Щось не пам’ятаю, щоб я її десь публікував…

– Будь ласка, не перебивайте мене. До публікацій ми ще повернемось! Отже. Використати і усунути потенційну небезпеку для виду! Це – якщо стисло та по-суті, так? Вже не знаю, наскільки вас використало ваше командування, ваша країна, але усунути вас таки вирішили. Знищити просто! І бажано, як завжди, чужими руками. Але як?! Як, чорт забирай, якщо ви завжди на крок по переду?! Ну звісно ж! На завданні! Випадково загинув у збройному зіткненні з якимись недоумками, які на нього зазіхнули! Дуже зручно і природньо. Мене тільки дивує, чому ви цього всього самі не розкусили! Ну, гаразд, не так важливо. Але ваша країна це, на щастя, ще далеко не все людство. Не буду лукавити, я й гадки не маю, коли моя влада теж вирішить, що ви їй більше не потрібні… Тобто, гарантій довгого і щасливого життя я вам дати не можу. На жаль! Це ваша ж теорія! Але те, що ви ще поживете – це точно. І я зі свого боку докладу всіх зусиль, щоб це було якомога довше та якісніше! Буде дійсно дуже жаль, якщо ви відмовитесь!..

– І це після всього, що я робив проти вашої країни, – замислено вимовив я. – Всієї тієї шкоди, якої я вам завдав!..

– Та я вас прошу! Шкоди! Всі ми робимо свою справу. Ви не гірше мене розумієте, що у великій міжнародній політиці нема ніяких цих дитячих почуттів помсти та іншої подібної, я вибачаюсь, хрені. Лише прагматизм та доцільність. Ви – унікальна людина! Єдина у світі! Яка може принести ще багато користі не тільки моїй країні, а й всьому людству!

– Чуєш, люба, – звернувся я до Джулс, – яка зворушлива вербовка! У мене аж сльози на очі навернулися. Тільки от, пане Кум, з доказами у вас поки що не дуже.

– Ну, так, звичайно ж! Я знав, що ви це скажете. І тому…

Я почув, як на стіл переді мною було щось поставлене.

– Цифровий диктофончик, – прокоментувала Джулс.

– Дякую, міс Муннз! – сказав Кум. І додав, увімкнувши диктофон: – Просто послухайте.

Пам’ятаєте, я казав, що про цю мою здатність бачити майбутнє знають всього із п’ять людей на нашій планеті? В їх число входить, зрозуміла річ, і директор Першого відділу нашої Контори. Дарт Вейдер, я його називаю. Ну, по аналогії! Якщо я – Люк Скайвотчер, то той, котрий знає про мене все – хто? Ну так, Дарт Вейдер, на відміну від Люка, був начебто далеко не на «світлій стороні Сили», але сказати, що всі ці «контори» – на світлій стороні… Якось язик не повертається.

Гаразд, не важливо!

За ці всі кликухи мене колись точно пристрелять.

Коротше!..

  «Ну, зрозуміло – нам, – почув я з диктофончика голос Кума, – але вам-то чим він аж так не вгодив?! Стільки нагород! Просто цікаво!».

«Абсолютне відторгнення, – сказав з динаміка інший голос. Голос Дарта Вейдера. – Довго пояснювати. Потім розкажу. На грилі. Загалом, він став для нас уже таким же небезпечним, як і для вас. Розумієш? Річ не в тім, що він нам непотрібен! Він просто небезпечний для всіх! Коротше, принципова згода на вищому рівні вже є, то… постарайтеся вже, щоб це виглядало, як нещасний випадок! Це, звісно, знов накличе на вас хвилю міжнародного обурення. Але то – таке! Вам не звикати. За ті компенсації…».

Кум вимкнув диктофон і пояснив:

– Ця розмова відбулася ще два роки тому. Ну, звичайно ж! Усувати вас на власній території є вельми проблематичним. Нещасні випадки там всілякі влаштовувати… По-перше, дуже резонансно, по-друге, дуже стрьомно – з таким-то «оракулом», як ви! Ну, а пасажирський боїнг, збитий випадково терористами десь над гарячою точкою на іншій стороні планети – зовсім інша справа! І пояснюється все широкій публіці абсолютно природньо і легко! От тільки коли вас в тому літаку не виявилось… Всі зрозуміли, що не так все з вами просто!..

Я себе, звісно, контролюю, але так і відчував в цю мить, як мої долоні почали мимоволі стискатись у кулаки. «Тримай себе в руках, Люк! Контролюй свій гнів!».

– І тому, – продовжував Кум, – було вирішено змінити стратегію. А саме, було вирішено дізнатись про вас все! Тобто, навіть те, що ви приховуєте від вашої Контори. Ваше особисте. Ваші особисті напрацювання і прийоми, якими ви користуєтесь для орієнтування в просторі і часі, для визначення того ж свого майбутнього географічного положення в ваших «сліпих зонах» – зонах, де ви вже не бачите себе. А задля цього – щоб це все з’ясувати – потрібен був, зрозуміло ж, час. Час, пластична операція, операція по зміні голосу і, скажімо прямо, дуже особистий контакт. Курочка по зернятку клює. Так, міс Муннз?

Збліднувши і відчувши космічний холод десь у грудях, я повернувся до Джулс. Десь у напрямку сузір’я Стріли.

– Що? – почув я Джулс. – Що ти дивишся?! От тут я вже конкретно не розумію, про що цей фейкотворець меле!

– Ну, ти, перша ледя! – це вже Джулс-друга відізвалась. Десь зі сторони Полярної. – Притримуй свого язика! Поки він в тебе ще є. А ти – дійсно, що дивишся на неї, як баран на Альфу Центавра?! Я – тут. – Вона підійшла до мене, торкнулась долонею мого обличчя. – Любий!.. Ми ж, дійсно, не вороги собі, щоб чіпати твою «першу», робити з неї «екс»!.. Поки що, у всякому разі. З таким, блін, клієнтом, як ти, дешевше вже зробити копію і підсовувати тобі час від часу. Так, щоб це було ду-уже непомітно для вас обох… Ну, якщо і не в ліжко, то десь «у полі», коротко, збираючи по краплиночці необхідну інформацію.

– Дякую міс… назвем її поки що Джулс-два, – продовжив Кум. Це ж треба! А я ж і не знав, як її назвати! – Ну так, звичайно: це теж було дуже небезпечно і, як я вже зауважив, тривало дуже довго. Всього таких контактів було понад двісті. Коротше! Таким чином, ми дізналися, наприклад, що ви здатні бачити набагато далі вперед, ніж на добу… Ну гаразд, скажімо, це було і так відомо Дарту Вейдеру, ви ж так його називаєте? Але на скільки саме набагато, не знав ніхто! За виключенням міс Джулс. Отже, на два тижні. Не буду вдаватись в подробиці всіх ваших паралактичних та полігонометричних обчислень, я не обізнаний у всіх цих теоріях, але саме так ви і визначаєте своє положення у сліпих зонах: коли бачите, як з них повертаєтесь…

– Так… – зітхнув я. – Що знають двоє, те знає свиня… Це всього лише ваша приказка – я не переходжу на особистості!

– Я знаю, пане Злюк! Це у ваших же інтересах. Отже, дві неділі, як я вже сказав. А це значить, що достатньо продержати вас десь у Сліпій зоні довше двох тижнів – і ви вже не зможете точно розпізнати, де саме знаходитесь. Ну, тобто, будете знаходитись!.. Саме тому ви і поневірялись по Чорнобильській Зоні більше двох тижнів. Ваше командування – в кооперації з нашим, до речі! – не збиралось вас звідти повертати! Місія так і називалася: Абсолютне відторгнення. Пам’ятаєте ті постріли з беретти Джулс у Зоні? То стріляла вже Джулс-друга – після того, як Джулс-перша була вже у відключці – і ті кулі призначалися вам. Ну, що тут скажеш? Ми обітниць вірності ні вашому командуванню, ні вашій країні не давали. Ми вирішили все ж таки ризикнути і спробувати використати вас у себе та по-своєму. І, відповідно, дати вам можливість ще пожити. Слово тепер просто за вами. Да, і якщо ви щось там вичікуєте, надіючись, що зараз за вами хтось як завжди прийде, всіх розкидає, чи ще щось, то… Вгадайте з трьох разів, скільки тижнів ви вже тут знаходитесь, у Сліпій зоні – під ЛСД, коли час для вас спливає миттєво?

