ТЕЛЕСКОПНА ТРИЛОГІЯ
Космологічний міні-роман
СВІТЛОВЕ ЗАБРУДНЕННЯ
Книга перша
* * *
Довгі пологі хвилі млосно накочуються на м’який теплий пісок…
Чудово тут. На рідній Аллоні. Тепло і приємно. Чим і пояснюється такий наплив відпочиваючих сьогодні: аж цілих десять персон на пляжі! Та й вихідний ще… Завтра народ знову, мабуть, розлетиться по Галактиці, як… нейтрино у Всесвіті. А дехто – і не тільки по нашій Галактиці. Зараз вже і деякі сусідні галактики, вважай, – «наші». За відсутністю конкурентів.
Величезний мумр із тропічних заростей, що підступають до пляжу, майже треться об мою спину, ліниво мандруючи до морського узбережжя. Не звертаючи на мене жодної уваги, дикий смугастий звір зупиняється біля води, переконується, що вона не питна і, подумавши трохи, – а чи не прилягти б прямо тут? – все-таки плентає геть. Місцевий звірюга розумних давно не чіпає. І тим самим чинить дуже розумно. Ми вас не чіпаємо і не забруднюємо, ви нас не чіпаєте і не їсте. Мирне, добросусідське співіснування, так би мовити.
Вже яку сотню тисяч років…
Ласкаве сонечко в прозорому синьому небі дедалі більше хилиться до заходу. Пора, однак. Повалявся б я тут ще, але… Жага астрономічних спостережень пересилює лінь. І як тільки древні астрономи спостерігали звідси – з поверхні планети?! Звідси ж практично нічого не видно! Та ще при тій оптиці, нехай і адаптивній… Навіть при дуже прозорій атмосфері. І при цьому вони примудрялися картини Світу – і в цілому правильні! – зі своїх спостережень виводити!
Золоті пам’ятники їм за це треба ставити!
Втім, вже поставили…
Зітхаю, перевожусь на другу – «місячну» – Модифікацію свого генома, відкриваю Двері і переходжу на свою аматорську обсерваторію… Не на Аллоні, звичайно. На Аллані.
Природному місяці нашої планети.
* * *
Аллана спочатку не мала ніякої атмосфери. Тепер має. Вже кілька тисячоліть як газова оболонка щільно притискається до поверхні планети наведеною гравітацією і повністю сходить на нуль на висоті півтора кілометра…
Моя обсерваторія стоїть, зрозуміло, вище цього рівня, на екваторіальному гірському плато. Будиночок за містом, так би мовити. Не пара, звичайно, великим міжзоряним і загалактичним обсерваторіям професіоналів, але і тут розгледіти дещо можна.
З моєю появою вся апаратура, побачивши хазяїна, ожила і відразу навела телескоп на програмний об’єкт, запланований мною під час попереднього сеансу спостережень. На голографічних екранах з’являється системка з двох маленьких зірок – червоного і білого карликів, – розташована за дев’яносто сім тисяч світлових років звідси. На околиці Галактики…
Упс! А де планетка? Та, яка навколо червоного карлика крутиться?! Ще вчора була видна. І сьогодні має бути. Повернулася, звичайно, до нас своєю нічною стороною, зменшивши фазу і, як наслідок, блиск, але в цей мій телескоп вона все ще має бути видною виразно! Перевіряю ще раз наводку. І все стає ясно. Сенсація із зникненням планети скасовується. На щастя: не доведеться червоніти, виставивши себе на сміх перед колегами – любителями і професіоналами. Доведеться міняти місце спостереження.
Тільки зібрався відкрити Двері, налаштувавши Транспортаційну Мережу на Коаовор, як чую: дзвінок в мою Менто-блокаду. Відкриваю Доступ. Переді мною з’являється щебетушка Гайя. Точніше, її психоголограмма, звичайно, видима тільки мені. Втім, крім мене, тут і бачити її нікому…
– Привіт, Ел! Ось ти де? Спостерігаєш вже? – тараторить вона. – Ну, і як твої карлики? Слухай, відспостерігаєш мені одну зірочку в сусідній галактиці, га? Затемнено-змінну, я тобі про неї вже говорила – по астротоніці задали. Ну, дуже треба! Я зараз пришлю її координати. Будь ласка-спасибі!
– А що? – кажу, вдаючи, що не розумію. – Ухиляємося чи тато телескоп забрав?
– Та ну тебе! З малим моїм посидіти треба – з півгодинки! А тут – затемнення у неї!
– Не зрозумів. А кіберняньки там всякі, клони?!
– За ними батько і транспортнувся. Ламає він їх усіх, цей наш розумник малолітній! Всі Двері відкриває, всю Аллону вже облазив, спасу немає! Добре, що хоч у Назовні Доступу ще не має!.. Ну, так відспостерігаєш? До затемнення вже хвилин десять залишилося…
– Яка величина, – цікавлюся, – у зірочки?
– Ну, тридцять перша. З половиною.
– Не вийде, – йду я на розіграш. – Не візьме твою зірочку мій скоп.
– Чого це?! – округлює вона очі. – Твоя пятидесятикілометрівка, та ще й з просвітленою фотопомножувальною оптикою, не візьме?!! Ти що???
– Тут не візьме. Світлове забруднення, – коротко пояснюю я.
