ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ
Фентезійне оповідання
Коли Андрійчук приїхав на місце, машина вже догоріла. Але навіть у цьому обгорілому зім’ятому трупі він розгледів БМВ нової марки. Як завжди, дорога була перекрита і навколо аварії нудьгувала міліція. Андрійчук вийшов з машини.
– Ну, що тут у вас? – запитав він одного сержанта.
– Ви не повірите, товаришу капітан, – з ентузіазмом сказав рудий здоровило, – Живописець розбився!
Андрійчук підійшов ближче і вдивився в купку попелу, що була колись людиною, вірніше – нелюдом. Знаменитий Живописець, на якого вже п’ять років безрезультатно полювали майже всі «органи». У отроцтві – маніяк і ґвалтівник, згодом – платний кілер. Пояснення клички було ще більш красномовним (хоча і більш конкретним), ніж сама кличка: «Живописець», – тому що пише… писав по живому. І тепер він влаштував правосуддю майже те ж саме, що і Коперник святій інквізиції – помер без суду і слідства.
Те, у що перетворилася іномарка, покоїлося метрах в п’яти від шосе, обволікаючи дерево, від якого теж майже нічого не залишилося. Страшний удар практично повністю розколов машину навпіл. Проте все виглядало, як банальний нещасний випадок, що, зрозуміло, було більш ніж дивно. Майже неймовірно, щоб такий лихий наїзник, як Живописець, не впорався з керуванням на абсолютно рівній, майже порожній дорозі. Втім, чого не буває на трасі?.. Версія про самогубство виглядала нітрохи не краще.
– За свідченнями очевидців ДТП сталося дві години тому, тобто в дев’ять вечора, на десятому кілометрі від міста по Херсонському шосе, – почав зачитувати сержант те, що вже було відомо. – До зіткнення машина йшла на швидкості приблизно двісті – двісті десять кілометрів. Те, що це саме Живописець, було встановлено по його відсутньому лівому нижньому ребру, золотому медальйону у вигляді полум’я і іменному «Макарову», хм, вірніше тому, що від усього цього залишилося. Також були знайдені три обойми патронів. Практично відсутність гальмівного сліду свідчить, що «потерпілий», — він вимовив це слово підкреслено саркастично, – не встиг навіть зреагувати. Після зіткнення стався вибух бензобака.
– Так, не схоже на виродка, – пробурмотів Андрійчук. – Навіть робота таких «асенізаторів», як ми, не знадобилася…
– Ну, тепер вже сучий син нічого не скаже, – відгукнувся напарник лейтенант Тарасов, який вивчав уламки. – Хіба що – патологоанатому. А цікаво було б з ним поговорити. Що взагалі сюди занесло таку «знаменитість»? Да, Михайлович, схоже, і цю справу на нас навісять.
Андрійчук зітхнув:
– Скоріш за все. Ну, гаразд, я поїхав. Свисніть, коли будуть результати розтину.
Він сів у свою вірну «копійку» і направив її колеса назад до міста. Не тиждень, а чорт знає що! Якась низка незрозумілих, абсолютно не пов’язаних між собою смертей. Мабуть, над цим тихим містечком нависло якесь прокляття. І ім’я цьому прокляттю — президентські вибори. Для початку з асфальту зішкрібали відомого міського інформатора всіх про всіх Шила, якого невідомо яким вітром винесло на дах шістнадцятиповерхівки і невідомо яким вітром здуло вниз. І ніяких слідів, крім недвозначних натяків на горезвісний нещасний випадок. Цей Шило був вигідний всім, особливо СБУ. Загалом, це сталося в понеділок, коли всі неприємності ще можна було списати на «важкий день». Однак у вівторок з річки довелося виловлювати Красновського – офіційного главу міського виборчого штабу Журавля – разом з його «мерсом» і трьома соратниками. Знову ж таки, невідомо, навіщо він влаштував подвійний обгін на мосту (і куди він так поспішав?!), ну і, звичайно, занадто всіх обігнав. Зрозуміло, теж тільки нещасний випадок із сотнею свідків. Середа – незрозуміле запалення легенів головного прокурора області з ускладненнями на нюх і зір. Найімовірніше — відставка. Четвер – гострий напад ішемічної хвороби абсолютно здорового серця «свіженького» начальника міської податкової. Але тут не Москва, і він – не Єльцин. Тому Майкл Дебейки зі своєю апаратурою не перегородив начальнику шлях на кладовище. Ну, і на закуску попіл невловимого Живописця. Чортівня якась! А ще ж тільки четвер, точніше, майже п’ятниця…
«Так, про що це я? – струснув головою Андрійчук. Вже сліпили очі вогні нічного міста і виходили на полювання всі, кому «належить» полювати (шпана, кримінальники, деякі менти…). – А, ну так. Спочатку виспатися, потім – в морг, тобто, знову в морг, вислуховувати результати самого точного виду діагностики – розкриття».
* * *
Почесна професія патологоанатома була найбільш виснажливою влітку. Адже холодильників, які не завжди працюють, вистачало далеко не на всіх, тому доводилося робити улюблену справу у будь-який час дня і ночі і обробляти постраждалих, поки вони ще свіжі. Але цього разу Мозговий був особливо не задоволений: підняти його серед ночі у той час, як підсмажений, нехай навіть і Живописець, цілком міг почекати до ранку. До того ж знову ні на кого було залишити синочка, який прокинувся і який мав сильний страх самотності.
– Так, мало що від нього залишилося, – сказав Мозговий напарнику, який стояв навпроти біля анатомічного столу з обгорілими останками. Раптом він кинувся до одного зі столів біля стіни і скрикнув: – Синку, не чіпай. Не бачиш, тітоньці холодно, вона спить.
Він швиденько натягнув покривало на вже напіврозкритий труп, – одну з тих «клієнток», про які він без тіні іронії зазвичай говорив: «Підписалася за Журавля і повісилася». Потім поправив на п’ятирічному Вовчику марлевий «намордник» і повернувся до столу з Живописцем.
– Тату! Татку. Тут смердить, і я їсти хочу!
– Потерпи, сина. Зараз тато закінчить, ми підемо додому і я приготую щось смачненьке. На ось, пограйся поки.
І Мозговий ткнув синочку трубку для взяття проб кісткового мозку.
— Па! Тато, я пісяти хочу! – сказав хлопчик, колупаючи трубкою кахельну підлогу.
Мозговий зітхнув і подивився на свого напарника.
– Гаразд, Мишко, – сказав він, – піди, погуляй з ним поки. Я тут сам впораюся. – І звертаючись до сина: – Зараз дядя Миша погуляє з тобою у дворі. Там і попісяєш. А татко скоро прийде.
Напарник зняв халат і підхопив дитину на руки.
— Ну, Воха-Вовуня-Володимир Григорович, полетіли!
