СЕРІЙНИЙ САМОГУБЕЦЬ

Психо-трилер

– Обережніше там з ним, – ще раз нагадав обласний інспектор. – Це вже четверте його «самогубство».

Таша Ноллан, кризовий психолог з ВПМ супутника, кивнула і пішла в будинок. Цього разу він не ту спіткав…

 

– А чим закінчилися попередні три? – запитав молодий сержант, вдивляючись вгору, у напрямку даху опорного хмарочоса. Новенький він тут, в області, і газет не читає. На їх сторінках вже давно фігурує словосполучення «серійний самогубець», яким, як правило, супроводжується одне російське ім’я. Хоча і нечасто: приблизно через кожні п’ять стандартних років…

Інспектор глянув на сержанта і, чи то жартома, чи то всерйоз, відповів:

– Кончинами психологів.

* * *

Будь-якому богові потрібна жертва…

Він стояв на виступі за перилами.

Чудовий день. Щоб померти. Втім, інших днів тут не буває. На Ганімеді. Тільки сонячно-юпітерно-зіркові. У всякому разі, поки люди не умудряться і тут насадити хоч якусь атмосферку з хоч якимись хмарками. Хоча це вже навряд – Ганімед не Марс…

Красиво. Павутиння вулиць внизу між кварталами грибоподібних будинків і павутина трубок-естакад над ними, опорні хмарочоси, що розпластали свої дахи по внутрішній поверхні купола, який все це герметично накриває…

А далі, за межею міста, – крижана кратерна пустеля, небо, повне неблимаючих зірок, малесенький сліпучий кружечок Сонця, яке маскується під них і, звичайно ж, Юпітер. Великий, сіро-коричнево-жовтий, ніби вмонтований мільярди років тому в одну точку над горизонтом, він постійно демонструє свою родиму Червону пляму і, як каже молодь, «либиться», розтягнувши свою атмосферу в смуги. Ніби насміхається над усім.

А що йому? Що цьому газовому гігантові взагалі може загрожувати? Для нього навіть падіння комет чи астероїдів – хлопавка.

Ну, налетіла якась комашня, обсіла супутники, до нього чимось торкається… Може, дустом (магнітосферою) її, цю пошесть? Чи нашийник одягнути протиблошиний (радіаційні пояси)? А, дідько з ним – саме пройде.

Чорний гумор – теж гумор.

Нарешті, він почув позаду розмірені в цій силі тяжіння кроки. Самотнє цокання каблучків по металу безлюдного оглядового майданчика під самим дахом хмарочоса. Вище – тільки скло-металеве склепіння купола, в який вливається верхівка будівлі. В купольних містах слово «хмарочос» знайшло буквальний смисл.

– Ближче, ніж на два метри – не підходити, – сказав він, не обертаючись. – Чому так довго, Ташо? Я що – вже нецікавий?

– Виліт затримався, – відповіла психолог і, коли вже відразу пішла така довірча бесіда, додала: – Ігоре.

– А, розумію. Тутешній льодовий вулканізм і хронічне танення вічної мерзлоти під виділеннями людини докучають і на злітних смугах… Я тільки одного не розумію: що ви взагалі можете мені сказати, якщо я знаю кожну вашу думку років на три наперед?

– Я – нічого. Але, може, ви мені скажете?

– Наприклад?

Дивне умиротворення і спокій йшли від цього чоловіка. Ніби він і не збирався розлучатися з життям. Однак для певного класу самогубців така поведінка – характерна риса.

Таша зупинилася від нього вдвічі далі, ніж відстань витягнутої руки. Навіть дострибнути до клієнта вона не факт, що встигне. Втім, вона й не збиралася цього робити. Вона ж – не самогубець…

– Наприклад, – сказала психолог, – те, що ви зараз збираєтесь зробити, Ігоре, – ваше остаточне рішення?