– Яке ще світлове забруднення на Аллані? – продовжує дивуватися Гайя. Вона все ще не «врубається». – Ти ж – за атмосферою! Знущаєшся?
– Гаю, а ти прикинь, як зараз з Аллани видно твій об’єкт? Ефемериду дивилася? Отож: біля самого диска Аллони. Як і мої карлики. А вона тут зараз світить – як ліхтар.
– І що? Вона ж його засвітити не може – там же, перепрошую, немає розсіювання!
– Для неозброєного ока – немає.
Як першокласниці пояснюю їй, що для телескопів, навіть таких скромних – аматорських, – як наші, світіння слабких об’єктів може скрадатися і нікчемним розсіюванням світла на міжпланетному середовищі, і слідами атмосфер планет поруч із їхніми дисками. Свій внесок у світлове забруднення вносить також і сфера Транспортаційної Мережі, побудованої навколо Сонця на рівні Головного поясу астероїдів (і з їхнього ж матеріалу)…
– А крім того, нагадати тобі, скільки мільярдів одиниць всякої техніки теліпається безпосередньо біля нашої планети? – резюмую я.
Все зрозумівши, Гайя дивиться вже скептично:
– З цього б і починав! Розвів тут лікнеп. Зовсім неуком мене вважаєш, розумнику? – всі у неї розумники сьогодні. – Гаразд, ну і що ж тепер робити?
– Пощастило тобі. Я прямую на свою виносну точку – на Коаовор. Там у мене і інструмент побільший, і світлове забруднення поменше. Віднаблюдаємо там твій об’єкт теж. За окрему плату. Жарт.
– Про що жарт? – насторожується Гайя.
– Про окрему плату. Ну, гаразд, мені пора. Якщо ти хочеш, щоб я ще встиг до твоєї зірочки. Бувай-бувай!
Відключаюся. Перекладаю своє тіло на третю – міжзоряну – Геном-модифікацію і входжу в Двері.
* * *
Власне кажучи, п’ятдесят п’ять відстаней Аллони від Сонця – астрономічних одиниць – далеко не міжзоряний простір, але ця модифікація тіла тут підходить більше.
Ну і спостерігати тут, звичайно, – одне задоволення. Коли навіть зовнішні планети залишилися далеко позаду, припавши до маленького Сонця немов метелики до вогнища. Не кажучи вже про всілякі навколосонячні сфери. А світлове забруднення обумовлене практично тільки розсіюванням світла на міжзоряному середовищі, яким часто і в професійних-то спостереженнях нехтують. Не кажучи вже про аматорські. Власне, телескоп у мене тут теж крутіший, обсерваторського класу, можна сказати: чотириста кілометрів діаметром.
Та й встановлений цей апарат, зрозуміло, вже не на поверхні Коаовора. Винесений у відкритий космос – на планетоцентричну орбіту. Як наслідок, крутити цією системою Брампда я можу на всі триста шістдесят – по всьому небу, тобто. Приємно працювати, загалом.
Галактика тільки вас збав намагатися глянути в подібний телескоп на Сонце (без відповідних захисних засобів, у всякому випадку)! Навіть з такої відстані. Якщо, звичайно, ви не запланували, щоб оптична система телескопа, яка збирає випромінювання, влаштувала на виході невеликий термоядерний вибух. А то був тут якось один чайник. Зі ста астрономічних навів свою двістікілометрівку на Сонце – думав, відстань, типу, достатня. Так – ні двістікілометрівки, ні астероїда, де була цього чайника обсерваторія. Горе-астроному тому хоч би що: встиг вчасно в Двері пірнути. На Аллану… Трохи всю Транспортаційну Мережу не забив, чувирло.
Аксіоми астрономічні вчити треба! Згідно з однією з них, на Сонце з близької відстані в один певний зоряний телескоп без фільтра один спостерігач може подивитися тільки один раз.
І взагалі, для Сонця, як і для інших зірок з близької відстані, існують спеціальні телескопи – сонячні. Вони вам покажуть як всі зовнішні та внутрішні шари зірки, так і – на нейтринному режимі – її ядро.
Коротше, тут мені було видно і моя планетку біля червоного карлика, яка, звичайно ж, просто знизила свою яскравість через малу фазу, і Гайкину зірочку, затемнення якої вийшло цілком пристойно. Звіт вже послано, – нехай отримує свою п’ятірку по астротоніці. Я вирішив не залазити поки в телескоп – безпосередньо до окуляра. Поспостерігати для розігріву з поверхневої обсерваторії, на екранах голографічних моніторів, які передають зображення з телескопів. За оглядовими вікнами розкинулася скована космічним холодом безатмосферна кратерна пустеля планети, а над нею – зоряна безодня…
І тільки я, загалом, влаштувався так зручненько, припиваючи спостереження чайком, як тут знову дзвінок. На цей раз з’являється мама.
– Ну, все, – каже, – можеш мене привітати: відряджають все-таки на «очищення лінз».
– Що, невже до Чорної Вдови? – насторожуюсь. І відчуваю, як мої очі спалахують.
– До неї, рідненької. Через годину я – на четвертому М-хофі.
– А я?
– А ти тут за старшого. Тижнів на два-три. За братиком своїм доглянь. За останніми відомостями, він – десь в Центрі вештається. А у нього завтра контрольна з модифікаційної біології. Так що закругляйся там.