– Та що ви кажете! А з ложечки хто мене увесь цей час кормив, горщок з-під мене виносив, Джулс-два? Коли я був в непритомному стані?

– Припиніть, Люк! Ви чудово розумієте, що для нас це, по-перше, не проблема. А по-друге, ви і самі все це могли робити! Тільки це просто витерлося з вашої пам’яті! Тому, як вже було мною сказано, якщо ви чекаєте, шановний пане професоре, що зараз тут дивним чином з’явиться ваш бравий загін Дельта, розкидає тут всіх і все таке, то… Я б на це не розраховував! А якщо б за вами і прийшли «ваші», то, вибачаюсь, аніяк не для того, щоб забрати! В вашій країні вже некрологи надруковані – і по всіх теленовинах зачитані! – про видатного вченого і унікальну людину. Раптовий серцевий напад, спасти не змогли і все таке… ну, ви знаєте. Показати? Ну, да – вік молодий! Але ж і чоловік є… тобто – був, дійсно унікальним! Напевно ж у нього рік за два був! А то й за три!..

– Хм, так я, виходить, вам ще і подякувати маю?! Спасителі ви мої!

– Ти сказав! Коротше, як я вже зазначив, вибір – за вами. Ми вас не тримаємо і можемо відпустити хоч зараз. Навіщо набої тратити?!

– Ой, дуже сумніваюсь, дороги мої спасителі, – зітхнув я знов, – що ви нас колись і кудись відпустили б… Після всього того, що між нами, як то кажуть, було. Забавно, я майже повірив! Знаєте на чому ви прокололись? На тому підвалі, де ви мене продержали – з характерними радіоактивними зірочками, що за допомогою проносного виходять з ваших «контейнерів» і з характерним же запахом при цьому процесі. Ну, зрозуміло – не угледіли за вашими «ополченцями», які всіх полонених звикли по підвалах тримати! Але ж той підвал був лише «зупинкою в дорозі»… Десь в районі Ростову. Думаєте я не помітив, як після того ліфту, що підняв мене з того підвалу, раптом, ривком, змінилася орієнтація зоряного неба? Ну, зрозуміло ж! Під дією ЛСД чи якогось іншого препарату переліт вашим чартером в зовсім інше місце – до Східного Сибіру – геть випав з моєї пам’яті. Тепер увага, питання! Якщо мене вже злили, то навіщо вам так напружуватись? Перекидати мене з Джулс так далеко в Сліпу зону – щоб я ніяк не зміг розпізнати, вичислити своє майбутнє положення! За мною ж все одно ніхто не прийшов би!.. Гаразд, а хочете, я вам зараз розповім свою версію?..

*    *    *

Отже, все діло у так званій брудній бомбі.

Тобто, власне, у ядерній бомбі, виробленій фактично нелегально, в терористичних цілях.

Чисто теоретично! Уявімо собі дві воюючи країни, одна з яких – ядерна, яку міжнародна спільнота звинувачує у вторгненні в неядерну, а та (ядерна) задовбалась вже це вторгнення виправдовувати. Виправдовувати після того, як вона це вторгнення взагалі заперечувала! Та й вторгнення це – далеко не масштабне, так, з краєчка просто, щоб дестабілізувати ту неядерну країну. Та й бажаного результату воно вже не приносить. Пора переходити до більш рішучих дій.

Але як! Як, чорт забирай, ці «більш рішучі дії», повномасштабне вторгнення тобто, виправдати?! Тут треба вже щось значно суттєвіше, ніж власна пропаганда, на яку міжнародна спільнота глобально давно вже не ведеться, і цього повномасштабного вторгнення ніхто не пробачить. Самими лише економічними санкціями справа вже не скінчиться. Ну да, нам-то пофіг: світова війна, то світова війна!.. Давно руки чешуться наваляти ворогам!..

Але все одно стрьомно! Та й в бункери від ядерної зими залазити дуже не хочеться! Врятує це не надовго, а всі ті наші палаци з поверхні під землю не забереш. Знову ж таки, – офшори, Мальдіви… Шкода!

Всі можливості треба використати, щоб це все зберегти!

Однак і ту сусідню країну підім’яти нарешті під себе дуже хочеться!

Ну, що робити? Та елементарно: брудна бомба! Хай та сусідня країна «виготовить» та «застосує» цю бомбу! Це і буде повним і абсолютним виправданням повномасштабного вторгнення до неї! Тим більше, що та країна взагалі є без’ядерною державою. І раптова поява у неї ядерної зброї… Яку вона ще і застосувала!.. Загалом, свій міжнародний імідж вона вже не відмиє.

Звучить привабливо. Але як практично це втілити?

Та теж зрозуміло!

Перше. Влаштувати крадіжку радіоактивних речовин з їхніх АЕС… До речи, для вірності не з однієї тільки Чорнобильської станції!

Друге. Виготовити брудну бомбу. Виготовити – і це ключовий момент! – на їхній території. Наприклад, на непрацюючій вже свинцевій фабриці в Костянтинівці.

Навіщо взагалі такі складнощі, спитаєте ви? Трафік радіоактивних речовин якийсь, виготовлення бомби на ворожій території… Все ж уже є – у нас! В тім-то і річ, що «у нас»! Як я вже сказав, це – ключове питання: треба, щоб всі бачили, що зброя була зроблена в тій країні і з їхніх речовин! Бо на те, що «це була не наша зброя!» в світі вже ніхто давно не ведеться. Та й не вівся, власне кажучи, ніколи. Особливо, – така зброя!

Ну, і нарешті, третє. Застосувати цю бомбу!

Десь у себе на вокзалі чи в метро. Терористичний акт, звичайно! Диверсія, влаштована ворогами, які стали вже зовсім неадекватними!

Вона хоч і брудна, бомба-то, але потужність у неї все одно досить низька – далеко не така, як у серійних! Фатальної шкоди країні це не заподіє, але смороду буде!.. І питань щодо вторгнення вже ніяких не виникне!

А люди в метро?..

Ну, та що нам – звикати, чи що? Звикати заради якихось глобальних цілей своїх цивільних по метрах мочити?! Свічки он потім у попів поставимо! Перед усіма телекамерами.

А задля того, щоб цей увесь трафік та виробництво бомби було виявлено, ми запросимо цього… як його, в біса?.. Нейтринщика!.. Злюка! Того самого, який НЦвЖ! Нейтринний Цвях в ж…

Ну тут, звичайно, як справедливо було зауважено, курочка по зернятку клює. І не все так скоро відбувається! Поки ці всі крупиночки радіоактивних речовин пройдуть в живих контейнерах крізь дві країни, поки вони пройдуть крізь самі «контейнери»… І все в принципі йшло за планом, аж раптом!.. Щось, словом, пішло не так.

Цей… щоб його… Злюк чомусь приперся раніше! Набагато раніше! Коли цю бомбу не встигли не те, що застосувати, але навіть зробити! Природньо, він нам зараз всі ці наші «хатки» зі «схемами» спалить! Він вже підібрався занадто близько. Операція «Брудна бомба», назвем її так, опинилась під загрозою. Яка ж він всім проблема! Ну, точно – довбаний цвях в жопі!

Ну, що тут поробиш?

– Звичайно, – говорив я, – чинити замах на мене або викрадати не мало ніякого сенсу… Це всім відомо. Але… Занадто вже багато було зроблено і поставлено на карту! Нічого не вдієш: доведеться піти ва-банк! Ризикнути!..

Я мав велику підозру, що тут мене нарешті і пристрелять.

Тому і попрощався про всяк випадок напередодні з Джулс.

Але ми все ж таки зробили ставку на жадібність. Жадібність! Жадібність людську і жадібність наддержав. Якщо вже все одно робити на мене замах… То чому б не спробувати викрасти? Перевербувати чи взагалі – тупо змусити мене працювати на себе? Що втрачалося, зрештою?! Або пан – або пропав!

І ось я – тут!

Ах, ну да, я ж не пояснив ще, чому, власне, ці радіоактивні речовини повинні були проходити аж дві країни, тоді як у виробництві атомної бомби треба було звинуватити лише одну! Бачите, у чому річ: попри всі складнощі транспортування таких речовин виготовлювати з них бомбу на території неприятеля ще складніше! Набагато легше і безпечніше вже зробити її тут, у себе, в спокійній обстановці – але з їхнього матеріалу, звичайно! – а там лише імітувати це виробництво.