Коли кращий експерт-криміналіст області залишився сам, він взяв, нарешті, до рук скальпель і пробурмотів собі під ніс майже ритуальні слова:
– Що ж, почнемо, мабуть, штурм головного питання трупознавства – що день минулий їм готував?
З цими словами Мозговий швидким точним рухом розпоров весь тулуб Живописця від самої шиї.
* * *
Близько половини десятого Андрійчук приїхав в морг. Коли він увійшов до кабінету судмедекспертів, його кивком привітав молодший патологоанатом Михайло Озеренко, що попивав чайок і читав газетку.
– А де ж Мозговий? – поцікавився Андрійчук.
– Пішов додому, відсипатися. Всю ніч працював, бідолаха. Та ще й Вовку знову з собою приволік. Ні, він все-таки геній, негідник. Так, ось, до речі, результати його експертизи.
Він простягнув слідчому кілька віддрукованих на машинці і скріплених між собою аркушів.
– Так, подивимося… Стовідсотковий опік п’ятого ступеня, численні пошкодження внутрішніх органів, переломи кісток, випалені очниці… Ага, ось! Це вже цікаво: вміст шлунка. Незадовго до смерті кілер щільно повечеряв устрицями в соусі і запив червоним вином 32-річної витримки. Що ж, ниточка схоплена.
– Ну, як? – запитав Озеренко, відкидаючи назад копицю свого непокірного рудого волосся. – Сподіваюся, це якось допоможе слідству.
– Я думаю, – загадково посміхнувся Андрійчук і поклав рапорт до свого портфеля. – Тепер залишається знайти той ресторан, де стався цей історичний акт вечері, а якщо пощастить, і того «елемента», який склав при цьому нашому клієнту компанію.
– Ну, залишилася сама малість, – пожартував судмедексперт. – До речі, ти бачив останній номер «Незалежної Особи»? Обурливі наїзди на владу! Так, інших і за менше на цвинтар відправляють, незважаючи на гласність, а цим сам чорт не страшний. Молодці, хлопці. Особливо цей, Вадим Космосс…
– Не бачив, не читав, – зітхнув Андрійчук. – Бувай. Ладно, я поїхав. Може, куплю по дорозі. І передай Мозговому, що від імені всього дружного колективу «мусорки» я присвоюю йому Зірку Героя патологоанатомічної праці.
* * *
Це був вже п’ятий ресторан, і якщо б у Тарасова були гроші, вони б вже давно скінчилися. Поклавши ногу на ногу і дивлячись, як черговий адміністратор перегортає чергову реєстраційну книгу, лейтенант поступово втрачав надію і терпіння. Але раптом жінка сказала:
– Ага, ось. Дві порції тихоокеанських устриць під соусом і пляшка «бургундського» шістдесят сьомого року. Двадцятий столик.
Ну, нарешті, зітхнув Тарасов. Вголос же сказав:
– Тоді мені необхідно поговорити з офіціантом, який обслуговував цей столик.
Адміністратор натиснула одну з кнопок пульта на своєму столі.
– Ігоре, хто вчора близько восьмої вечора обслуговував двадцятий столик?
– Зараз скажу, – почувся з селектора молодий голос. – Так, тут кажуть, що Свєтка Антоненко.
– Попроси її до мене, терміново.
– Звичайно, але вона тільки-но понесла замовлення.
– Нічого. Як тільки повернеться, нехай негайно йде до мене в кабінет. Тут з нею хоче поговорити один ме … людина з міліції.
Тарасов ледь помітно посміхнувся. Мало не зірвалася на загальнолюдську мову. І не «товариш», не «пан», – людина. Ну, що ж, людина – це теж звучить гордо. А хвилин через п’ять він встав зі стільця і представився, тому що в кабінет увійшла офіціантка. Лейтенант машинально оглянув її з голови до ніг – професійна звичка, особливо приємна щодо протилежної статі. Це була манірна дівчина років двадцяти трьох, з золотим волоссям, водянистими бігаючими очима, кирпатим носом і парою настирливих веснянок. Хвилинку, десь він її вже бачив… А, студентка «києво-могилянки».
– Я нічого не зробила! – тут же підстрахувалася вона.
– Не рахуючи того, що нагодувала кілера, – відрізав Тарасов. – Та не турбуйся, дитинко. Вам нічого не ставиться. Я тільки хочу знати, як виглядав, точніше, виглядали ті, хто вечеряв вчора за двадцятим столиком.
– Та це ж був Льовка Кабель, з команди Тучми. Тільки я не знала, що він став кілером.
– Він, може, й ні… А з ним був хто-небудь?
– Да. Мужик якийсь…
– Як він виглядав? Могла б його впізнати?
– Думаю, що так. Високий, в капелюсі, одягнений строго…
Тарасов одним рухом дістав зі своєї папки фотографію Живописця.
– Він?
— Точно. Він. Хоча той був трохи темнішим, видно, засмаг.
* * *
Куди нам до Америки-Європи з їх вишуканими найтоншими психофізичними методами виціджування інформації з підозрюваних. З їх кваліфікованими поліцейськими психологами-гіпнотизерами і дорогою апаратурою. У нас все набагато простіше, хоча і не менш ефективно. Особливо щодо таких довготелесих сопливих лохів, як цей Льовка Кабель. Досить протримати його добу в КПЗ разом із вошивими бомжами, без жодної можливості зв’язатися із зовнішнім світом та яскраво змалювати його перспективи, якщо він буде мовчати. Природно, його бос Остап Торфянян, голова штабу Тучми в місті (який, зрозуміло, не має до цього ніякого відношення), навряд чи погладить Льовку по голівці за зв’язок зі всюди розшукуваним злочинцем. У кращому випадку Торфянян його підставить і кине, ну, а в гіршому… У гіршому – він же сам і порушить проти Льовки показовий судовий процес, всьому народу виставляючи свою чесність і принциповість. І вже точно доведе справу до логічного кінця: Льовка отримає на всю котушку! Наостанок не завадить навісити пару синців для профілактики і клієнт готовий – його можна брати голими руками.
Подібні навчально-методичні заходи на таких, як Льовка, завжди давали належний результат, і ось вже він, хлюпаючи і підтираючи рукавом соплі, сидить в кабінеті Андрійчука, готовий викласти навіть те, чого не було. Одним словом «Промокашка», якщо хто бачив «Місце зустрічі змінити не можна».
– А все через цю сучку Пархоменко… – гундосив Кабель.
– Це редактора «Незалежної особи», чи що? – не зрозумів Андрійчук. – А вона-то тут причому?
– А притому! Притому. Ніхто не може заткнути рота їй і її газетці.
– Ну?
– Ну, ось ми і вирішили дещо придумати. Звичайно, – крайній захід. А що робити?! Вони нам всі вибори перегадять!..
– Постривай, постривай. Хто це «ми»? — Андрійчук не помітив, як закурив.
– Та я з корешами.
– А Торфянян?