– У-у-у… – мукаю. – Тільки почав спостерігати…
– Клони твої доспостерігають. Давай, давай! Що ти, Елліотт, як маленький, – не розумієш, чи що?
– В Центрі, кажеш?.. І Мережа туди не прокладена… – гундошу я. Як немаленький, я навіть не озвучую ідею типу: «так може, мої клони за ним і зганяють?!». Тому що знаю, що сам би на це відповів. Якщо Гайчин брат їх «вбиває», можна собі уявити, що з ними зробить мій. Перепрограмує просто, і все!
І змусить свою контрольну писати.
– Ну-ну, – заспокоює мама, – на Транспортаційній Мережі світ клином не зійшовся: на променевому З-метро доберешся. Півгодини перенесення всього. Проїзний квиток є? І ще один захопи. Для того – мандрівника.
– Гаразд, – покоряюсь я своїй долі, – все зробимо. Не хвилюйся і працюй спокійно. І ти там ще – обережніше.
– Спасибі за підтримку. Ніколи в ній не сумнівалась. Та там, власне, все кібери будуть робити. Я тільки керуватиму. На відстані. Ну, гаразд, бувай, Елльчику. Цілую. Я ще подзвоню.
Вона відключається, а я прямую на найближчу станцію Зоряного метро, на околиці Сонячної. Я як відчував, коли вибирав міжзоряну Геном-модифікацію, що вона мені скоро знадобиться…
Рід перешкод астрономічним спостереженням, коли штучне або яке-небудь інше стороннє світло затьмарює світло спостережуваного об’єкта, називається світловим забрудненням. А цей рід перешкод моїм спостереженням як назвати, цікаво? Родинним забрудненням? Чи братнім?
Ще й виловлювати його там – в Центрі!..
У Центрі Галактики.
ОЧИЩЕННЯ ЛІНЗ
Книга друга
* * *
Власне, цю операцію можна було б назвати і «очищення лінзи». Однієї. Але «Очищення лінз», згодна, звучить якось солідніше. Більш епічно, чи що…
У четвертому М-хофі – міжгалактичному порту біля найближчого до Місцевого Рукава кульового скупчення – було досить жваво. Міжгалактичні портали взагалі останнім часом не простоювали: відрядження, круїзи всілякі… По Місцевій групі галактик. Знову ж таки, народ все більше за «межу» прагне – нерухомість там придбати. Часто дику: зірки там різні з неосвоєними планетами…
А тут ще така справа!
Велика відправка до Чорної Вдови.
Зрозуміло, що туди через двадцять мегапарсеків – ще не прокладено ніяке метро, не кажучи вже про всілякі Транспортаційні Мережі. Астрономи взагалі мають моду залазити в самі глухі місця. Цивілізація їм, бачте, заважає! Втім, в даному випадку вибирати не доводилося. Тому довелося добиратися старими добрими гіперзорелітами. Точніше, вже – гіпергалактолітами. Що ж, зате з комфортом міжгалактичного міста… Ну, коротше, поки добиралися – два дні перельоту! – ближче познайомилися нашою справою. Зі справою, так би мовити, Чорної Вдови.
Власне, передісторія справи – простенька: ну, зібралися колись там в групку – на зразок відомих квартетів-квінтетів всяких – декілька галактик. Покружляли, позближалися одна з одною з пару мільярдів років, спалахуючи надновими, перекручуючись приливною гравітацією і через «зоряні мости» розкидаючи свої зірки по Всесвіту, та й злилися в один гігантський стокілопарсековий зоряний шар – еліпсоїдальну галактику. Банальний приклад так званого канібалізму галактик. Все було б не так трагічно, якби й чорні діри, що сиділи в центрах початкових галактик, і без того надмасивні, теж не злилися в одну, ще більш масивну жахливу чорну діру. Масою у двадцять мільярдів сонячних. І розміром свого горизонту подій – області, з якої вже і світлу не вирватися – із Сонячну систему. Якщо включити в неї і частину Зовнішньої кометної хмари.
Здавалося б, ось вам і готовий квазар – жах і прокляття Всесвіту, монстр, який, поглинаючи всю оточуючу його галактику, буде світити при цьому як тисячі галактик. Знищуючи своїм випромінюванням все і вся поблизу, аж до сусідніх зоряних систем. Але тут на якомусь етапі злиття первинних чорних дір стався один ефект, який, власне, і надав незвичайність ситуації.
Гравітаційний поштовх, або «кік», як його називають в астрономії.
Він був настільки потужним, що навіть цю результуючу, жахливу чорну діру викинув з центру нової гігантської галактики у навкологалактичний простір, відносно бідний на речовину, яка підживлювала б квазар, падаючи на чорну діру.
Квазара, таким чином, не вийшло. Вийшла Чорна Вдова, як згодом була названа ця загалактична чорна діра.
Ні, він – квазар, – звичайно, ще запалиться, коли чорна діра повернеться в центр своєї галактики, поступово «осідаючи» на нього. Або галактику притягаючи до себе. Але коли це ще буде! А поки кілька мільярдів років спокійного життя галактиці забезпечені. А нам – обсерваторія, оснащена гігантським надтелескопом, який використовує цей «безгоспний» квазар як гіпергігантську збиральну лінзу. Гравітаційну, природно. Занадто великих телескопів, як кажуть, не буває.