Він, нарешті, глянув на неї. Середнього зросту, шатенка, коротка стрижка, великі сірі очі… Одягнена в строгий діловий костюм-комбінезон і, судячи по запаху, користується дорогими парфумами. Загалом, приваблива бізнес-леді – мрія багатьох самців. Особливо середнього класу.

Цікаво, як швидко вона навчилася вимовляти без акценту «Ігоре»?

Взагалі-то для нього це було грою. Щось на зразок російської рулетки: вийде – не вийде. Поки – виходило. Але він давно і абсолютно не боявся смерті…

– Мабуть, довго відбирали психолога для серійного самогубця. Ретельно. Я вгадав, Ташо? Ось чому «виліт затримався». Нарешті, знайшли Ташу Ноллан з Відомства з Надзвичайних Ситуацій, яка виявилася такою, що ідеально підходить на цю справу. Незаплямована репутація – це не суть. Нічому ще плямуватися. Головне – абсолютно нехарактерне як на сьогодні безхмарне життя. І особливої хмарності в ньому не передбачається. Щасливе дитинство в щасливій сім’ї, відмінне навчання, цікава високооплачувана робота, багатий красень-наречений… Навіть зуби ніколи не боліли, а архирідкісні випадки легкої мігрені пов’язані лише з перебором шампанського на урочистих прийомах або вечірках і недосипом після них. Краще не придумаєш. Немає й іскорки негараздів, яку можна роздути в полум’я незадоволеності життям…

Так, важкий випадок. Таблетка заспокійливого, а не життя… Барабан прокрутився і вічко з патроном опинилося в стволі… Надія тільки на осічку… Але – тим цікавіша гра.

– Я чую у вашому голосі образу, заздрість чи злість? – обережно запитала Таша. Здається, вона вже зрозуміла, на якому коні до нього під’їжджати. Тепер головне – не переборщити.

– Ну, що ви! Звичайно ж, ні. Ні перше, ні друге, ні третє. Я радий за вас. Хоч хтось щасливий під цим Сонцем… Я просто констатую. Але погодьтеся, ви – явний виняток. Людство освоїло Сонячну систему, дійшло до зірок, закріпило горезвісні духовні цінності, покінчило з більшістю хвороб, але хіба це зробило людей хоч трохи щасливішими, ніж у часи гомінідів, коли вони вмирали від застуди та поїдались дикими звірами? Чомусь мені здається, що зовсім навпаки.

– І, по-вашому, це – привід йти з життя?

– Ні, не це. Думаю, пані лікарко, ви достатньо обізнані про мій випадок, і все-таки я повторю свою… історію хвороби. Вже двадцять років у мене в голові стоїть голосний гамір, такий, що не припиняється ні на секунду. Тому що я чую всі думки всіх людей. Але якби тільки це! Я бачу, відчуваю від початку і до кінця все їх життя, яке у більшості залишає бажати кращого. Звичайно, весь негатив розподілений по життю звичайної середньостатистичної людини приблизно рівномірно. І в цілому це сприймається, як незначний ниючий біль. Але як ви думаєте, Ташо, що буде, коли взяти це життя і стиснути в одну хвилину? Чи секунду? Якщо ви не помрете відразу від больового – точніше, нервового – шоку, то будете дуже довго валятися в реанімації. А я з цими шоками борюся останні два десятиліття. І вдень і вночі. Сплю тільки зі снодійним, щоб без снів, бо уві сні – ще гірше. Ну, і яке рішення прийняли б ви, Ташо, зараз, на моєму місці? Коли твоє життя, твоя так звана, зовсім тобі не потрібна, місія в цьому світі, стала нестерпним тягарем і від неї можна позбутися раз і назавжди, зробивши один тільки крок з цього виступу? Позбутися від усього відразу… Що тобі смертельно набридло…

Він зараз дійсно був готовий стрибнути. Він дійшов до межі. Він вже чув людей з найвіддаленіших куточків Сонячної системи. І відчував їх шокові життя.