– Він нічого не знав. Але він від такого розвитку подій теж б не відмовився. Загалом, я хотів проявити ініціативу, випендритися перед ним, так би мовити, піднятися в його очах. Піднявся…
– Так, ну і що ж ви вирішили?
– Ну, шо вирішили? Ви напевно знаєте, що у неї, у Пархоменко, цього вівторка буде прес-конференція. Тому до речі була б засідка в сусідній будівлі, гвинтівка з оптичним прицілом… Коротше, грохнути ми її вирішили. Та так, щоб всі бачили. Та так, щоб ніхто не підкопався. Ніхто, крім Живописця, на таке не здатний…
– Та як же ти на нього вийшов, падло?! – не витримав Тарасов.
– Через «Уазика», місцевого «авторитета». Він же мене з ним і звів.
Залишалося тільки сплюнути і розвести руками. «Так, чим далі в ліс, тим товщі партизани, – думав Андрійчук. – А гра стає все більш непередбачувана. Що далі? Торфяняна турбувати поки зарано… Для початку варто з’їздити до Пархоменко і порадити підвищити пильність.
По дорозі в редакцію «Особи» Андрійчук купив газету і вкотре задумався над цим феноменом. Закривалися і розорялися навіть куди більш нешкідливі видання, а багато «майстрів гострого слова» вже давно сиділи на нарах, або відпочивали на кладовищі. Останнє, зрозуміло, теж не без сторонньої допомоги. А цим – хоч би що. Та неможливо, щоб у якоїсь газетки, тим більше опозиційної, був такий «дах»! Ніякий дах не встоїть проти влади. Ні, тут явно щось нечисто… І все-таки ця газета була для міста і області, – немов ковток чистого повітря.
* * *
– Все, Ігорчику, як це не сумно, але далі належувати ніколи, – сказала Пархоменко, ривком зриваючи з сина ковдру. – Я готова тебе піднімати, одягати, вмивати… ну, і так далі, за планом. Чи ти сьогодні не йдеш на роботу?
– Та йду, звичайно. Куди ж вас подіти? – сказав Ігор, сідаючи на дивані. – І коли все це скінчиться? – пробурмотів він, потягуючись, хоча насправді мав на увазі зовсім не роботу.
– Після виборів, – відрізала мама, кидаючи йому сорочку. – Сподіваюся. Може хоч тоді нашу «Особу» перестануть намагатися підім’яти.
– Я б навіть сказав «Невразливу Особу»! – засміявся Ігор.
За сніданком вони обговорювали зміст чергового номеру своєї газети. Звичайно, куди приємніше було б писати про мистецтво, культуру, науку (нехай навіть і спочилих в Бозі)… Але заголовки типу: «Претендентів багато, а Патрон – один», «Вибираємо демократично, а то розбомблять», ну або, у гіршому разі, «Почім опіум для народу, товариші комуністи?» закладали глибокі підозри, що в статтях і не пахне такими благородними темами, як згадані вище. І ці підозри повністю виправдовувалися. У статтях під такими примітними заголовками, природно, мова йшла лише про одне: про найдавнішу професію – політику.
Скільки разів маленький колектив редакції поривався плюнути на все, послати всіх подалі і писати про те, про що приємно говорити. Але мабуть, у цих людей було щось, що не давало їм стояти осторонь, коли когось втоптують у бруд, і спокійно, заліпивши очі «зеленими», не помічати, коли хтось тоне в болоті брехні і лицемірства, коли хтось закриває від тебе світло Сонця тільки тому, що він сильніший. Тим більше зараз, коли всім майстерно заткнули роти, вважаючи, що при цьому всі засоби добрі.
– Так, уявляю, які фізіономії будуть у Торфяняна і компанії, коли вони побачать мою «Як у місцевих демократів не вистачає компромату», – сказав Ігор, допиваючи свій чай.
Пархоменко в цей час в коридорі готувала до виходу самохідне крісло.
– А ти її, до речі, так і не дописав, – зауважила вона.
– А ось зараз і допишу. В редакції. – Ігор глянув у вікно на простору пустельну вулицю і якось замислено сказав: – Так, не заздрю я «Торфу», якщо він вирішить дати нам за це «по шапці». Добре, якщо для нього це обійдеться тільки лікарнею…
– Ти б хоч вголос цього не говорив, – сказала мати, підходячи до Ігоря. – Адже їм і так дістається. Ну, поїхали?
Вони йшли пішки в офіс своєї редакції, яка знаходилася порівняно недалеко від будинку. Вірніше, вона йшла, а він їхав на своїй електричній колясці.
– Не знаю… – раптом сказав Ігор. – Не знаю, але по-моєму, коли я про це кажу вголос, то удар якось пом’якшується. Втім, я в цьому не впевнений.
Вони підійшли до величезної мілкої вибоїни прямо на проїжджій частині. Ще вночі вона була заповнена нечистотами, що натекли звідкись, а зараз абсолютно висохла.
– Ні фіг собі, – здивовано сказала Пархоменко, коли вони переходили вибоїну. – Вчора ми б тут точно не перепливли: все було залито лайном.
– Тому ми і їхали вчора по Адміральській, – зауважив Ігор, – де зараз все перекрито. Розборки, здається? Були. А ти що, все ще дивуєшся?
– Не те щоб дивуюся… Просто ніяк звикнути не можу.
– Я теж, – зітхнув Ігор, коли вони вже минули і вибоїну, і наступне за нею перехрестя. – Я б із задоволенням відмовився від цієї своєї здатності. Але, очевидно, в цьому чортовому світі мені без неї не можна…
* * *
У дверях редакції, що розташувалася в напівпідвальному приміщенні, Андрійчук мало не зіткнувся з Торфяняном. Той був темніше хмари і навіть не привітався. Його «Фольксваген» зірвався з місця на непристойній швидкості.
– Здрастуйте, дівчатка! – сказав Андрійчук, ледь увійшовши до кабінету.
– А, Анатолій Михайлович! — відгукнулася редактор. — Якими долями?
Андрійчук присів на стілець біля редакторського столу, за яким сиділа невелика темноволоса жінка років тридцяти п’яти.
– Я, власне, прийшов серйозно поговорити… А що тут цей робив, ну, Торфянян?
– Пропонував замовкнути і лягти під нього, – відповіла Пархоменко. – Це я просто розшифровую його дипломатичну промову. І так само дипломатично ми його відшили. Чхали ми на нього і його наїзди.
Вона говорила і паралельно підписувала дискети.
– До речі, про «наїзди». Я якраз тому до вас і прийшов. Я, звичайно, не хочу вас лякати, але мій обов’язок повідомити, що на вас, Єлизавета Матвіївна, готувався замах.
– Що? – вигукнула Лілія Вавілова, секретар-референт редакції.
– Та не лякайтеся ви так. Злочинці схоплені і знешкоджені, – тут же збрехав Андрійчук. Втім, не така вже це була і неправда.
Пархоменко з непорушним виглядом відклала в бік готові дискети і взяла в руки макет наступного номера газети.