А то мені якось «видав» керівник цього проекту, астроном, професор Брампд («сам професор Брампд!» – як сказав би мій старший), коли ми з ним зіткнулися випадково біля Дверей міжкорабельної транспортаційної Мережі: «Ну, які, – каже, – шановна моя Наіссія, у нас телескопи?! Ну, десять-п’ятнадцять тобсів в діаметрі, максимум! – Тобс, це у них – тисяча кілометрів, значить. – І ті складані. Ну, планетку на п’яти мегапарсеках покажуть. І то – не найменшу. Так туди і так хто завгодно долетить! В основному, тільки студентами-істориками вони, телескопи наші, і використовуються… Інша справа, – Чорна Вдова!..».
Чорна Вдова була виявлена по слабкому радіо-, рентгенівському та гамма-випромінюванню, яке виходить з області поруч з галактикою Джезс-150. Зрозуміло, що це – залишкове випромінювання, яке виникає при падінні на чорну діру залишків газу з навколишнього простору. Вже можна сказати – міжгалактичного. Коли підрахували приблизно розміри області, з якої виходить випромінювання, всі астрономи і академії почали поступово сходити слиною.
Ще б пак! Адже вже найпростіші формули для розрахунку телескопа-рефрактора дають, що така «лінзочка» здатна показати вісімдесяту зоряну величину, і тільки порядок її збільшення буде п’ятнадцятий-шістнадцятий.
Для неспеціалістів в астрономії: телескоп з такою лінзою запросто покаже навіть на краю видимого Всесвіту кожну зірочку і планетку біля неї! Яких там вже давно немає. Проблема полягала лише в тому, що навіть того «залишкового» випромінювання від падаючого в діру газу вистачить, щоб поховати будь-яку обсерваторію поблизу. Та й потрапити під (релятивістський) плазмовий струмінь, що рухається з близькосвітловою швидкістю, теж, знаєте, не дуже приємно.
Значить, що?
Правильно: «навоколодірну» область бажано від газу очистити. Не чекати ж, врешті-решт, поки він сам пропаде! Ніколи він не вичерпається: не народився ще такий квазар, який всмокче в себе весь газ у Всесвіті!
Ось і вся передісторія питання. І загальна постановка завдання операції «Очищення лінз» – в рамках проекту будівництва обсерваторії на Чорній Вдові. Довго думати над назвою цієї операції не довелося.
Тепер справа – за її виконанням.
* * *
І що у чорних дір за мода – всмоктувати в себе газ акреційними дисками?!
Ну, я ще розумію, якщо зірочка якась крутиться навколо діри, яку остання втягує, накручуючи на себе, як джгут. Але коли довкола – тільки навкологалактичний газ! Здавалося б, падай собі спокійно на чорну діру – по прямій, не засмічуй космос зайвим випромінюванням. Так ні, він все одно, за законами моменту імпульсу, намотується на неї спіралями, розігріваючись газодинамічним тертям до ядерних температур, переходячи в плазму і випромінюючи при цьому вбивчі рентген і гамма. Неначе сигналізуючи, повідомляючи Всесвіту, що він у чорну діру попався. Прощайте, мовляв, і не поминайте лихом!
Втім, чи варто нам на це ображатися? Часто завдяки тільки цьому сигналу чорні діри себе і видають. І ми в них не потрапляємо. А крім того, саме так і була виявлена Вдова. Цей подарунок Природи. Тільки при усіляких «очищеннях лінз» подібний стан речей створює певний… дискомфорт.
Що ж, за все треба платити…
… Вже майже дві години, як почалося наше «Очищення». Кораблі – на позиціях: на безпечних відстанях в одну світлову декаду по периметру об’єкта. На оглядниках красується навколишній космічний пейзаж із застиглою неподалік гігантською зоряною кулею – Джезс-150 – і каламутними цятками інших, далеких галактик, почервонілих через розширення Всесвіту, ніби їм за це має бути соромно. Серед них загубилася і наша Метрополія-Галактика: непоказний клаптик рожевого туману в не дуже вигідному звідси ракурсі, що ледь світить крізь молочну каламуть одного із щільних зоряних скупчень в Джезс-150… А на екранах від головних корабельних телескопів – «об’єкт». Широке тьмяне кільце іонізованого газу, яке оточує величезний чорний провал в різноманітті галактик і поступово й саме туди провалюється…
Зрозуміло, це – не «прямий ефір», а зображення, «відкладене» на десять діб, коли там ще ніяке очищення не велося. Зображення, «відкладене» світлом, яке занадто повільно поширюється. Прямий же ефір передається на зовсім інші монітори – з автоматичних зондів-контролерів, що висять безпосередньо біля чорної діри. Точніше, із зондів, котрі, розігнані її гіпергравітацією, летять навколо неї з субсвітловою і протягують за собою мережу інверсних гравіконцентратів. Мережа цих метрових стрижнів-монополів важно обволікає всю Чорну Вдову, рухаючись від її полюсів до акреційного диска. Та і виглядає цей диск-кільце тут зовсім не як диск – як якийсь крислатий велетенський капелюх: так його світло заломлюється і спотворюється в цій жахливій гравітаційної пастці.
Все правильно: від таких монстрів галактикам потрібно тільки розбігатися!