…В основному, це були ті, яких колись називали гастарбайтерами. А як тепер їх називати – геоарбайтерами? На Землі ж бо роботи зовсім немає, та і місця мало. Земля зараз взагалі – елітний регіон, тільки для обраних. Ну, а в космосі… Навіщо вони здалися, ці люди, в космосі? Коли все і набагато краще роблять автомати? Ось і доводиться геоарбайтерам розсіюватися по Сонячній системі в пошуках роботи. І особливо не коверзувати. Бо альтернатива цьому – жебрацтво і, врешті-решт, голодна смерть.

Причому, голодування може бути і кисневим…

– І що немає іншого виходу? – запитала Таша.

– Ну, чому ж? Є. Тільки чи підете ви на це?.. Не думаю. Я б вам не радив.

Ігор відпустився від поручнів. Тепер його ніщо не утримувало перед прірвою. Якщо вона не скаже «запропонуйте», він стрибне. Не буде, значить, осічки…

– Запропонуйте, – сказала Таша і мимоволі простягла руку в його напрямку. – Я тут, щоб допомогти вам.

Його рука знову знайшла трубку перил, що огороджують оглядовий майданчик.

– У мене є ще одна властивість, – почав він. – Про яку досі ніхто не знає, хоча я вже і розповідав про неї. Тим трьом – попереднім психологам. Я це називаю – «перекладання». Або «перекидання», якщо вам так більше сподобається… А суть її в тому, що я можу просто перекидати на іншого свої здібності. Майже нічого не залишаючи собі. Звичайно, через якийсь час вони знову до мене повертаються, як викинутий бумеранг, але для мене цей час – перепочинок, який дає можливість підготуватися до наступного сеансу шокотерапії. Тут тільки одне «але»: той, на кого я їх перекладаю, повинен бути згоден на це. Ну, і ви могли б, Ташо, зараз, у цю секунду, відчути, пропустити через себе, все те, що відчуваю я? Ви дійсно пішли б на це заради мене?

– Так. Як я вже сказала, я тут для того, щоб допомогти вам.

Вона недовго думала над відповіддю. Тому що не сприймала все це всерйоз. Ну, добре ще – телепатія. Але перекладати на іншого свій дар, наче якийсь мішок?..

Пацієнтам завжди потрібно йти назустріч. Тим більше, – в їхніх іграх, які здатні допомогти…

…Біль.

Біль і відчай. Плач. Благання. Прокляття. Скрегіт зубовний. Поламані життя. Покалічені долі.

Вона поринула у все це, як в окріп. Вона побачила все це так само ясно, як і Ігоря Мутіна – сорокарічного чоловіка на виступі висотного будинку. Вона, здавалося, сама була присутня при всьому цьому…

Вантажний корабель однієї рудовидобувної компанії. Двадцять років тому. Він потрапив під сильний електромагнітний імпульс у радіаційному поясі Юпітера. ЕМІ. Це щось на зразок грозової блискавки, тільки в мільйони разів сильніше. А той був взагалі – в мільярди. І променевий захист корабля не витримав: всі його системи опинилися у глибокім паралічі. Але, головне, не витримали того імпульсу нейронні зв’язки в мозку людей, які знаходилися на кораблі. І після цього крім «И-и! И-и-и!..» колишні хомо сапієнси більше нічого не могли вимовити.

Але на одного-єдиного члена екіпажу цей електромагнітний імпульс мав, можна сказати, прямо протилежну дію: його голова стала розколюватися від чужих думок. І тільки після того, як він зрозумів, що, на відміну від інших, не з‘їхав з глузду, йому вдалося-таки, на дев’яту добу пекельної праці і кисневого голодування, оживити корабель, і довести його до Іо.

А своїми екстраординарними можливостями він потім скористався по повній…

Саме в тому році сталося перше незрозуміле самогубство кризового психолога в одному з реабілітаційних центрів на Іо, де Ігор проходив курс лікування. Страшне самогубство. Лікар просто випив рідкого азоту.

Та й ім’я це, Ігор Мутін – несправжнє.