– Хто б сумнівався… – посміхнулася вона, розглядаючи газету. – А хто вам сказав, що ми злякалися? Ми вже давно нічого не боїмося.
-Так, авжеж, – зітхнув слідчий і, поклавши ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця. – І все ж, надалі будьте обережніше. Особливо на перехрестях і прес-конференціях.
– Постараюся. Однак вважаю, саме з цим був пов’язаний приїзд до міста недавно покійного Живописця?
– Ви і про це вже обізнані… – Андрійчук не відповів на пряме запитання.
– Ну, четверта влада, чи знаєте.
– От дивлюся я на вас і не перестаю дивуватися. І як це у вас виходить?
– Що, все знати?
– Ні, виживати. Адже якщо по-чесному, після всього того, що ви пишете, будь-кому б звернули шию, а газету б закрили, або купили. У вас навіть охорони толкової немає. Я просто відмовляюся це розуміти. Ви як заговорені! А може, на вас в церкві якийсь захист наклали? Я, звичайно, не дуже віруючий матеріаліст, і все ж…
Тут в розмову втрутився третій, присутній в кабінеті. Кволе тільце за комп’ютером в кріслі-каталці і рівний прямий погляд карих очей, що пронизували наскрізь. Словом — Вадим Космосс, або просто Ігор Пархоменко.
– Не кажіть нісенітниці, товаришу капітан, – спокійно сказав він голосом, що не передбачає заперечень. – Ви бачите тут хоч одну ікону? Я ніколи по-справжньому не вірив у цю нісенітницю і ніхто на нас нічого не накладав. Ми, знаєте, самі на кого хочете… Однак ми думали над подібними питаннями. І прийшли до більш-менш задовільних для нас висновків. Хоч якомусь раціональному поясненню – без зайвих неіснуючих сутностей. Розумієте, моє нормальне і ефективне фізичне існування безпосередньо залежить від певної категорії необхідних мені людей, їх здоров’я і душевної рівноваги. Іноді я просто починаю відчувати небезпеку цьому з боку якихось осіб або їх груп, або угруповань, якщо так вам звичніше. Далі все, тобто усунення цієї небезпеки, відбувається само собою. Як? Не знаю. Та, чесно кажучи, і не дуже хочу знати. Назвіть це просто захисною реакцією мого організму. Як кашель або засмага. Так що нам нічого не загрожує, а ваша турбота простежити, щоб на нашу «НО» ніхто не наїжджав. Трупів буде менше.
Кілька хвилин Андрійчук сидів мовчки. Задумався. А що тут скажеш? Коментарі зайві… Але щось сказати було бажано. З ввічливості.
– Так значить, всі ці нещасні випадки?.. – почав він, намагаючись залишатися серйозним.
– Так, наша робота. Точніше, моя. Тільки це не можна довести. Тому моя вам порада – закривайте ці справи, все одно нічого не знайдете.
– А як же Шило? Його-то за що?
– Звідки я знаю? Може, це був справжній нещасний випадок. А може, він якось пронюхав, що у нас ще не було Касової книги. Прекрасна інформація для податкової…
* * *
«Цікаво, – думав Андрійчук, повертаючись у свою машину. – Цікаво, подібні версії коли-небудь увійдуть в розряд тих, що можуть бути розглянутими в суді? Бідна дитина. Напевно, у таких, як він, це дійсно така своєрідна захисна реакція. Відхід від реальності. Так, здається, я десь читав про подібне. Їм би в цій бандитській країні сидіти нижче трави тихіше води, а вони… в політику лізуть. Збирай потім їх… По частинах».
Раптом він почув якийсь віддалений гул, від якого в будинках задзвеніли шибки. Однак небо було ясним і сонячним. І через деякий час в його «Жигулях» пискнула рація.
– Капітан Андрійчук на зв’язку.
– Товаришу капітан! – донісся з рації молодий схвильований голос. – Патрульний сержант Куртнєв. У нас знову НП. На проспекті Миру «Фольксваген» в’їхав у бензовоз. Здається, це була машина Торфяняна. Видовище не з приємних…
…………………….
Субота, 26 червня 1999 р. Миколаїв.
Ілюстрація – Любов Ніколаєва.
(Будь-який збіг даного оповідання з реальністю є невипадковим і спрограмованим)
………………………………………………………………………………………………
ВІДБРАКУВАННЯ
Початок цієї захоплюючої історії – Захисна реакція
Фентезійне оповідання
Бог є Любов.
Біблія. 1Іоан 4:16
А в містах цих народів,
яких Господь Бог твій дає тобі у володіння,
НЕ ЗАЛИШАЙ В ЖИВИХ ЖОДНОЇ ЖИВОЇ ДУШІ.
Біблія. Второзаконня 20: 16
ПРОЛОГ
…Він ступав уздовж шеренги і роздавав завдання тим, хто стояв у ній. Як завжди, неспішно. Так і хотілося сказати, прогулювався. Меланхолійно. Задумливо… Ніби малював свою чергову Картину.
А куди йому поспішати?..
Художник.
Під ногами була розпечена кам’яна пустеля якоїсь гарячої планети, на якій туманом лежала сірчано-кислотна суспензія. Але це не важливо: під ногами могло бути все, що завгодно. Мабуть, блакитні береги всілякі йому вже набридли…
Але ось підійшов він, нарешті, до Кирила. Після Гавриїла.
– А тобі, синку, – промовив він, – дістається Відбракування. Вже не знесудь.
– Що – знову?.. Коли ж Ти вже брак випускати перестанеш?
– Я не випускаю брак, мій хлопчику, – сказав він, загадково посміхнувшись. А про себе, поплескуючи Кирила по плечу, подумав:
«О, яка пішла розмова!.. В строю. Так і договорюються до Падшого. Один вже договорився. Провчити б – щоб неповадно».
* * *
Цеглина, звісно, завжди може на голову впасти. Але зазвичай це відбувається не так буквально.
Чорний гумор – теж гумор.
Ні, вона могла, зрозуміло, крикнути через вулицю робітнику, який був на будівництві, на «горі», що нависає над тротуаром… Звернути його дорогоцінну увагу на цеглину, що знаходить-ся поруч з ним, і на те, що розташування останньої задовольняє тільки одній нормі: «нормі гравітації». У тому сенсі, що досить і подиху вітерця, переминання з ноги на ногу, ну, або ще якогось катаклізму, як ця нестійка в усіх сенсах цеглина почне на собі перевіряти закон земного тяжіння. Який збоїв ще не давав. При цьому вона могла б ще зауважити, що, падаючи з такої висоти, цеглина по досягненні землі придбає таку велику кінетичну енергію, що будь-який череп для неї буде – як перестиглий помідор. Не кажучи вже про м’які тканини…
Втім, вона могла всього цього і не говорити: просто прогорланити «е-е-е!», виразно показуючи вгору – що вона тільки і була здатна в даних обставинах (на людях, тобто) робити. Хоча тут і здоровий, крім цього «Е!», навряд чи винайшов би щось істотно краще. Але все б зрозуміли!