– Жарко стає, – доноситься з панелі миттєвки. Злегка сповільнено доноситься. Це – Дег, кібер мій, керуючий роботами безпосередньо на об’єкті, на Опорному зонді. – За мільйон вже зашкалює. Біля диска буде зовсім жорстко…
Довга пауза. Для нас, зовнішніх спостерігачів, природно, довга. У нього там – поруч з горизонтом подій – не проходить і секунди. Нічого не поробиш: Загальна теорія відносності для сильних гравітаційних полів.
– Ти не мовчи, Дег, – висловлюю побажання. – Говори!
А говорити – нічого. Коли все йде своєю чергою. Штатно. Але мені бажано чути свою групу. На такому-то «об’єкті»!..
– Вперше на «очистці»? – запитує мене керівник Проекту, який стоїть поруч. Він має на увазі, зрозуміло, моїх кіберів. Не мене ж!
– На такому об’єкті, – відповідаю, – вперше. Він у мене ще Центр Галактики очищав.
– Так, – киває астроном, – масштаби менші, але принцип той же…
– Ну, як сказати – менші. Там зате газу більше. Було. І зірок.
– Так що ж говорити? – чую, нарешті, з панелі миттєвого зв’язку.
– Та що-небудь, – підказую. – Цікаве щось розкажи. На телескопну тему.
– Ну, які у нас телескопи?! – починає робот. – Ну, десять-п’ятнадцять тобсів у діаметрі, максимум! І ті складані…
Н-да, десь я це вже чула. Поглядаю на керівника-астронома. Той тільки посміхається.
– А можна, – прошу в зв’язок, – пропустити перший абзац?
– Можна, – охоче погоджується Дег. – Тоді ось. А навіщо нам, власне кажучи, взагалі телескопи? Цивілізації Третього роду – яка оволоділа ресурсами своєї Галактики, пізнала найфундаментальніші таємниці Всесвіту, матерії, простору і часу, навчилась керувати всіма можливостями свого організму, думки і самою Еволюцією? Раси, яка може досягти практично будь-якого об’єкта у Всесвіті, який її цікавить, і буквально «помацати» його! Навіщо такому Розуму гігантські надтелескопи, які показують лише глибоке минуле (часто – космологічне!) об’єктів Всесвіту?
А це, очевидно, з якоїсь брошурки. Здається, я це теж десь колись читала. Народ в Головній рубці корабля аж заслуховується. Всім хочеться дізнатися: так навіщо ж?!
– Питання це, можна сказати, суто обивательське, – продовжує тим часом мій «лектор», – і навіть, не побоїмося цього слова, дещо дике. Навряд чи будь-який мало-мальськи освічений член нашого суспільства не знає відповіді на нього…
Керівник нашого Проекту в нетерпінні піднімає очі догори: ну, так яка ж, мовляв, відповідь-то?!!
– … Адже сама по собі ця природна властивість телескопів – показувати минуле – вже має величезне наукове значення. Вона дозволяє вивчати Всесвіт у цілому, і кожен об’єкт в ньому, в їх розвитку – еволюції від самого їх утворення до наших днів. Почасти саме тому відмовилися від детальної розробки і використання так званих машин часу. А навіщо?! Погляд, наприклад, на Аллону з відстані в тисячу світлових років автоматично означає погляд на тисячу років в її минуле. Віднесіть великий телескоп на мільйон світлових років від нашої планети – і ви побачите її такою, якою вона була мільйон років тому. Універсальна машина часу! І при цьому – ніякої небезпеки втручання в минуле: тільки погляд!
Ну, тут Дег «коротко» змальовує морально-етичні та юридичні аспекти таких досліджень минулого… Що, мовляв, з тих пір, як цивілізація отримала цю можливість, багато хто став, як би це сказати, відчувати себе не цілком затишно, усвідомлюючи, що за ним можуть «спостерігати» – з майбутнього. Можливо, навіть вони самі. Особисто. Втручання в приватне життя – ось як це називається! Такі ось парадокси психології: споконвіку хотіли, щоб за нами «зверху» хтось наглядав, а як дожили до цього, відразу – «ну не так же!». Що ж, після цього були прийняті різноманітні урядові рішення, що чітко обмежують сфери подібних «історичних спостережень», з жорстким обґрунтуванням їх необхідності в даному конкретному випадку.
– Але найголовніше значення телескопів, – продовжував він після короткого повідомлення про оперативну обстановку на Об’єкті, – це те, що вони – телескопи – дозволяють або дозволять нам відповісти на одвічне питання: чи одні ми у Всесвіті?..
– Ну, ви-то вже точно одні, – бурмоче собі під ніс астроном. – Такі.
…- Може, якщо не зараз, то хоча б у попередніх космологічних епохах були ще розумні? У тих епохах Всесвіту – більше мільярда років тому, – які відповідають відстані, куди ще не дісталися наші експедиції, і куди лише потужні сучасні телескопи можуть поки заглянути.
Рубка зааплодувала.
– Це оплески? – не зрозумів Дег.
– Не звертай уваги, – кажу. Ще не вистачає, щоб він зазнався. – Доповідай краще, що там у тебе? Довго ще до злиття?
Після його питання «за чиїм часом?» і моєї природної реакції на це, він і доповідає. Змістовно так, докладно:
– Близько години мені тут ще паритися, поки монополя половинок мережі зійдуться. Ви дізнаєтеся про це – по миттєвому зв’язку – через двадцять годин. До найближчої галактики те, що ця чорна діра позбулася свого акреційного диска, світло донесе тільки через триста шістдесят тисяч років, а до нашої Галактики – через шістдесят п’ять мільйонів двісті тисяч років.