Ну, якось так…

*    *    *

Коли я закінчив, в кімнаті повисла напружена тиша.

Через деякий час Кум кашлянув. Потім протягнув:

– Та-а-ак…

– Що?! – раптом реготнув я. – Невже все в точку?! Блін, ну ви даєте! Я так ляпнув, від ліхтаря! Перше, що у голову прийшло! Так, кохана… – звернувся я до Джулс, – вибач, але схоже тепер нас точно звідси живими ніхто не випустить! Ми тут не на одну Гаагу наговорили…

– Гаагу? – на цей раз розсміявся Кум. Але якось неприродньо, театрально. – Та невже! А докази де, хочу я вас спитати як вченого?! Те, що ви там якісь зірочки побачили? Це все – лише ваші слова. І нічого більше! Ви он навіть із бабами своїми розібратись не спроможні! Аналітик хренов!.. Але ж… Але ж, тим не менш… Прикро. Дуже прикро, що наша розмова зайшла в глухий кут! Ну, гаразд, із задоволенням потеревенив би з вами на загальні теми ще, але… Мушу розкланятись. Час піджимає!..

– Ну, так ви нас відпускаєте? – спитав я на повному серйозі. – Без доказів же все одно!

– Що? А, так-так, звичайно відпустимо! Причому – у всіх смислах цього слова… Але спочатку, якби це сказати, ми мусимо використати всі можливості для отримання вашої згоди до співпраці. Я зі свого боку намагався по-хорошому, дипломатично. Щоб – за обопільною згодою… Не вийшло. Ну, як я, власне, і очікував. Що ж, тепер з вами говоритимуть не тут, інші люди й іншими методами…

Я почув, як позаду клацнули затвори пістолетів.

– Ну чё, довыёживался! – знов почув я Джулс-два. – Прафессар кислых щей! Я ж казала тобі, бути більш зговірливим! Білий та гімнистий! А тепер після кожної твоєї невірної відповіді чи руху ти будеш недораховуватися якоїсь частини тіла твоєї першої леді. Почнемо з пальців. Треба було тобі обирати більш комфортні умови співпраці!..

Вона до мене явно не байдужа! Про частини тіла і пальці вона говорила з такою насолодою, як наче це Джулс у неї хлопця увела. Що ж я з жінками-то роблю?!.

І тут… Підлогу як слід трусонуло. Як при землетрусі. При цьому гримнуло так, що… у деяких аж «бубонці» задзвонили. Ну, це я – образно, звичайно!.. Зовні почулися постріли, крики, автоматні черги, вибухи гранат.

– Эт чё еще за хрень?! – скрикнув Кум.

– А я вам объясню! – почав я. – Дело в том, что…

– Да заткнись ты! – бросила мені Джулс-два, вочевидь кинувшись до дверей. – Далбадятел пранейтриненный!

В цю мить Джулс… та, що перша, тобто… – ой, не питайте мене, як вона це робить!.. – звільнилась…

Ну, що сказати? Спецназівська підготовка, зо два десятки пройдених гарячих точок і ефект несподіванки – це щось страшне! З такою дружиною ніяка охорона по ночах на вулицях не потрібна.

Я тільки і встиг, загалом, що схопити на початку всього зі столу диктофончик та всунути його собі в карман. На щастя, мої руки були заковані в наручники не ззаду, а спереду.

Коротше, за кілька секунд все в цій кімнаті було закінчено. Хтось лежав на підлозі в наручниках, а комусь… і наручники були вже не потрібні. Ні, ну і я, звичайно, штурхонув там когось пару разів! Як зазвичай, – за наводкою Джулс і орієнтуючись по зірках. А, ну, я там, здається, ще когось придушив!.. Хто під руку підвернувся. Але то вже так, не суть…

– Ляж, вівця! – сказала Джулс, вдруковуючи коліном в підлогу Джулс-два, яка попередньо була оглушена ногою по голові, і надіваючи на неї ззаду наручники. Потім додала, знімаючи наручники з мене та зводячи відібраний у когось пістолет: – І послухай розумного чолов’ягу! В найближчі років п’ятдесят тобі це точно вже не світить. І за далбадятла ответишь!

– Дякую, міс Муннз, – подякував я Джулс за те, що заспокоїла аудиторію, і, сідаючи на свого стільця, почав знов: – Так от, леді та джентльмени, справа в тому…

Загалом, поки джентльмени з загону Дельта за допомогою куль і гранат домовлялись із джентльменами загону… не-Дельта, я встиг джентльменам в цій кімнаті (принаймні тим, що лишились при тямі) пояснити, що… прикиньте!.. до кожного свого діла ми готуємось дуже ретельно.

Місяця за два до початку наших «бойових дій» я з міс Джулс об’їжджаю всю ту частину Землі, де планується наше діло. Об’їжджаю в якості того знаменитого професора астрофізики з Оксфорду зі своїми популярними лекціями «Нейтринний Всесвіт». Місця туру обираються мною таким чином, щоб вони були розкидані скрізь навколо локації нашої майбутньої операції, причому якомога ширше! Це забезпечує повне перекриття моїх потенційних Сліпих зон, куди мене можуть занести викрадачі: в цих місцях мені достатньо просто просканувати, так би мовити, свої майбутні положення навколо. Точність виходить – до підвалу. Це жарт, звичайно… До метра, строго кажучи.

Перед цим ділом, наприклад, – Абсолютним Відторгненням – я побував… від Парижа до Якутська, загалом, я побував зі своїми лекціями. А що? Коли я – в якості знаменитого професора, з мене і в «ихтамнетиях» всяких пилинки здувають. За честь вважають, що я до них їду. Я стільки автографів роздав!

Коротше, так і сталося, що саме тут, в Якутську, в його пригороді, я в майбутньому себе і побачив. На якійсь розкішній віллі.

Але ж через два місяці, під час проведення операції Абсолютне Відторгнення, я, ясна річ, не планував відвідувати ніякий Якутськ з його віллами! Висновок: відвідини цього місця будуть насильницькими.

Зрозуміло, що Контора одразу пробила, що це була за вілла, чия і все таке… А також те, що цей невеличкий палац охороняла невеличка армія.

І ми почали ретельно готувати тут прикриття.

Як я тут свою Дельту сховав? Та просто! Під видом працівників лісної промисловості з дружньої сусідньої Піднебесної країни, громадян якої тут, у східному Сибіру, вже більше, ніж громадян «Ихтамнетии», тому і новим обличчям давно ніхто не дивується… Щоправда, з патріотичних почуттів по цих нових обличчях тут іноді можуть і бити, та то – таке! Технічні питання. По обличчях джентльменів з військового спецназу не так вже легко і вдарити.

І тому саме так: була розкішна вілла. У минулому часі. Любиш палаци будувати, люби їх і відбудовувати! Після бойових дій по звільненню звідти вкрадених тобою людей, яких ти там утримуєш.

Ну, як ви мали б зрозуміти, я бачу наперед, звичайно ж, не на два тижні, а на вже згадані мною два місяці. І це – якщо я не дуже приглядаюсь! Бо насправді… Неважливо, коротше! Якщо я вам скажу, мені доведеться вас зразу вбити. А у мене інше завдання. Мені треба вас до суду відправити. А там вже, по дорозі до суду, – як піде…

– Вибач, люба, – звернувся я до Джулс-два, – але ми тебе вже на другому «контакті» розкусили. І надалі я казав тобі тільки те, що нам було треба… Курочка по зернятку клює. І за кожне зернятко відгребе!

– У, блі-ін! – прошипіла вона. – Треба було тебе ще там, в Зоні, пристрелити!..

– Ну-ну… Не засмучуйся!.. Ти не могла, моя люба. Не могла! Невповноважена. Як я уже казав, – жадібність! Жадібність твого уряду. Пристрелити такий екземпляр, навіть не спробувавши його привласнити!..

Потім я відчув в кімнаті характерне амбре від когось – «стресові гази», як я це називаю (я навіть підозрював, від кого!), – і додав:

– Ну, джентльмени! Тримайте ж себе в руках, прошу! Я не для того не бачу ваші знамениті якутські скульптури, щоб їх нюхати!..