Однак вона не ворухнулася. Ні, вона була зовсім не зла! У дворі її всі любили, в школі… шість тисяч друзів у Фейсбуці, п’ять тисяч у Твітері. В Однокласниках теж… дехто ще залишався…
Але зараз у неї в руках був айпод… І його десяти тисяч піксельна камера напоготові… І колона школярів з вожатою «вирулювала» з-за рогу… І так хотілося побачити втілення в реальності цього штампа про «цеглина на голову»…
Побачила.
* * *
«Забійний» викликали хіба що для проформи. Справа-то очевидна. Максимум, що тут можна пришити, – злочинну недбалість. Звичайний нещасний випадок. Хоча й жахливий. Видовисько – атас!
Та ще дітвори повно … Тут ти говориш зі своєю молоденькою вожатою, оченята до неї мружиш, а в наступний момент … Її вже немає. Воно ж тільки в анекдотах всіляких про цеглину смішно … Буде, загалом, психологам «позаурочна» робота.
Словом, кошмар будь-якого слідчого, а не справа. Втім, яка справа в «забійному» – не кош-мар?
Головне – пресу відігнати. Цього ще в ефірі не вистачало!
І що характерно – ніхто не може сказати, що саме сталося! Свідків цілий клас, але що це за «свідки», зрозуміло. Робочий зверху – той самий, якому і влетить більше всіх, – теж нічого не зрозумів. Навіть не помітив, як цеглина полетіла. Тільки коли почув стук внизу і крики, почав розуміти, що «щось не так».
І тільки один тямущий свідок знайшовся – на іншій стороні вулиці. Точніше, очевидиця. Дівчина на електричному інвалідному візку. А ще точніше – дівчинка-підліток. Вона не тільки все бачила, але і відзняла подію на свій айпод! Від початку до кінця! Ідеальний свідок, що називається!
«У цієї що – теж ‘захисна реакція’?», – подумалося слідчому невпопад. Зрештою, і вона могла не помітити цю цеглину – як і всі. А ще чого доброго і поїхати під неї…
Однак вона теж була в шоці і зв’язно говорити не могла (якщо вона взагалі могла це робити).
– Я не хотіла… – лепетала вона в сльозах. – Я тільки хотіла … е-е … Це … Я хотів … хотіла!.. Я могла їх попередити!
Втім, не в такому вже вона була і шоці, якщо встигла відправити всі ці відео- і фотоматеріали на свій гугл-диск в інтернеті. Ну, добре хоч, що не на Фейсбук!.. Айпод, зрозуміло, довелося вилучити. На деякий час.
Справа закрита, як то кажуть.
– Ти все ще в файлах цього монстрика малолітнього копаєшся, Михайлович? – сказав слідчому його напарник, лейтенант Куртнєв, збираючись додому і складаючи свою табельну зброю в сейф.
Було вже далеко за дев’ять вечора, дільниця давно спорожніла, а старший слідчий полковник Андрійчук все ще щось вишукував в «особовій справі» цієї дівчинки на візку. Але ось що, поки і сам не знав. Справа-то її, – скоріше, для психолога…
З її гугл-диска були, звичайно, вилучені всі матеріали щодо даної події, але що там ще виявилося!.. Власне, нічого, чого б не було в Інтернеті, проте такому «іконостасу» міг би позаздрити будь-який серійний маніяк! Або патолог. Кадри і відео стихійних лих, техногенних катастроф, місць злочину і … трупи! Мертві тіла всіх можливих видів, у всіх можливих положеннях і місцях. І далеко не тільки з фільмів – купа справжніх!
Ну і що?! Подумаєш, чого тільки не буває з людиною, особливо з хворою. Кріміналу тут все одно ніякого. Тільки певні психіатричні висновки… Некрофілія – не злочин. Максимум – психіатрія. Звичайно, якщо тільки вона не виходить за рамки простого розглядання фотографій. Зрештою, всі ми десь некроманти, якщо враховувати найбільш популярні і класичні твори літератури та мистецтва. А у православної церкви, наприклад, з її всілякими мощами, так і взагалі, прости господи, некрофілія – в основі. Тільки називається по-іншому.
І все-таки щось слідчого турбувало… Щось тут було… Він це відчував.
– Не знаю… – відгукнувся слідчий, вчитуючись в її коротку біографію. – Нашу «чуйку» ще ніхто не відміняв. Щось тут не так…
…Тато викладач на ін’язі в місцевому універі, мама… ого!.. і зовсім – астроном в міській обсерваторії. Це – що стосується генетики. Ну так, розподіл спеціальностей не зовсім традиційний, але від цього маніяками вже точно не стають.
Взагалі-то той потерпілий клас був з її школи – паралельний тому, в якому навчалася вона сама. Цього дня клас влаштовував екскурсію в музей, і дівчинка попросилася взяти її з собою. Тобто вона мала була бути з ними, під тим будівництвом! Але щось невідоме смикнуло її випередити дітей, переїхати на іншу сторону вулиці і почати знімати цю прокляту цеглину!..
– Та ладно, Михалович! Нещасний випадок і потенційне чудовисько, яке чудовиськом так і не стане – в силу відомих об’єктивних обставин. Справа закрита! Давай – по хатах. Пивка вип‘ємо по дорозі… А може, чогось і міцнішого.
Андрійчук поставив на гібернацію свій службовий комп’ютер і закрив свій особистий ноутбук.
– Гаразд, йдемо, – зітхнув він, встаючи з-за столу. – Ранок вечора мудріший. Однак чудовиськами не народжуються…
– Ну да! – погодився Куртнєв, усміхнувшись. – Однак подивився б я на нас з тобою, якщо б ще в дитинстві ми на все життя сіли в інвалідну коляску. І все – через якесь дурнувате щеплення…
– О! – дійшло, нарешті, до слідчого. – Ось-воно-попалося! Щеплення!
Він сів назад за свій стіл і знову включив комп. Напарнику ж, помітивши його здивовано-розчарований погляд, сказав:
– Ти йди, Шурко, відпочивай! Я наздожену.
– Так може, це – допомогти?
– Ти вже допоміг. Я тут просто дещо перевірю…
– Тоді до завтра! – сказав напарник, хмикнувши. І додав, виходячи з кабінету: – Знаємо ми, як ти наздоженеш…
* * *
В квартирі Софійки Кранець – так звали ту дівчинку – слідчий пройшов для початку в її кімнату – поки мати на кухні чайок готувала. Електричний візок стояв в передпокої.
«Плазма» на стіні, ха-де-приставки всілякі, величезний ноутбук на письмовому столі біля вікна… Повний «техно-фарш», словом. Сонечка сиділа біля столу у величезному кріслі, що обертається.