– Розумник, – коментує астроном.
Так мій кібер і розважав «публіку» наступні двадцять годин, спостерігаючи і контролюючи при цьому надтонкий процес замикання мережі силових полів кваркових магнітних стрижнів-монополів, який запустить в кінці ланцюгову реакцію утворення елементарних частинок антигравітації. Або Темної енергії, як її ще часто називають. Спостерігаючи в екстремальних умовах перекручених, зім’ятих простору, часу, матерії…
Деякі не схвалюють методів моєї роботи.
Ну, і не вони ж, ці «деякі», лізуть в чорні діри…
А коли до замикання мережі на акреційному диску залишалася і по нашому – нормальному – часу хвилина, він і каже:
– Ну, все – зараз наша Чорна Вдова овдовіє остаточно: навіть газу навколо неї не залишиться.
Йому б книжки вже писати. А не сміття прибирати.
– Ну, ти там не захоплюйся, – кажу, – поетикою. У Двері, головне, вчасно встрибни.
Зрозуміло, що для зондів-спостерігачів всіляких це наше «очищення» – квиток в один кінець. Але не для моїх кіберів. Вони мені ще потрібні.
– Не турбуйтеся, моя пані, – відповідає. – Я знаю, що ще вам потрібен!
І чому ми їх робимо такими схожими на нас?!..
Після цієї нескінченної хвилини він, нарешті, починає зворотний відлік. А потім, коли поля стрижнів зімкнулися, пробивши «знизу» і «зверху» газовий диск, що підступає безпосередньо до чорної діри, відбулося…
Власне, тут, на нашій відстані від об’єкта, поки ще нічого не сталося. Відбудеться через десять днів, коли сюди докотиться світло найпотужнішого гамма-спалаху енергетикою в мільйон наднових і хвиля космічних променів за ним – потоки елементарних часток – недоносків «навколодірного» газу, які рухаються з майже світловою швидкістю і як галактики розбігаються геть від Чорної Вдови.
А поки на зображеннях з телескопів все так само тліло серед галактик газове кільце, стікаючи в нікуди.
Тільки завдяки зондам і миттєвому зв’язку ми дізнаємося відразу, що все пройшло за планом. Останні у їх житті зображення і дані показують, як чорна діра бере і раптом починає відштовхувати від себе все оточення, ніби їй набридло його притягувати. Причому робить це вдвічі потужніше, ніж секунду тому втягувала!
Цей ефект антигравітації створили здавлені в стрижнях гравіконцентрати, які «розпустилися» у зникаюче малі частки миті і інверсували – обернули – гравітацію діри з її посиленням.
Ненадовго, звичайно! Але навколишній плазмі в межах багатьох сотень мільярдів кілометрів цього вистачило… Тим більше, що основну роботу зробила «Темна енергія» – антигравітація вже самого вакууму.
Ніби зібрана з усього Всесвіту в одній точці.
Закипів простір, трощачи, розриваючи, розсіюючи будь-яку матерію. Навіть елементарні частки. Такий собі «Великий Розрив» в мініатюрі. Навряд чи ми будемо чекати, поки це докотиться до нас. Нехай на такій відстані воно і буде вже розсіяне, не небезпечне для наших кораблів. По суті, тільки потужний гамма-сплеск… Після якого вже не буде ніякого газового кільця в полі зору телескопів, лише округлий чорний провал в космосі… Чорніший за саму чорноту…
Коротше, за декілька секунд все було скінчено. Враховуючи спалах в мільйон наднових, це було не тільки «очищення лінз», але і, скажемо прямо, «просвітлення оптики» – є такий термін у телескопобудівників.
– Дег, – обережно кажу в миттєвку. – Де-ег, агов! Ти де?
Всі мої тридцять кіберів вже тут, а головного – немає.
– Дег, ти мене чуєш? Дег!
Мовчання. Зробилося тоскно. Треба б, думаю так відчужено, хлопчакам своїм ще телепатнути. Малий – зовсім від рук відбився. Контрольну свою з біології з горем навпіл написав…
– Шкода, – каже астроном. – Кумедний був.
Це він, значить, так мене заспокоює. Як йому здається. А я і відповідаю:
– Не поспішайте, професоре.
Сенс моєї відповіді він зрозуміє тільки годин через сорок, коли з миттєвого зв’язку долине:
– Ну, підбере мене хто-небудь? Я тут неподалік, у відкритому космосі бовтаюсь. Знову Двері толком не відкрилися…
Загалом, років на тисячу-півтори астрономам спокій тут забезпечено… Для спостережень. А там, коли міжзоряний і міжгалактичний газ знову підтягнеться до Чорної Вдови, їм доведеться знову викликати нас. Чи таких, як ми.
Якщо вони самі не навчаться чистити свої «лінзи».
ПЕРШЕ СВІТЛО
Книга третя
* * *
Ми стояли біля «окуляра» самого грандіозного астрономічного інструмента, який коли-небудь бачила наука, і не знали, що з цим робити.
З цим отриманим знанням.