А Кум, ще до того, як джентльмени з загону Дельта увірвались в цю кімнату, заявив:

– Значить, я офіційно заявляю: я не маю до цього всього ніякого відношення! Я тут був, щоб вас звільнити і готовий співпрацювати…

Ну, і все таке інше – технічні питання після лекції, загалом… Вже не цікаво.

  Частина друга.

…Як зараз пам’ятаю той день.

Я знав… я відчував, що мало нарешті щось трапитись. І начебто нічого такого незвичного напередодні не побачив!.. Ну, зупинюсь завтра на декілька хвилин в коридорі третього поверху універу, ну, напевно, навіть присяду чомусь… Ну, піднімусь та й піду далі! Нічого особливого!.. Можливо, це просто означає, що має бути з кимось випадкове зіткнення або зустріч. І на підлогу, імовірно, щось зроню…

А передчуття все одно якесь було. Передчуття, що повинно відбутись щось кардинальне…

…Словом, наступного дня я йшов по коридору свого університету, як зазвичай один, прекрасно орієнтуючись в рідних стінах, тримаючись напрямку на Волосся Вероніки. Саме це сузір’я на той момент знаходилося в потрібній мені стороні: в напрямку вздовж по головному коридору третього поверху. Я тоді навмисно трохи прискорив крок і не вловив, як із відчинених дверей одного з кабінетів хтось несподівано вийшов мені напереріз. Тобто, почув, звичайно, але зреагувати вчасно не встиг. Зіткнення було неминучим і я налетів прямо на дівчину. Було розсипано все, що вона несла, але дівчина, природно, почала вибачатися.

– Ну, що ви! – сказав я, намагаючись допомогти їй щось зібрати. – Це – моя вина: не можна їздити занадто швидко із вимкненими фарами.

Вона засміялася. Потім попросила, щоб я їй краще не допомагав, бо з «вимкненими фарами» я їй все тільки переплутаю. А потім, піднімаючись з коліна, я випадково торкнувся кінчиками пальців її обличчя…

Є кохання з першого погляду. Як кажуть. Тоді, це – що? Кохання «з першого дотику»?

А її волосся!.. Воно було точно – як Волосся Вероніки…

– Мене звуть… – почав я.

– Я знаю, як вас звуть! – сказала вона. – Як і всі тут. Та і не тільки тут!.. А я – Джулія Муннз. Можна просто Джулс.

Джулс…

Я так і бачив завжди, в сенсі, уявляв собі, її попередню розмову в Конторі з Дартом Вейдером:

– Що, аж так? – уточнювала вона. – Я правильно все зрозуміла: не тільки нянькою, але навіть і в ліжко?!

– Ви правильно все зрозуміли, спеціальний агент Муннз! – роздратовано відрізав Дарт Вейдер. – У вас з цим якісь проблеми? Наказую виконувати! – Потім він все-таки зійшов до пояснення і мотивування співробітниці: – Стійте, Джулс. Звичайно ж, ми розуміємо, що це – перше завдання такого роду для вас. Але і ви повинні розуміти! Ви підійшли і за віком, і за зовнішністю: повністю відповідаєте його смакам. І клієнт, м’яко кажучи, вельми незвичайний і специфічний – мали вже можливість вивчити профіль. Дуже сумніваюсь, що він так візьме та й розкаже нам одразу все, що вміє! А ось коханій майже дружині, від якої у нього не буде секретів… Але до весілля, зрозуміло ж, не дійде, не переймайтесь!..

Хто ж знав, що наші з нею почуття один до одного виявляться справжніми?!

І такими сильними!..

*    *    *

– Ну, – сказав я, піднімаючи бокал червоного вина, – за успішне закінчення нашого чергового літнього семестру!

Це я так іноді називав наші діла. Та й літній семестр в моєму Оксфорді якраз теж закінчився. Співпало…

– Підтримую! – відповіла Джулс, цокнувши своїм бокалом об мій. – А також за початок якогось нового!

– Ну, так… Найважче – початок!.. А також за нас! І за тебе, моя кохана!

Ми могли б пообідати і на терасі, але там здійнявся вітер і ми вирішили це зробити в кімнаті біля величезного вікна-стіни з видом на острів і море. Ну, «з видом», власне, тільки для Джулс. Я ж, як завжди, бачив один лиш зоряний Всесвіт навколо…

Після діла «Абсолютне Відторгнення» ми, отримавши від Контори подяку і «вільно!», дозволили собі трохи відпочити на нашому острові в Середземному Морі. На нашому улюбленому острові.

Ну, так, подібне діло вже неможливо було приховати і воно ще з місяць гриміло по всіх світових новинах. Бо:

«Це просто нечувано! Безпрецедентний злочин! Викрадати таке світило наукового світу!».

Але:

«…операція по звільненню, яка була блискуче проведена силовими структурами – ну, зрозуміло ж! – республіки Саха (Якутія) сумісно з Інтерполом…».

«…Заручники, природньо, в шоковому стані, але не постраждали – завдяки злагодженим діям!..».

«…Всі співучасники злочину схоплені і затримані…».

«…Адвокати Кума наполягають…».

А «Ихтамнетия», до складу якої формально все ще входить Якутія, вимагає від міжнародної спільноти якомога більш прозорого і об’єктивного розслідування цього резонансного діла!.. А також вважає обурливим і неприпустимим те, що до матеріалів слідства не допускаються її, «Ихтамнетии», експерти!..

Все як завжди, словом. На цій планеті нічого не зміниться аж допоки Сонце не вийде на асимптотичну гілку червоних гігантів. Не переймайтесь – це астрофізика. Довго пояснювати! Погугліть, якщо цікаво. Але це жарт, звичайно, бо це буде тільки через п’ять-шість мільярдів років! На Землі все скінчиться набагато раніше.

Аж тут я раптом і чую з настінного телеекрану:

«…– Сьогодні світ прощався із вченим, якого без перебільшення можна назвати найбільш унікальною людиною за всю історію людства – з людиною, яка могла бачити невловиме нейтрино! – говорила ведуча новин. – Вклад цього чоловіка в науку і взагалі в наші погляди на Всесвіт неможливо переоцінити! Він є порівняним хіба що із вкладами Миколи Коперника, Галілео Галілея, Ісака Ньютона, Альберта Ейнштейна, Едвіна Хаббла чи Стівена Хокінга. За висловлюванням президента Міжнародного Астрономічного Союзу, почесним членом якого він був, цей чоловік буквально відкрив нам очі на абсолютно новий, інший Всесвіт. Уродженець Сполучених Штатів Америки, він навчався, а потім працював в Оксфордському Університеті…

Церемонія прощання і заупокійна служба проходила у церкві Святого Петра в Вестмінстері, де також свого часу прощались і зі Стівеном Хокінгом. На церемонії були присутні майже всі ключові вчені світу, політики, а також навіть глави деяких держав, зокрема, Сполучених Штатів Америки, Великої Британії…

Церемонія проходила при закритій труні: за заповітом науковця, він не хотів, щоб будь-хто бачив його мертвим. Також, за заповітом, тіло повинні піддати кремуванню, потім його вдова, Джулія Муннз, мусить доставити прах чоловіка на батьківщину, де, разом з батьками астрофізика, розсіє його над обсерваторією Маунт-Вілсон, де працював Едвін Хаббл…

…Нагадаємо, що, як повідомлялось, трагедія сталася тиждень тому на міжнародній астрофізичній конференції по змінних зірках у Відні за дуже незрозумілих обставин: відомого ученого раптово спіткав вельми загадковий обширний інфаркт. Спасти не встигли, він помер по дорозі в лікарню. Гіркота втрати посилюється ще і тим, що всесвітньо відомий астрофізик був постраждалим і основним свідком по дуже загадковій і дуже резонансній справі щодо його власного викрадення. У світлі цього його смерть викликає дуже багато питань!..

…Як заявляє безутішна дружина померлого, Джулія Муннз…».

– У-упс!.. – сказала Джулс, вимикаючи звук телеприймача. – Протупила! Забула звук у телека вимкнути…

Але щось мені підказувало, що як раз навпаки – вона не забула його увімкнути.