«Напевно, багато хто з її здорових однолітків мріє опинитися на її місці, – настирливо вліз-ла в голову цинічна думка. – А вона – на їхньому». Вголос же слідчий сказав:
– Здрастуй! Ну, мене ти вже знаєш, так?
– Так, Анатолій Михайлович, – відповіла дівчинка. – Здрастуйте.
Щось він не пригадував, що представлявся їй на ім’я-по батькові… Та ні – напевно представлявся!
Він підійшов до її комп’ютера.
– Двадцатиядерний? – почав Андрійчук. – Три з половиною гігагерц, двадцять п’ять терабайт хард, додатковий віртуальний монітор… Хороший апарат.
– А я у вас там що, на обліку вже, да? – якось приречено сказала раптом Соня. – Як потенційна малолітня злочинниця?
Слідчий ледь стримав посмішку.
– З чого б це раптом?! Хто тобі сказав?
– Ну, я ж могла цьому запобігти? Попередити. А я… Я ж повинна була бути з ними!..
Андрійчук зітхнув. Вона б ще сказала «на її місці»! І постарався відповісти якомога буденніше, майже безтурботно:
– Як тобі вже говорили, в тому, що трапилося, немає ніякої твоєї провини. Це правда. І ні на який «облік» або «замітку» тебе ніхто ставити не збирається. У всякому разі, як якусь злочинницю. А ось над попередженням подій тобі треба б ще попрацювати. – І він вирішив додати, підморгнувши: – Якщо ти хочеш коли-небудь в майбутньому працювати у нас.
У дівчинки помітно блиснули очі.
– А мій айпод? – запитала вона. – Коли мені його повернуть?
– А, да! – згадав Андрійчук і взяв свій портфель. Діставши звідти айпод, він поклав його на стіл поруч з дівчинкою. – Ось твій прилад, в цілості й схоронності. Тільки матеріали останньої події, вже не знесудь, були звідти видалені.
– Сподіваюся не разом з системою… – пробурмотіла Сонечка, беручи свій айпод. – Дякую.
«Да, дівчинці палець до рота не клади», – подумав Андрійчук. Вголос же сказав:
– Ну, я піду. Мені ще з твоєю мамою поговорити треба. Бувай здорова і – удачі!
Він потиснув їй руку і пройшов на кухню, де йому був запропонований чай.
Батько Соні був в універі, вдома була мати – у неї сьогодні нічна робота. Власне, те, що астрономи ведуть якийсь нічний спосіб життя, «перераховуючи свої зірки», давно відносилось до поширених дилетантських помилок. Ночами вони працюють зараз не більше, ніж ті ж слідчі, як і всі інші нормальні люди. Але нічна робота в обсерваторіях все ж трапляється (на те це і обсерваторії!). Особливо, якщо ти – астроном-спостерігач. Не все ще можна довірити навіть супермодерновій спостережній техніці, на кшталт роботизованих телескопів. Присутність людини все-таки потрібна.
Однієї.
– Так, це жах, – прокоментувала мама недавню подію з цеглиною, розливаючи по чашках чай. – Але не зовсім розумію, чим я можу тут допомогти. Я знаю тільки те, що по телевізору про це показували. На відміну від Соньки … Ну, і те, що вона нам розповідала, звичайно…
– Я до вас – зовсім не у зв’язку з цією справою, – сказав Андрійчук. – Вже вибачте за, можливо, болючу для вас тему, але мені необхідно з вами поговорити про, – він знизив голос, – хворобу Соні. Це дуже важливо.
– Можете не знижувати голос, пане слідчий, – почала жінка.
– Анатолій Михайлович, – додав він. – Можна просто Анатолій.
– Дуже приємно… Так от, можете не знижувати голос, Анатолій Михайлович: тут вже всі все знають. Всі дорослі. І стійкі.
«Авжеж! – подумав Андрійчук. – Дорослі, далі нікуди».
– Ну, добре, – почав він, беручи запропоновану йому чашку з чаєм. – Власне, про причини хвороби я обізнаний: це було зроблене в однорічному віці щеплення від раку шийки матки. Мене цікавить, як так могло вийти, що вам зробили щеплення, яке на той момент вже десять років як було заборонено? Та й робили їх до цього зовсім не в нашій країні!
– Ну, треба ж! – сплеснула руками жінка. – Нарешті хоч хтось, крім нас, цим зацікавився! Вибачте. Я хотіла сказати не «хоч хтось», а якраз той, хто треба: з «органів». Хтось, кому треба було б з самого початку цим займатися! Вибачте ще раз – я не вас мала на увазі.
– Я зрозумів.
– Думаєте, ми не задавали собі це питання? Не з’ясовували, не домагалися чогось? Але все, що змогли відрити, це – те злощасне щеплення. Далі – глуха стіна!
– Але хіба ви не запам’ятали ту чи того, хто робив дитині це щеплення?
– Уявіть собі! Ні! За якихось інших обставин обличчя цього монстра у нас би напевно все життя перед очима стояло. Але то була планова тижнева профілактичка в лікарні. Обстеження, по суті. Табуни лікарів, сестричок навколо, укольчики, пігулочки солоденькі… Всі – на одне лице і смак! Хто там, що робив?.. Ми й уваги на це не звертали! Медицина знає свою справу! Це вже тільки з часом, через місяць-півтора, коли щеплення почало діяти по повній, ми стали поступово розуміти, що «щось не так»… З дитиною. Ми і через суд намагалися чогось добитися. Але – ніхто нічого не знає і ніхто ні в чому не винен! Та лікарня взагалі заперечувала сам факт якогось щеплення, як і – взагалі свою причетність. На вулиці, типу, хворобу підхопили! Тільки незалежні обстеження, консультації з лікарями і наше власне «розслідування», яке полягало в якомога більш докладному відновленні в пам’яті всього ланцюга подій, показали, що це було все-таки щеплення. Але знайти кінців ми вже не змогли. Навіть не знайшлося кому реабілітацію нам оплатити! Яка все одно нічого не дала … Кардинально не дала, тобто.
– Але повинен був тоді хоч хто-небудь якось виділитися, закарбуватися в пам’яті…
– А ви, як слідчий, вважаєте, що той, хто це робить, прагне якось виділитися?
* * *
Спершу начальство прийняло цю справу в багнети. Ти б ще, мовляв, справу про вбивство Кеннеді витягнув! Або Путіна. Зайнятися нічим?! Ну, і інші штампи.
Але потім, коли Андрійчук виклав йому, начальству, на стіл ще сто сорок аналогічних епізодів за останні тридцять п’ять років, то «серією» не те, що сильно запахло – вона стала очевидною! І начальству нічого не лишалося, як дати добро на відкриття «справи про нелегальні щеплення». Тим більше, що тут маячив великий резонанс і великі потенційні лаври. Як каже напарник Шурко: «робити зі справою нічого, крім як відкрити». Ну, або «закрити» або «підшити» – з огляду на обставини.