А чого ж ви чекали? Космос, що кишить цивілізаціями? Хоча б ще одну – таку, як наша? Природа, яка завжди прагне до свого енергетично вигідного – приниженого – стану, навряд чи розщедриться, розохотиться на ще один такий колосальний виліт зі своєї рівноваги… На практично неймовірний збіг мільйонів малоймовірних факторів, на проходження по нескінченно тонкій грані…
Але, знаєте, є суттєва різниця між припущенням самого гіршого і знанням цього.
Знання – безкомпромісне. Воно підводить риску. Не залишає ніякого «а раптом!».
Тут у мене з моїм асистентом спір якось вийшов. Ненауковий. Він мені доводив, що не можуть, мовляв, розумні істоти вбивати один одного! Тільки за те, що хтось іншого кольору шкіри, інших поглядів, що хтось не вірить ні в якого бога, чи вірить «не в того» бога??? Або – що зовсім вже безглуздо! – із-за якихось грошей, влади?! Ні. Ні і ні! Це – неможливо, неймовірно, дико! Це просто неможливо!
Тоді я йому нагадав про «Похмурі тисячоліття» історії нашої власної раси, в яких було… загалом, чого там тільки не було. Ми були вже на межі повного зникнення, як вид. Волосся стає дибки при думці про те, як ми через це взагалі пройшли, прорвалися. Вирвалися!..
– То було мільйон років тому! – парирував він. – Тоді ми ще не були розумними.
– Розумними не були, – кажу, – а бомби робили. Атомні.
Які, до речі, вже тоді могли стерти все живе з лиця нашої Аллони. Кілька разів підряд…
Ця розмова була ще до «першого світла» нашого нового телескопа.
Гаразд, все це – лірика.
Власне, гравітаційні лінзи – об’єкти, які своєю потужною гравітацією переломлюють світло – самі по собі для астрономічних спостережень слабо придатні. Чорні діри – не виняток. З якою-небудь «нормальною» – зоряної маси – дірою десятикілометрових розмірів, ніхто б і возитися не став. Але Чорна Вдова… Це щось! Феномен! Подарунок, повз який не можна було пройти! Її тільки треба було трохи «почистити» і, як висловлюється молодь, тюнингнуть, щоб ця «лінзочка» дійсно стала такою, що збирає світло, і – отримуйте телескоп, який показує планетки на краю Всесвіту. Там і тоді, де вони, власне, взагалі ще тільки з’являлися. Найперші у Всесвіті.
Що ж, «тюнингнули»…
Загалом-то, це була моя ідея: трохи підправити гравітацію чорної діри так, щоб вона – її гравітація тобто – не зникала з відстанню від діри, а зростала.
Інверсувати її, тобто. Не скрізь, звичайно! – ми до такого ще не дійшли. Тільки в одній площині і на певному інтервалі відстаней від об’єкта. Це забезпечували ті ж гравітаційні концентрати, що ланцюгом обертаються навколо чорної діри. Виходило, що світло, яке пройшло через площину їх орбіти і було переломлене гравітацією Чорної Вдови, дійсно збиралося в одній точці, в якій досить було розмістити «окуляр» – і розглядайте собі кожен камінчик на поверхнях планет біля не дуже далеких зірок. Або, як я вже говорив, самі планети на краю Всесвіту.
Втім, не буду тут зупинятися на технічних деталях Проекту цього телескопа – це тема зовсім іншої моєї брошурки.
Зараз же головне – підсумок нашої роботи: небувалий телескоп з діаметром об’єктива в кілька сотень астрономічних одиниць, у центрі якого, природно, Чорна Вдова, і з Зависаючою космічною станцією-містом, що служить цьому рефрактору, умовно кажучи, окулярним відсіком. Зависаючою тому, що вона може не тільки рухатися по орбіті навколо близького центру тяжіння, але і нерухомо зависати над ним. В даному випадку, зрозуміло, зависати в точці фокусу цієї гігантської гравітаційної лінзи, який знаходитися на відстані від «об’єктива» – від Чорної Вдови – вже за кілька тисяч діаметрів орбіти Аллони.
Не маленький, загалом, телескопчик вийшов…
Ну, і – урочистий момент Першого світла. Так називаються перші астрономічні спостереження на новому телескопі. Тестові, звичайно. Спрямовані, в основному, на визначення якості нового інструменту, його можливостей… Проте і перші, тестові спостереження, як правило, дають такі наукові результати, нові знання, що це нерідко розкриває нам очі.
На Всесвіт.
І підводить риску під нашими мріями та сподіваннями…
* * *
Все знову прийшло в невідчутний, але невідворотний рух. Просторова орієнтація площини орбіти гравіконцентратів поступово змінювалася, почала зміщуватися і «окулярна» станція-місто, слідуючи за фокусом гравітаційної лінзи… Велетенський телескоп поступово повертався в бік нашої Галактики…
…Спочатку ми навелись на зовсім вже легкий, перший тестовий об’єкт – одну з далеких по відношенню до нас зірок галактики Джезс-150. Всього якихось чотириста тисяч світлових років. Тоді у нас настрій був ще піднесений. І спостереження цього помаранчевого карлика, який нас трохи не засліпив своєю яскравістю, настрій наш ще поліпшило. Показавши у всіх деталях і це маленьке сонце, і кожну планетку біля нього, наш новий супер-телескоп явив нам всю свою приголомшливу потужність.