Ось що буває, коли ти взагалі не дивишся телевізор! Точніше, не слухаєш…

На якусь мить всі ті «майбутні зірочки», майбутні я тобто – завтрашні, післязавтрашні… – раптом зникли. Що значило тільки одне! У мене більше не було майбутнього.

Але… Лише на мить. Вони зникли лише тільки на мить!

Бо…

«Спокійно, Люк! Тримай себе в руках! Контролюй свій страх!..».

На моєму обличчі не здригнувся жоден мускул.

– Ось бачиш, як буває, – почув я з дальнього кінця кімнати зовсім інший голос, – спеціальний агент Злюк. Як буває, коли агенти, деталі величезної та налагодженої системи, нехай навіть і дуже важливі, виходять з-під контролю…

Я почув неспішні кроки, що наближались десь зі сторони Фомальгаута. Якщо хто не в курсі, це – Альфа південної Риби.

Я так і бачив, як директор Першого відділу нашої Контори підходить до столу, статечно влаштовується на стільці, закидає ногу на ногу…

Ну, Дарт Вейдер, що тут скажеш! Бракувало тільки того відомого звука його дихання в шоломі.

– Та справа не в цьому! – продовжував він. – Справа не в тому, що ти відмовився віддавати нам той диктофончик. То все – дрібниці. І навіть не в твоєму характері, що ти все робиш по-своєму. Просто ти став небезпечним для всіх. Для всього людства. Ти і такі, як ти, якщо вони з’являться, просто зімнуть нас, витіснять з планети. Це – твоя ж теорія! Отже, це було рішення всіх – не тільки моє! Нічого особистого! Абсолютне відторгнення. Але, зрозуміло ж, що перед цим ми не могли не використати тебе ще один, останній раз! Використати в такій важливій і надскладній справі, як «Брудна бомба». Природньо, що за блискуче виконання цього завдання ти отримаєш свій черговий орден. Посмертно. А заодно твоя смерть послужить додатковим жирним цвяхом у кришку труни фігурантів по цій справі. Бо при ростині в твоїх легенях і крові знайшли – це ще не обнародувано! – сліди отрути. Вгадай звідки. Якщо це тебе заспокоїть, тебе дійсно хотіли отруїти! Тільки ми їм не дали…

«Не дали»! Як зворушливо. Я зараз заплачу! Не дали, зате використали. Все правильно! Це ж класика. Азбука! Використати замах ворогів на когось, щоб і його усунути. Тому що він є небезпечним для людства! Хоча людство, котре і гадки не має про всі ці теорії абсолютного відторгнення, навряд чи з цим погодилось би…

З тим, що я взагалі хоч для когось можу складати небезпеку!

…– Отже, для всіх ти є мертвий і будеш розсіяний над Вілсонівською обсерваторією, – говорив Дарт Вейдер. – Але! Ми ж не звірі якісь! І не варвари. Ми не вбиваємо людей просто так – особливо наших і особливо таких! – без того, щоб не надати людині вибір. Другий шанс. Шанс ще пожити. Тільки вже більш керовано і по наших правилах. Ось такий розклад, друже мій… Вибір за тобою!..

О, і про розклади всілякі я теж вже десь чув!

Як ні в чому ні бувало, я допив свій бокал вина. Закусив анчоусами і бутербродом. Джулс витерла мені губи серветкою. Це у неї було вже на рівні рефлексів.

Потім на повному серйозі сказав:

– А де ж та знаменита фраза з «Зоряних Війн»?

– Що? Ти про що? – роздратовано спитав директор Першого відділу. – Яка ще фраза?!

– Ну як же, Дарт Вейдер?! «Я – твій батько, Люк! Переходь на темну сторону!», – і я розсміявся.

– А, ти про це, кіноман ти довбаний, – сказав директор, дочекавшись поки я заспокоюсь. – Про кликухи твої безглузді… Та будь ласка! До речі, знаєш, як тебе у нас називають? Люк?! Ага, розмріявся! Канібал Лектор! Бо ти всім лекції читаєш, а потім їх же і жереш – тих, кому читаєш! А часто і не потім, а під час. Ну, жереш, звичайно, у переносному значенні цього слова, та тим не менш. Але ти ж у курсі, чим закінчив Канібал Лектор? Ми ж пропонуємо тобі долю набагато кращу, ніж у нього! Якіснішу і цікавішу. Власне, і надалі робити, що робив, тільки, як уже було сказано, – під більш ретельним нашим контролем. Так що, не раджу тобі тут видьоргуватись переді мною! Не гай мій час. А тим більше твій. У тебе його не так вже і багато. Тут вже точно, як ти розумієш, ніяка Дельта за тобою не прийде! Вирішуй! Чи ти спеціальний агент, чи… Да, і диктофончик віддай! І всі скопійовані тобою записи з нього.

– Так от в чому насправді діло, да? Якісь майже філософські напівнаукові теорії про те, що я комусь там загрожую!.. Тим більше – аж всьому людству!.. Це просто смішно. Диктофончик! Справа в ньому! Або, ширше кажучи, в контролі. Контролі і владі над таким інструментом, як я!

– Ну і? Якщо навіть і так, це щось міняє? Ти і далі продовжуєш гаяти мій час та випробовувати моє терпіння! Диктофон!

– Джулс! І ти, Брут?

– Вибач, коханий! Але я ж казала вже, що не втрачу тебе! А вони… Загалом, хай ти будеш краще мертвий для всіх, ніж… Ніж насправді мертвий! А я… навіть, якщо ти мене проклянеш і виженеш… я завжди буду поруч! І зможу тебе захистити!

– Та що ви кажете! Як зворушливо! А там хто щойно був, на моїх похоронах, в якості моєї дружини? Га, спеціальний агент Брут? Петра Брут!..

Дорого я б зараз віддав, щоб побачити вираз її обличчя. Але я міг собі його уявити!

Ну, що тут сказати? І прізвище підходяще! Навіть кликухи вигадувати не треба. Але гаразд, назвем її тим не менш Джулс-два: я до імені Джулс звик! Ну, так! То в Якутську, у Кума, виходить, була вже не друга Джулс, а третя. Ну, це – за хронологією! Бо ця – Джулс-два – була набагато раніше, безпосередньо після першої, оригінальної Джулс (про це я зараз скажу). Я всіх рахую!

От дідько! Скільки ж у мене жінок було?.. І Джеймса Бонда завидки б задавили!

Так, для тих, хто заплутався у всіх цих моїх Джулсах: там, на моїх «похоронах», природньо, не могла бути присутня ця Джулс, що зараз тут – Джулс-два. Отже, це значить, що там була якась ще Джулс. Номер я поки на ставлю: там видно буде. Контора, я бачу, скоро розориться на всіх цих підробках і пластичних операціях. Та все марно.

Але саме цікаве: все, що вона, Джулс-два, мені казала (та і я їй!), наші почуття… Воно виявилося теж відвертим. Справжнім!

Ну, що я можу вдіяти? Так вже виходить у мене завжди!..

– Але як?!. – тільки і змогла вимовити вона.

Ну, зрозуміло ж! Зрозуміло, що вона була здивована. Та і Дарт Вейдер, думаю, теж. Стільки діл і гарячих точок разом з нею пройшли! Контора ж завжди була впевнена, що я – ні сном, ні духом про їхні «заміни няньок»! Бо я їм і поводу не давав подумати, що навіть щось підозрюю. Не кажучи вже про те, що – знаю! Ну, що тут скажеш, – Оскар, за акторську гру. І Станіславський кричить «вірю!».

– Що –  «як»? По бананах.

*    *    *

Це було ще в ті безкінечно далекі часи – три з половиною роки тому – коли у мене ще була моя Джулс. Оригінальна. Після чергового нашого завдання, повернувшись до Оксфорду, ми обідали якось в одній кафешці поблизу університету.

– Ну, – сказав я, піднімаючи бокал червоного вина, – за успішне закінчення нашого чергового літнього семестру!

…Та й літній семестр в універі якраз теж закінчувався. Співпало…

– Підтримую! – відповіла Джулс, цокнувши своїм бокалом об мій. – А також за початок якогось нового!

– Ну, так… Найважче – початок!.. А також за нас! І за тебе, моя кохана!

– Дякую, мій любий! І за тебе! А ще… А ще просто знай, що я завжди буду поруч. І зможу тебе захистити!