Потім Таша побачила своє безхмарне життя.

Через півроку на її батька наїдуть інвестори його фармацевтичної компанії, і його хопить удар. Зі смертельним результатом. Мати потім зіп’ється. Наречений, який буде вже чоловіком, через рік відправиться у вільний політ на Юпітер. Його знайдуть-таки колишні мафіозні партнери, яких він колись добряче «кинув на гроші» і зник на Ганімеді, знайшовши собі вигідну партію. Знайдуть, потім – у знеструмлену шлюпку і на Юпітер. Як колись в Чикаго: ноги в бетон – і в річку. Втім, чому «колись»? Там і зараз це практикують. Тільки тут, на Юпітері, не залишається ніяких слідів: пшик в атмосфері – і немає.

Ну, а її саму, Ташу Ноллан, через два роки по-звірячому зґвалтує пацієнт, який втік з психіатричної клініки, і вона потрапить у ту ж клініку…

Спочатку дівчина схопилася за голову. Потім, коли ноги підкосилися, взялася за поручень.

– Але цього не може бути, – шепотіли її губи. Дихала вона, як після спринтерського забігу. – Не повинно! Ні!!

– Справа ж не в тому, щасливий ти в даний момент чи ні, – тихо заговорив Ігор, злегка нахилившись до неї. – Справа в тому, чи здатний ти на це в принципі. Щасливе життя в нашому суспільстві – такий же вкрай неврівноважений стан, як і просто життя в природі. Виліт, який вона потім, протягом всієї своєї еволюції, прагне врівноважити, замити, згладити, зруйнувати. Правда, вона, природа, особливо не напружується: встановила колись у Всесвіті непорушні закони – і досить. Далі це робиться саме собою. Нашими руками…

* * *

Він стояв на виступі і байдуже дивився вниз…

Там, за триста метрів, на площі перед опорним хмарочосом, распласталось тіло дівчини. Що ж, не так нас Ганімед любить – притягаючи до себе – як, скажімо, Земля… І навіть не так, як трохи менший за нього за розмірами Меркурій… Просто, пухкий Ганімед якийсь, крижаний, на відміну від щільно збитого залізо-кам’яного Меркурія, ось і сила тяжіння на ньому втричі слабша, ніж навіть на маленькому богові торгівлі біля Сонця…

На Землі, та і на Меркурії, при падінні з такої висоти людина перетворюється в зовсім неапетитну відбивну з кров’ю, а тут… Ні, болю вона і тут майже не відчула, але падала з хмарочоса, немов пушинка, погойдуючись у повітрі купола, і виглядає зараз, на каучук-асфальті, – як жива.

Чорний гумор – теж гумор.

А богові завжди потрібна жертва. Інакше як він буде виконувати свою роботу? Адже бог і сам – жертва. Жертва нелюдських здібностей, що звалилися на нього, за які він розплачується своїми періодичними самогубствами: зрештою, в цій російській рулетці, балансуванні на межі, він втрачає і частину себе.

Втім, він дивився вниз не зовсім байдуже: у його погляді вгадувалося розчарування. Знайшли кого посилати! Психологи. Ідіоти. Нічим, думали, її не візьмеш? Нема за що зачепитися для доведення до самовбивства? А вона взяла і відразу… На відміну від трьох попередніх. Ті хоч – не відразу. Через день-два… Ефект вийшов зворотний.

Хоча, якщо подумати, це – природно.

Може, у тих трьох життя було і не таким цукром, як у цієї, але… постійно битому біль доставити набагато важче, ніж тому, кого й пальцем ніколи не чіпали. Загалом, дівчинка виявилася занадто вразливою.

Ігор вже чув свої слова, які він схвильовано говорить інспектору: «…не знаю, що сталося! Не розумію!.. Ми з нею розмовляли… Просто розмовляли. І раптом на неї щось найшло, і вона!.. Я намагався її зупинити, зловити, але…».