А потім пішли об’єкти, для яких, власне, і був призначений цей астрономічний прилад: кандидати в населені світи, що знаходяться далеко за межами області поширення нашої цивілізації у Всесвіті. Епохи Всесвіту більше мільярда років тому, від яких лише наші зовнішні обсерваторії отримували якісь невиразні сигнали, схожі на штучні. О, ці світи наш телескоп теж показав в подробицях! І наш настрій різко змінилося…
Ні, ми, звичайно, не сподівалися побачити там відразу своїх сучасних братів по розуму. Ми всі віддавали собі звіт, що навіть якщо ми побачимо якусь расу, це буде цивілізація-фантом: істоти, яких давним-давно вже немає. В кращому випадку – глибоке минуле якоїсь сучасної цивілізації. І тепер я розумію, чому ми ніде не зустрічали ніяких слідів цих рас зараз – в їх далекому майбутньому. Його у них просто немає. Не було.
Випалені, спорожнілі світи з жалюгідними слідами розумної діяльності… По всій видимості, вони так і не доживали до цивілізації Другого роду – раси, яка навчилась використовувати ресурси своєї батьківської сонячної системи.
В основному все кінчалося на Першому роді, – використанні однієї тільки власної планети. А то й раніше.
Одних, очевидно, вбивали якісь природні катаклізми ще до того, як вони встигали розселитися на хоча б ще одну, «запасну» планету. Астероїди там, нестабільність власного сонця, зміна клімату, близький гамма-сплеск… А інших…
Від двох із тих світів, які ми спостерігали, жахлива гравітаційна лінза нашого телескопа сфокусувала на нас не тільки світло, але і загальне поле думок мешканців цих планет. Насильство. Насильство, мракобісся, біль і відчай – ось що я в основному відчував, поки телескоп був на них наведений. Для цього мови знати не треба. Спрямовані вгору, в порожні небеса, безглузді благання про допомогу… Які дійшли до нас… Але ми їм допомогти вже нічим не можемо.
А на ХПТ-РТ-251б, що в галактиці Джезс-10342, нам «пощастило» побачити навіть ядерний конфлікт. Це, значить, – «на закуску» наших тестових спостережень!
-Ну, мій дорогий колего, що ви тепер скажете про неможливість насильства? Між розумними.
Стояв мій асистент, потупивши погляд. А потім і каже раптом:
– Що ж, професоре, схоже, песимістичний варіант теорії множинності світів остаточно виправдовується…
Ну, потім він, правда, пробурмотів щось на кшталт, що це ж, мовляв, поки тільки тестові спостереження…
Авжеж, тестові!.. З яких вже практично все ясно: ми зуміли побудувати життєздатне вільне суспільство вільних особистостей, ми «вирвалися», а вони – ні. Ось вам і весь тест. Теорії множинності світів.
І що нам тепер з цим знанням робити? А те, що ми, власне, і завжди робимо, отримуючи нове знання!
Жити далі.
Враховуючи це знання…
І ось тепер стоїмо ми, моя група спостереження, перед голографічним окулярним монітором.
Чекаємо.
Поки на ньому з’явиться зображення, що дається нашим телескопом. Чергове.
Ми навмисно залишили Аллону під кінець нашого тестового спостережного періоду, мотивуючи це не дуже вигідним ракурсом нашої Галактики, видимої з боку Чорної Вдови. Думаю, це була елементарна відмовка. Підсвідомо ми просто хотіли відтягнути момент, коли побачимо свою рідну планету… Такою, якою вона була шістдесят п’ять мільйонів років тому. Точніше, шістдесят п’ять мільйонів двісті тисяч, як говорив кібер Дег.
Можливо, саме зараз ми і побачимо – побачимо своїми власними очима! – що їх згубило. Тих, хто жив до нас. Стерло з лиця нашої планети.
Ні, не тих гігантських ящерів, які жили сто тридцять мільйонів років тому і яких, як уже практично доведено планетологічними та палеонтологічними дослідженнями, знищив астероїд. Тих, хто прийшов їм на зміну. З «політкоректності» прийнято було вважати, що їх теж знищив якийсь глобальний природний катаклізм. Але ніяких очевидних доказів тому немає. Як вони – ті, хто жив до нас, – себе і свою планету називали, палеонтологи таки з’ясували. На якому вони були рівні розвитку, теж приблизно відомо. А ось від чого вони зникли…
– Ви телепатирували своїм? – раптом запитав я Наїссію. За наполяганням її старшого сина «чистильщиця лінз» залишилася тут ще на тиждень: коли ще випаде шанс особисто взяти участь у спостереженнях на такому телескопі?!
– Телепатирувала, – відповідає вона здивовано. – А що?
По всьому було видно, що вона не розуміє, до чого я це запитав. Я і сам це не зовсім розумію… Так, – сумно щось зробилося.
Треба б і своїм дівчатам телепатнуть…
«Як же вони називали себе?.. – думав я, спираючись на перила біля монітора своєю четвертою рукою. – Згідно з розшифровками записів в артефактах, що залишилися від них, – у знайдених між зірками їх примітивних автоматичних апаратах, які, як вони, мабуть, вважали, могли б потрапити до їх потенційних братів по розуму?.. Люди, здається…».
Так, люди.
А планета у них – наша Аллона – називалася…
Земля.
25 липня 2010 р., Відень.
……………………………………………
Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,
після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,
або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:
RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN
Vyacheslav Chubenko
IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497
BIC: RLNWATWW
Або
PayPal: asfaya2017@gmail.com
Щиро дякую!