Її голос ледь помітно здригнувся. Б’юся об заклад, що і на очах у неї тоді були сльози. Це було прощання перед «заміною». Це було очевидно. Час прийшов. Але я, природньо, і бровою не повів! Зробив вигляд, що нічого не помітив і не зрозумів. «Заміна» повинна була пройти чисто! І просто сказав, підморгнувши:

– Я знаю. І я тебе так само! Обручка вимагає! Нам все вдасться!..

Я так і чув її розмову з Дартом Вейдером напередодні, в його кабінеті.

…– Ми погодились з вами, Джулс, – говорив він, – коли ви йому сказали, що ви – з нашої Контори. Звичайно, ви змушені були це зробити, бо він почав занадто за вас хвилюватися і хотів вже відправити вас на батьківщину. Але ви дійсно закохалися. Будь ласка, не заперечуйте, агент! Ви ж не вважаєте нас тут сліпими? А що це значить, ви чудово розумієте! І справа навіть не в горезвісному конфлікті інтересів – в тому плані, що ви будете ним більш дорожити. Врешті решт, як любляча людина, ви б його ще краще захищали б від ворогів, що нам теж дуже важливо. Але ще важливіше для нас, і ви це знали з самого початку, отримання повної і об’єктивної інформації про нього. А тут ми, вибачте, вже не можемо бути в вас абсолютно впевнені! Коротше, ви знімаєтесь з нього… Ну, тобто, в професійному сенсі цього слова – з цього діла. Не хвилюйтесь, вам підготована достойна заміна, він нічого не помітить!

І в кабінет увійшла… її копія, Джулс-два.

– Це спеціальний агент Петра Брут!.. Вона уже все вивчила, всі подробиці справи, але іноді ви з нею будете входити в контакт задля уточнення можливих нюансів. Але лише в самих крайніх випадках! Заміна призначена на завтра. Сподіваюсь, не треба пояснювати, що для нашого Лектора вона повинна відбутись абсолютно непомітно! Все, вільно!.. І да, Джулс! Обручку передайте агенту Петрі!..

Здавалося б, навіщо вся ця ахінея??! Такі складнощі! Формально я був уже теж у них на службі. А чи не легше було б просто наказати мені викласти все, що я умію, і не паритись?! Та воно-то так, але… Ага, зараз! Так я їм зразу всі мої секрети і штучки і видав! Не дивлячись на те, що «свій». І всі це розуміли – з моїм-то характером!

Ну, а головне, – контроль! Тотальний контроль над людьми. Подібні відомства цим марять!

Особливо, над такими людьми! Які самі по собі можуть бути небезпечною зброєю. Набагато більш небезпечною, ніж навіть ядерна.

Я все це розумів ще з самого початку: якщо Джулс була з Контори, і була приставлена до мене задля видобутку інформації про мене і контролю, то мати якісь справжні почуття до «об’єкта» їй точно не дадуть! Але ясно ж, що мені краще було не подавати вигляду, що я щось розумію про цю всю ахінею з «няньками» і їх «замінами». Їхня легенда «моїх дівчат» повинна була бути витримана! Бо тоді, в противному випадку, Контора точно вигадала б якусь іншу свою ахінею проти мене, а воно мені треба?! Адже не факт, що вона була б такою ж приємною, як ця! Скоріш за все – ні!

Але Джулс точно запідозрила, що я все збагнув, і теж підіграла мені: навіть натяку нікому не подала, що я все це розкусив! Мабуть, – з тих же міркувань, що і у мене. Ми розуміємо один одного з півслова. А крім того, чесно кажучи, дістав я її вже цим своїм «Хочу все бачити! Хочу все бачити!..». Нашим стосункам все одно необхідна була перерва!

Загалом, тут «все складно!», як я вже колись казав… Здається, ще в Чорнобильській зоні…

Коротше.

Я просто натякнув їй, щоб вона побільше їла бананів. Справа в тому, що банани містять багато калію, який у свою чергу містить багато свого ізотопу – калію-40. Цей нестабільний ізотоп здійснює бета-розпад, при якому і випромінюються нейтрино. Отже, Джулс, на відміну від інших, потенційно можливих «Джулсів», буде випромінювати нейтрино. Точніше, додаткове нейтрино, тому що людське тіло і так має природну радіоактивність і випромінює нейтрино! Так я і буду знати, коли її замінять. От і вся історія. Елементарно!

Але ж Петра Брут – Джулс-два моя! – цього, зрозуміло, не знала.

…І ось, в тій кафешці, коли ми з моєю першою Джулс випили «за нас», вона мені і каже:

– Вибач, я зараз. Піду носика припудрю.

Йдучи, вона мене поцілувала. Цей поцілуй був прощальний. Я це зразу зрозумів. Відчув!..

Коли вона повернулась, ніякого нейтрино від неї вже не йшло… Тобто, – від Джулс-два.

Але обручку свою вона Джулс-другій не віддала. Купила їй нову… Таку ж саму.

*    *    *

– Та ладно! – відреагувала нарешті Джулс-два, трохи оговтавшись. – Що ти гониш?! Не бачиш ти ніяких нейтрино від бананів!..

– Але ж спрацювало! – розсміявся я. – Петра Брут! Гаразд, не парся. Я тебе по-іншому вичислив. Ти перегравала. Ледь помітно, треба віддати тобі належне, але все ж-таки! Оригінальна Джулс вже не так сильно хвилювалась за мене. А крім того я першій Джулс заповідав зовсім не так мене поховати. А так, як Хаббла: без всяких церемоній і щоб ніхто не знав, де!

Дарт Вейдер тричі хлопнув в долоні.

– Ну, що я можу сказати? Відмінна робота, спеціальний агент Злюк! Таку схему розкрити! Саме такі спеціалісти нам і потрібні. Але розумієш, хлопче, зараз це вже аніяк не важливо – кого ти там і як розкусив!.. Зараз ми взагалі вже не повинні підкладати під тебе всяких «няньок», щоб щось від тебе дізнатися. Ти і сам все нам скажеш, покажеш, а також зробиш, що ми скажемо! А інакше… Ну, ти ж уже в курсі. Тому питання і вимоги лишаються незмінними!

– А я можу поговорити з президентом Сполучених Штатів? Ну, сер! У вас же на мобілці напевно ж є ця гаряча клавіша виклику першого лиця!

– Так! – стукнув директор по столу. – Зрозуміло! Клієнт все ще не усвідомлює, що відбулося і що ігри скінчилися. Продовжує гратися. А мені це набридло! Що ж, у нас є засоби повернення свідомості.

На стіл було щось було викладене. Судячи зі звуку, це були інструменти для тортур.

– Інструменти для тортур, – прокоментувала Джулс-два. Це у неї було вже «на автоматі». – Але ж, бос! Ви обіцяли!

– Є тільки одна обіцянка, спеціальний агент Брут: присяга батьківщині! – відрізав Дарт Вейдер. Потім додав, наказуючи: – Агент!

– Я… Я не можу!..

– Та що ж ти з жінками робиш?! – зітхнувши звернувся він до мене. – Ех, все доводиться робити самому!..

Він підвівся зі стільця, збираючись йти до мене, як тут я просто витягнув з карману шортів диктофончик і поставив на стіл.

– Ось бач, як легко, – сказав Дарт Вейдер, сідаючи знову на стілець. – Вірне рішення! А зараз, обговоримо деталі нашої подальшої співпраці, спеціальний агент Злюк. Але… Але чому диктофон поставлено на запис?..

– Ну, тому що вся наша розмова записується, – відповів я. – І транслюється, куди треба.

– Що?!. А, знов граємся! На понт береш!.. Цей острів ще місяць назад було вилизано на предмет твоїх прослуховувань, трансляцій… Тут навіть Інтернету немає! Навіть у твоїй мобілці!..

– Пане директор, невже ви вважаєте, що якщо я від самого початку викупив увесь цей ваш мухльож з моїми «няньками», я не передбачив і цю маячню, що зараз відбувається? Ой люди, люди… Коли ж вас вже життя навчить?! Що я завжди попереду! І навіть не на крок. А десь на сто! Люба, – звернувся я до Джулс-два, – ти складала присягу нашій вітчизні, а не цьому упирю. Тому прошу, щоб не відбувалось зараз в цій кімнаті – стій спокійно і не заважай! Якщо не допомагаєш…

– Та що ти!.. – почав було директор, аж раптом…

Аж раптом землю як тряхне. Балів так на шість.