Але взагалі-то, зараз він знову відчував колосальне блаженство, яке теплом розливалося по всьому тілу. Таке задоволення могло б доставити тільки стиснуте в секунду довге щасливе життя. Тому що в його голові знову, вперше за останні три роки, стало тихо. Жодної чужої думки. Зараз радіус його телепатичної дії дорівнював нулю. Це потім, протягом наступних п’яти років, цей радіус знову – поступово, але невідворотно – пошириться на все людство: його здатність завжди поверталася до нього, як смертельно надоїдлива персона нон грата, яка, не звертаючи уваги на свій статус, лізе й лізе цілуватися.

І тоді він, щоб не з‘їхати з глузду, змушений буде знову затіяти з кимось «російську рулетку». Адже тільки смертельна небезпека дозволяє йому скинути з себе цей юпітеріанський дар…

Але зараз йому було добре. Мінімум рік-два перепочинку забезпечено…

Він перестрибнув через поручні на оглядовий майданчик, на який вже вибігали люди у формі. Тепер можна спокійно працювати… Рік-два. Там, через півроку – на Європі тріщина піде в корі, на шляху якої виявиться Нью-Токіо; через рік – терористи-смертники з Православної Єдності захоплять Таутатіс і спрямують його на Місяць, в Кабул-Таун; через три – катастрофа зоряного космодрому на навколотритоновій орбіті: при відкритті порталу занадто багато інформації перейде в енергію і вибух трохи змінить навіть орбіту Тритона, а всю Сонячну накриє жахливе гамма-випромінювання; на Меркурії в черговий раз розбурхана з-за нерівномірного нагрівання штучна атмосфера в черговий раз розплеще мілкі штучні океани; на Венері трохи не вб’ють генерал-губернатора Марсанії під час екскурсії на кобальтові рудники, підсунувши йому скафандр з порушеною терморегуляцією; льодовий панцир Антарктиди остаточно лусне навпіл і розійдеться кілометра на два…

Число жертв у всьому цьому має бути не надто велике.

А канал Дзеркального Відображення треба буде, щоб відкрили трохи раніше, тому що через чотири роки із-за нестабільності тензорного зв’язку на цьому каналі має загинути один міжзоряний зонд біля зірки Росс 128 (офіційно – помилка оператора): нам ще зарано знати, що там.

І краще, краще треба Осередку взаємодіяти з офіційними урядами! Щоб не було, як з тими марсіанськими яблуками три роки тому, що отруїли мало не половину людської раси. «І на Марсі будуть яблуні цвісти!». Експериментатори! Рік прововтузилися з епідемією аміачного цирозу печінки, хоча потрібно було півроку і не більше третини населення хворих. Тому що далі підтискав час Світової Астероїдної Кризи. Мало накладки не вийшло…

І ось що цікаво: за всі ці двадцять років, незважаючи ні на що, він так і не вирішив, як ставитися до того електромагнітного імпульсу, породженого звірячою магнітосферою Юпітера. Дякувати йому за дар – майже неймовірний випадок саме такого впливу гіпермагнетизма на мозок? Чи проклинати той день, коли він, Ігор Мутін, влаштувався навігатором на невдалу космічну баржу, яка потрапила під цей імпульс?

Але, врешті-решт, завдяки саме тому катаклізму Ігор зараз – на такій роботі. Роботі для самогубців. Роботі бога. Роботі Керуючого Осередком – надсекретною організацією, створеною на базі Об’єднаної Спецслужби. Тобто, фактично, керуючого цивілізацією людей. Таємного, але справжнього керуючого.

Не дивно все знати наперед, якщо ти сам це плануєш.

Ну, а Ігор Мутін це – для «серійного самогубця» і протоколів. Не так його мама з татом назвали.

«До речі, і «Серійного самогубця» нехай ці фантасти напишуть пізніше, – думав він. – А то – вічно розтеленькають всі секрети раніше ніж треба…».

8 жовтня 2004 р., Миколаїв

 

……………………………………………

Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,

після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,

або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

                                  Або

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Щиро дякую!