Зрозуміло, що жертви були різного віку. Вони отримали від щеплень найрізноманітніші хвороби різного ступеня тяжкості… Втім, навіть найлегша з них – як у Софійки – все одно не дозволяла людині переміщатися без інвалідного візка. Та й самі щеплення були, зрозуміло, теж від найрізноманітніших хвороб. Але всіх цих людей об’єднували ідентичні історії. Правда, далеко не у всіх з них сім’ї виявлялися настільки благополучними – як у Кранець, – якщо вони у них взагалі були (і не в останню чергу через невиліковну хворобу дитини)! Багато хто з них навіть і поняття не мав, з-за чого сів на крісло-каталку. Після лікарні якоїсь… Але тепер ставало очевидним з-за чого! І це було головним, що їх об’єднувало. Щеплення! Протипоказані цим людям щеплення! Цих всіх щеплень не мало б бути в принципі! Вони були зроблені незаконно. Вони або давно вже не робилися, або і зовсім були заборонені.
А ось що стосується статі жертв, то тут між ними теж проглядався явний зв’язок: більшість з них, дев’яносто п’ять відсотків, були чоловічої. Статистика тут повністю відповідала статистиці маніяків і серійних вбивць. І у Андрійчука вже миготіли невиразні подозри, що б це могло означати, але навіть він, бувалий слідак з міцними нервами, не наважувався допустити таке: та ні, такі монстри на Землі не водяться!
Приблизний психо-профіль злочинця (або злочинців) давав наступне: лікар, біолог чи хімік, висококласний фахівець у галузі вірусології, генетики і щеплень, холодний, хитрий, розважливий, який планує свої дії на роки вперед і ретельно вибирає своїх жертв. Можливо вивчаючи при цьому їх геном. Працювати він повинен був не подовгу в різних клініках, переходячи з однієї лікарні в іншу – під різними іменами, зрозуміло, – на «непоказних» посадах, які, тим не менш, дають повний доступ до ліків і лікування хворих.
Так, ну і, звичайно, – непоказної зовнішності, яку, можливо, ще й змінює.
На відстеження цього «прищепнутого Франкенштейна», як з легкої руки Куртнєва називали його в дільниці, пішло добрих півтора року. Андрійчук дуже боявся, що за цей час могли з’явитися нові епізоди. З одного боку, так було б легше його виловити – по гарячих слідах. Але з іншого, – потрібно було зробити все, щоб цього не допустити! Не допустити нових жертв. На кону ж були діти! Всі клініки, склади ліків, аптеки, хімлабораторії були взяті під залізний додатковий контроль з боку поліції. Тільки надзвичайно акуратно і непомітно взяті – щоб не злякати. Шукай його потім! Або її. Довелося навіть контррозвідку підключити з їх «штучками»: бо ж справа межувала вже з нацбезпекою.
Словом, довго чи коротко оперативно-розшукові заходи тривали, взяв його поліцейський спецназ, нарешті, – «франкенштейн» і не пікнув. На іншому кінці країни взяв, в одному лікарняному складі, де він рився в заборонених, приготованих до утилізації препаратах.
А в його акуратненькому трейлері-бусі на лікарняній стоянці, на якому він і кочував по всій країні (і навіть за її межами!), знайшлось таке… Власне, все, що «треба», там і знайшлося: від усіляких щеплень та інших медикаментів, до його ноутбука, в якому «по всіх поличках», тобто, – папках, були розкладені детальні досьє на всіх його «пацієнтів», включаючи докладні розшифровки їх геномів, томографії їх мозку з позначенням «маньячних» зон в ньому, їх генеалогія, психологічні портрети, стан і поведінка цих людей зараз. Складалося враження, що він збирав це і зберігав, як звіт про виконану роботу для начальства. Ще вражала зухвалість і самовпевненість виродка: напевно підозрюючи вже, що на нього «полюють», він, схоже, і не намагався позбутися цих доказів! Або якось замаскувати їх, чи що…
Всі сто сорок жертв були тут. І ще сімдесят – в іншій папці.
У папці «Майбутнє»…
Андрійчук з напарником увійшли в камеру для допитів.
Слідчий поклав на стіл перед затриманим паперову папку. Сів за стіл сам і розкрив її.
– Гундяєв, Кирило Адольфович … – почав зачитувати Андрійчук зі стандартного листка паперу.
– Гундяєв!.. – вставив Куртнєв, хмикнувши. – Більш непримітне що-небудь не міг придумати? Чи ви з ним таки родичі? Той, здається, теж – по дітях був…
А слідчий продовжував:
– …Кваліфікований лікар-вірусолог… З відзнакою закінчив… З відзнакою працював… там працював… і там… і там-то… – Андрійчук раптом закрив папку: – А знаєте що? Це все вже абсолютно не важливо. Ми з вами зараз можемо навіть не розмовляти: у нас на вас – на сто сорок довічних. І, вже повірте мені, суд навряд чи буде проявляти до вас поблажливість…
Тут він, як зазвичай, трохи лукавив (ну, зовсім трохи!): щиросерде визнання провини ніколи не завадить.
– Але мені просто цікаво. Ні, я можу – чисто теоретично! – зрозуміти навіть серійних вбивць і маніяків. Там хоч природа, що нехай і дала збій, збочена: інстинкти, які вони не можуть контролювати. Тваринна пристрасть. Але ви! Лікар, який дав клятву. Що це взагалі було? Можете пояснити?
Охоча відповідь, а головне, її тон, просто збентежила.
– Відбракування це було, – безтурботно пояснив Кирило, роздивляючись свої доглянуті і навіть трохи підфарбовані нігті. – Ну, операція, місія моя на землі так називається…
«О-о, – подумав Андрійчук, – ну, ось і місії всілякі пішли … Причому – одразу ж».
Однак, як же безтурботно і впевнено він, цей «лікар», тримався!.. Неначе «сто сорок довічних строків» загрожують не йому, а слідчим. Разом з усією їхньою поліцейською дільницею.
Навіть від адвоката відмовився.
За всіма розрахунками йому зараз мало бути далеко за шістдесят, явно старший за Андрійчука. Але йому неможливо було дати і тридцяти! Втім, Андрійчук нічому не дивувався. Феномени невизначеного віку все-таки є. Тим більше, що цей… «франкенштейн»… і зовнішність свою міняв, як хірург рукавички. Непоказний, але підтягнутий, в акуратному діловому костюмчику, вусики, борідка… І просто ангельське личко. Оригінальне поєднання: непоказне ангельське личко. Таке, що не запам’ятовується. Якраз для спецслужб і лікарень…
– Ви бачили цих «діточок»? – продовжував Кирило. – Уявіть, що було б, якби всі вони були здоровими. Скільки б роботи вам додалося? І скільки тисяч життів я врятував, на самому початку скувавши, закувавши цих чудовиськ!.. Врятував, в тому числі і їх, між іншим! Я просто виправив помилки. Відбракував.