– Якого?! Це що ще за fucken shirt?!.

– Це? А, це не fucken shirt, це Етна знов проснулась. Я ще десять років назад запланував побувати на цьому її вивержені. Тобто, десь поблизу нього. І пережити ці незабутні гострі відчуття – від підземних поштовхів та цунамі, яка утвориться через зсув з вулкану… Ви повинні б зараз, пане директоре, побачити звідси хмари вулканічного диму на горизонті. Це, до речі, мав би бути і для тебе сюрприз, люба! Обід під час виверження вулкану! Таку романтику заздалегідь не замовиш, чи не так?! А тут… Ладно, проїхали!.. А знаєте що? Поки сюди летять вертольоти італійських рятівників, я вам дещо розкажу. А потім ми всі з повітря помилуємося, як цунамі заливає цей острів. Отже, справа в тім, що…

*    *    *

Справа в тім, що взагалі-то, згідно з фундаментальною квантовою симетрією, всі три сорти нейтрино – електронне, мюонне і тау-нейтрино – мають свої відповідні античастинки: теж саме, тільки з приставкою «анти» перед нейтрино. Тобто, власне, частинки антиматерії.

На відміну від термоядерного синтезу в зірках, при якому випромінюється переважно нейтрино, багато радіоактивних речовин, зокрема калій-40 і вуглець чотирнадцятий, при своєму бета-розпаді випромінюють в основному якраз антинейтрино. Ну так, антиматерія з матерією співіснувати не можуть, і при зіткненні одного з другим взаємно знищуються. Але ж антинейтрино, точно так само, як і нейтрино, з речовиною практично не взаємодіють, а тому їх випромінювання ніяких наслідків для нас не має, а самі вони безперешкодно уходять в космос. Окрім тих, що потрапляють в мої очі і перетворюються там знову ж таки на світло, яке я бачу.

Однак!..

Було б, звичайно, дуже дивно, якби частинки антиматерії приводили до тих же самих фізичних явищ та ефектів, як і частинки матерії!

Перетворюючись в моїх очах на безмасові частинки – фотони, – антинейтрино теж, як і нейтрино, перескакують назад у часі. Але, на відміну від нейтрино, вже не на добу, а… якби це пом’якше… на всю тривалість мого життя. Ну, а далі – все, як ви вже в курсі: антинейтрино, так як і нейтрино, виходять в тому часі з моїх очей зворотно і я їх тут бачу в якості рухомої подвійної зірочки. При цьому вони, в свою чергу перетворюючись на світло, знов скачуть у часі… Тільки тепер – увага! – вони перескакують на день не далі від мене, а ближче! Це суттєво! Бо я ж не можу бачити свої очі вже після свого… умовного кінця. Ну, і так далі – впритул до сьогоднішнього дня…

Знаю-знаю! У вас зараз і мозок відмовить від всіх цих нейтрино, антинейтрино та їхніх стрибків у часі. А уявляєте, як мені було! Бачити мигтіння тисяч і тисяч моїх «зірочок з майбутнього»! Поки порозгрібав це все!.. Цілі теорії доводилось створювати, щоб цю маячню хоч якось зрозуміти і систематизувати!

Таким чином, я, в принципі, можу бачити все своє життя. До речі, умовним його кінець я називаю тому, що, як ви вже бачили, майбутнє – це настільки непевна, ненадійна, мінлива і залежна від тисяч найрізноманітніших факторів конструкція!.. Навіть від зусиль твоєї волі! Отож… Окрім як умовними терміни закінчення наших життів ніяк не назвеш.

Да, і це все, власне, також означає, що оточуючі мене предмети і людей я можу-таки бачити! Завдяки їхній природній радіоактивності, результатом якої є випромінювання головним чином антинейтрино. Тут мої очі просто треба перенастроювати з нейтрино на антинейтрино: дальня різкість в очах – і я краще бачу нейтрино, більш ближня – антинейтрино.

Ну, звичайно, людей я бачу далеко не так, як хотілося б! Просто – якісь бляклі прозорі розмазані силуети. Примари на тлі зірок…

Все інше домальовує моя уява!..

*    *    *

– Ну, якось так!.. – закінчив я. І додав, дивлячись директору прямо в очі: – Так що, пане директоре, дуже раджу вам самому зараз надіти на себе наручники. Може, хоч це вам зарахується в суді. Так, і моє прохання, яке, власне, вже не є проханням, подзвонити президенту залишається в силі!

Дарт Вейдер почав знов повільно підводитись зі свого стільця. Я так і бачив, як його рука потягнулась у внутрішню кишеню, до зброї…

І тут він отримав потужного штурхана в спину, який завалив його черевом на стіл. Добре, що я своє вино вже випив, бо мій бокал перекинувся.

– Ти не чув, що тобі розумний чолов’яга говорить? – сказала Джулс, заламуючи йому руки за спину. – Пане директор.

Та сама, моя Джулс. Перша. Оригінальна.

Я знаю, що це сталося у неї «на автоматі», але поруч я почув клацання пістолета Джулс-другої. Орієнтуючись на звук, я вибив у неї зброю.

– Ну я ж просив!..

– Упс, вибач! – сказала Джулс-два. – Я машинально!

– Так, я знаю. Тому і розрядив зранку твою беретту від гріха подалі. Щоб не поранилась.

– Привіт, любий! – знов сказала Джулс-перша. – Я ж казала, що зможу тебе захистити!..

– Е, це я казала! – поправила Джулс-два.

– Дівчатка, не сваріться! Мене на всіх хватить… Ну, тобто… ви мене зрозуміли! В професійному сенсі. А чого так довго, кохана? Півгодини вже тут його розважаю всякою маячнею про Етну та антинейтрино…

– Чуєш, довго! – відізвалась Джулс. Добре, оригінальну Джулс я буду називати без номера. – Ну ти й нахаба!..

– Та ладно, це був жарт, звичайно!.. Домовлятися добрим словом і пістолетом зі всіма шестірками цього упиря – це не Кума заарештовувати… Я так радий тебе бачити, кохана!.. Точніше, чути. Як там, до речі, чи всі живі?

– Нормально! Пару подряпин… А з Етною, здається, то була не така вже і маячня! Судячи з диму вулкану на горизонті.

– Справді? Ого! – зауважив я і процитував: – Совпадєніє?.. До речі, ти повідомила моїм батькам, що зі мною все добре? Бо якщо з матір’ю щось трапиться через всі ці їхні фейки, я тут і сам цього фейкотворця прикінчу! Без суду і слідства.

– Та повідомила, все ок, не хвилюйся! І Джулс-п’ята на твоїх похоронах добре спрацювала. Летить зараз в президентському літаку на батьківщину. З урною…

– Добре! І тепер нам лишається з’ясувати, чий прах буде в тій урні… Отже…

У Вейдера був вилучений його смартфон. Там, звичайно, була ця «гаряча клавіша» виклику першого лиця.

І тут був ключовий момент, від якого залежали мої подальші дії! Чи голос глави держави буде таким, як наче він почув і побачив (я ж відео включу!) воскреслого мерця, чи він буде стурбований і здивований в тому сенсі, що… зовсім не мене планував почути, а Дарта Вейдера свого, який доповів би йому, що типу «все в порядку» і так далі.

– А знаєте, в чому була найголовніша ваша помилка, пане директор? – сказав я, натискаючи на «гарячу клавішу». – Щоб мене, переконаного атеїста, в якійсь вашій церкві відспівувати! Я вам не Хокінг, я таке з рук не спускаю!..

А що? В решті решт спецслужбам не звикати інсценувати чиюсь смерть, щоб викрити якусь злочинну мережу. Питання тільки в масштабі і в публічності. І в висоті, з якої полетять голови після всього цього. Але це вже – не мої проблеми. Я хочу повернути собі моє життя назад і так само, як і Америка, громадянином якої я є, перемовин з терористами не веду! Сподіваюсь, ви не будете заперечувати, пане президент, що ваші спецслужби здійснили проти мене терористичний акт?

Питання лише в тому, ким в очах світової спільноти буде мій президент: їхнім співучасником чи викривачем їхньої змови і державної зради.

– Так, слухаю! – почув я голос президента моєї держави. – Ви??! Це… Це що, жарт?..

Його голос був стурбований, здивований, розгублений, приголомшений і такий, наче він побачив воскреслого мерця…

    Епілог

Дивні все-таки істоти – люди. Дуже дивні!..

«Всі народжуються вільними». Але найбільш страшні диктатори в світі – справжні чудовиська! – приходять до влади самим демократичним шляхом. Обрані якраз саме тими, «вільними». Які хочуть «просто жити». Не напружуючись. Комфортно. Отримуючи від життя лише задоволення і насолоду. І щоб за них все зробив якийсь добрий дядько. Бог, цар, президент… Який прийде і все це їм влаштує.

Так, і – всіх хороших воскресить, а всіх поганих – вб’є!..

Власне, нічого трагічного чи неприроднього в цьому бажанні немає! Звичайно: не всім же бути керівниками, займатись політикою. Більшість хоче просто займатися своєю справою, в якій вони найбільш успішні, від якої отримують найбільше вдоволення і щастя. І бажано, щоб ніхто їм в цьому не заважав, а вони ще й одержували б за це непогані гроші. Для того люди і збираються в групи, об’єднання, суспільства, цивілізації… Адже в чому, зрештою, є найголовніше завдання, кінцева ціль цивілізації? Зробити щасливим кожного її представника. Надати йому принципову можливість бути щасливим. Так, як він сам то розуміє. Тобто, надати вибір! Інакше – все не має сенсу.

Тільки потім люди починають розуміти, що щось пішло не так – і з їх вибором, і з тими «добрими» дядьками, яких вони обрали! Але вже пізно. Ці граблі повторюються вже два мільйони років.

І тому іноді з’являються такі як я. Які відправляють всіх цих дядьок в… на звалище історії, словом. І виробляють у суспільства імунітет проти них. Абсолютне відторгнення будь-яких диктаторів і диктату. Як антидот, який робить організм несприйнятливим до вірусів.

– Це чудовисько всіх вас знищить! – кричав Дарт Вейдер, коли його виводили з мого будинку. – Невже ви не розумієте?! Воно всіх знищить!..

Так, то був смак Перемоги! Незабутнє відчуття!..

Авжеж!

Авжеж, я б міг затребувати у президента якусь посаду! Того ж таки директора Першого відділу. Чи й взагалі – всієї Контори! Глави ЦРУ. А що, глава цілої спецслужби, якого увесь світ вважає мертвим! Дуже зручно!

Але «антидоту» не потрібні ніякі посади! Його справа – сміття виносити! До Гаазького трибуналу.

Я хотів лише повернути собі моє життя.

І нехай весь світ завмирає! Йому не звикати.

– А це може вже вважатися побутовим рукоприкладством, – спитав я Джулс, – те, що я вибив у Петри пістолет?

– А що ти мене питаєш? – відповіла Джулс, яка ніжилась на сонечку поруч. – Ти її питай. Джулс-два…

Джулс-два, Петра, що смажилась на сонечку з іншого боку від мене, хмикнула:

– А ти в мене щось вибивав? Не помітила.

Ми зараз знаходилися на нашому острові. Ні, не на тому, вже на іншому – десь у Тихому океані. Бо той розбомбили ядерними ракетами… Та жарт, звичайно! Приколююсь я! Ядерними ракетами ніхто мене бомбить не буде. Та й звичайними теж. Тим більше, що ніхто не знає, де я. Ну, хіба що окрім тих випадків, коли я знаходжусь в моєму турі по містах і країнах зі своїми популярними лекціями «Нейтринний Всесвіт». Але там, як я вже зазначав, з мене всі пилинки здувають.

Коротше.

Треба вам розповідати, які були у всіх обличчя, коли в зал судового засідання над Кумом увійшов основний свідок і постраждалий по справі? Я хоч їх і не бачив, але не те, що уявляв – відчував! Забавно було також спостерігати, як Кум з Вейдером перекидають один на одного, як гаряче вугілля, той збитий пасажирський боїнг. Але, чесне слово, був би той літак їх єдиною проблемою!..

Ну так, звичайно, президент Сполучених Штатів був викривачем змови спецслужб! Але від приголомшливого міжнародного скандалу і від подальшого імпічменту це його не врятувало. Що тут сказати? Ну, не звикло наше суспільство до повстання людей з мертвих! Не прийнято! Це зійшло з рук лише одному-єдиному персонажу в історії. І то – міфічному!

Втім, мені-то що? Моя популярність тільки зросла. Моїм слухачам і фанам-то глибоко до нейтрино, що прийнято, а що ні! Їм аби я щось цікаве розповідав, а там – вмирай та воскресай, скільки завгодно!.. Вони б мене і президентом обрали би! Та тільки мені це навіщо?! Я ж не поранений! В голову. Незважаючи на десятки гарячих точок і справ за спиною.

Я тепер зі всіма «конторами» співпрацюю потроху. Ну, в основному, з нашою, звичайно, – там, де і працював. На постійному контракті. А з іншими так – час від часу. Коли щось десь комусь підгледіти треба… Але тільки якщо це союзники, зрозуміло! І якщо це не шкодить інтересам моєї основної Контори. Хоча – де тут союзники?! Я вас прошу!

Тому обзавестися особистою охороною мені таки довелося. Такий собі приватний загін Дельта. Навіть власний підводний човен маємо. І хто опинився в складі цієї моєї особистої охорони, вгадаєте з одного разу?

Інші мої «Джулси» були зараз хто де: хто в океані плескався, хто по периметру розосередився. Ні, ну звичайно, були тут у мене і хлопці! Я ж не падишах якийсь, щоб гареми заводити. І не диктатор – щоб забороняти дівчатам заводити хлопців. І приводити їх до мене на роботу. Але що я мав вдіяти, коли для деяких з них існував лише один хлопець?!.

– Це ти запустила в Конторі ту кликуху, Канібал Лектор? – знов запитав я.

– Робити мені нічого! – відізвалась Джулс. – Я – не по кликухах. На відміну від деяких.

– Аналогічно, – сказала Петра. – Я тут взагалі, на передовій, справами займалась. На відміну від деяких… Тилових…

– Дівчатка, не сваріться! Мене на всіх вистачить. А також і справ для нас усіх. Абсолютних відторгнень.

Мені так приємно було чути їх голоси…

А ще – шумів океан, дув тропічний пасат, сонце розпікало пляж. Пауза між справами – як затишшя перед боєм… Та навколо мене були все ті ж немерехтливі байдужі зірки. Для яких пилом був і я, і мої почуття, і вся Земля. Нікчемним зоряним пилом…

– Гаразд, проїхали, – підсумувала Джулс. – Слухай, мене інше цікавить! Ти дійсно з тими антинейтрино все нагнав, чи в тому все ж-таки щось є?

– Ні, на жаль. На жаль потік антинейтрино від природньої радіоактивності ваших тіл, дівчата, занадто слабкий для мене. Проте, чому – на жаль? Людина в нейтринному і антинейтринному світлі – таке собі видовище. Не набагато естетичніше за тих якутських півників. Моя уява мені вас зовсім іншими малює.

– Але ж ти дивився йому прямо в очі! – зауважила Петра.

– Ну, да!.. Хороша орієнтація по звуку і ще краща уява. Самі ж знаєте! Повинен же я чимось відволікати клієнтів, поки ви там з їхніми джентльменами розбираєтесь! Взагалі, спеціаліст неспеціалісту може будь-якої локшини на вуха навісити.

Я підвівся з піску на ноги і додав:

– Ну, ви як хочте, а я піду пірну! Припікає! Хто зі мною – наздоганяйте! Тільки ноги вище піднімайте!..

Звісно ж, я не сказав поки дівчатам все про те моє антинейтрино. Мені самому треба було ще як слід обміркувати і зрозуміти все, що я там бачу. Тому що… Я, звичайно, до всього звик, але ті антинейтрино, що я бачу… Схоже, вони приходять до нас із зовсім іншої епохи.

З іншої космологічної епохи!..

29 квітня 2019 р.

Відень, Австрія.

Ілюстрації (фотоколажі) автора.

 

……………………………………………

Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,

після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,

або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

                                  Або

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Всі кошти перераховуються мою на допомогу Україні та її армії!

Щиро дякую!