– Бачив, Михайлович? – зі злістю посміхнувся Куртнєв. – Так ми, виявляється, йому повинні ще й спасибі сказати! Може тобі ще й орден дати, га, Адольфович, спаситель ти наш? Майже колега!..
– Ну, а ви подумайте тільки, – невимушено говорив затриманий, не звертаючи уваги на ці репліки, – скільки мільйонів людей і навіть поколінь були б мені вдячні, якщо б я вколов ці щеплення Гітлеру чи Сталіну. А краще, – «і». І тому монстру, і іншому! Правда, ці мільйони людей, які залишилися б живими, про це навіть і не дізналися б. І не оцінили. Такий ось парадокс. А якщо б навіть дізналися і зловили мене, – розстріляли б або посадили у в’язницю! Така ось невдячна моя робота.
– Ну, то чого ж ти не вколов? – раптом запитав Андрейчук. – Що, папіку потрібні були ті монстри?
Ніхто з присутніх, ані в цій кімнаті, ані в дільниці, ані взагалі на Землі не зрозуміли б цієї репліки. Дійсно, про що це старший слідчий!? Як затриманий міг щось вкалувати батькам Сталіна або Гітлера? Скільки ж йому тоді років??? Ніхто не зрозумів, крім затриманого.
І в цей момент вперше з обличчя Кирила зійшла його нахабна усмішка, а по його спині прокотилася крапелька холодного поту.
– А вам не спадало на думку, – продовжував Андрейчук, як ні в чому не бувало, – як лікареві, що вони, ці «чудовиська», якраз і стали такими через вашу «роботу»? Через те, що ви «закували» їх у ланцюги, фактично відібравши життя? Так, я бачив всі їхні геноми, томографії, схильності-нахили… але, знаєте, гени – це ж ще не вирок. Про це і самі генетики говорять. Це всього лише схильність, не більше. Особистість формує безліч…
– …найрізноманітніших факторів і умов… – перебив затриманий, продовжуючи. – І ніхто не може сказати… Так-так, я сам за цими підручниками вчився. А деякі з них і писав. Але гени і нахили цих є вироком. Вже можете мені повірити. Як лікареві. Тут не допомогли б ніякі фактори та умови. І не допоможуть.
– «Передпокарання», значить… – знову вставив Куртнєв. – Десь щось таке я вже читав… В одній фантастичній повісті. Тільки тут, за реальними законами, за подібну «фантастику» дехто добряче вигребе!..
– Ну, я ж кажу: невдячна у мене робота.
– Ну, добре, – сказав Андрійчук. Він уже давно зрозумів, власне, коли ще виловлював злочинця, що вони мають справу просто з хворим. Який, тим не менш, отримає, як здоровий. – А якщо щеплення не спрацює? Адже буває ж таке, що «клієнт» повністю виліковується після нього?
– Так, збої бувають, – розвів руками Кирило. – Як і у всякій роботі. Але є ж ще всілякі події на дорогах … Цеглини на голову…
До горла підступив якийсь неприємний комок. Андрійчук засунув в кишені стиснуті кулаки і відвернувся – щоб не здійснити правосуддя над цим «гіпократом» прямо тут і зараз. Що кваліфікувалося б як самосуд.
Потім він коротко видихнув і спокійно сказав, резюмуючи допит:
– Може, я знову покажуся вам банальним… лікаре … але в історії немає умовного часу. І ніхто не може сказати, якими були б ці люди, «якби…»! Навіть ви. Бо ви – не бог. Зате всі можуть сказати, що було і є зараз – по факту. А за фактом у нас – сотні людей з вкраденими у них життями і поламаними долями. Я маю на увазі зараз не тільки жертв ваших щеплень, але і всіх тих, хто їх безпосередньо оточує. І за це доведеться відповісти!..
Але цей «франкенштейн» з ангельським личком посміхнувся якоюсь потойбічною усмішкою і запустив руку у внутрішню кишеню свого піджака. Хоч це й було не зовсім зручно – в наручниках, які йому знімати ніхто не збирався. Охоронці порядку, що знаходилися в кімнаті, прийняли «повну бойову готовність».
– Ви маєте рацію, Анатолію Михайловичу, – погодився він. – Я-то ні – не Бог. А ось Він…
І Кирило жбурнув на стіл витягнуту з кишені ю-ес-бі-флешку. І де він її там ховав?! Обшукували ж тварюку!
Андрійчук взяв флешку і вони з напарником вийшли з камери, залишивши там охоронця.
– Схоже, наш Адольфович на ще сто сорок довічних наговорив, – констатував Куртнєв, коли вони увійшли до свого кабінету. – Ну, якомусь Адольфу точно треба було щось вколоти – щоб у нього дітей не було!
– Авжеж, – погодився Андрійчук, вставляючи флешку в свій службовий комп’ютер. – Гаразд, подивимося, що тут у нього…
На носії був тільки один звуковий файл. Запустивши його, слідчі почули:
– А тобі, синку, дістається Відбракування. Вже не знесудь.
– Що – знову?.. Коли ж Ти вже брак випускати перестанеш?…
Другий голос був явно голосом затриманого…
А далі в поліцейській дільниці сталося порушення законів … Законів природи.
* * *
…Минуло не більше півгодини. У кабінет до слідчих вбіг охоронець з камери для допитів – червоний, з виряченими очима. Задихаючись…
– Що? Що?! – струснув його Куртнєв, приводячи до тями.
– Я не знаю, – видавив з себе той. – Не знаю, як це вийшло!.. Він … він зник.
– Хто зник??? Що ти верзеш?!
В камері для допитів на місці затриманого «франкенштейна» лежали тільки його наручники.
Як потім виявилося, охоронець сам їх з нього зняв. І вивів з дільниці. Тільки те, як він це зробив, не пам’ятав. Повний півгодинний провал в пам’яті.
Як і у всієї дільниці, крізь яку вони спокійнісінько пройшли.
Хто ж знав, що тут буде ще й гіпноз чи нейролінгвістичне програмування! Або – ще якась чортівня…
«Перехоплення», природно, нічого не дало. Точніше, не природно! Як в поганих фільмах. Начальство, ясна річ, рвало і метало – а як же ще! Після того, як його самого «порвало» і «пометало» вище начальство. Отримали, загалом, всі. Ні, справу не закрили! Тільки відправили, як «висяк», в дуже далекий і довгий ящик – приблизно туди ж, куди і справу Кеннеді. За повною відсутністю не те, що злочинця – хоч якихось його слідів. Навіть найменших думок щодо того, куди він міг попрямувати…
Як завжди.
Однак…
… Однак, як завжди, не вийшло.
Бо, якби було, як завжди, то його б і не зловили.
Кирило відкрив очі і побачив все ту ж камеру для допитів навколо себе і цегляну невиразну фізіономію охоронця біля дверей. Небо за вікном в клітинку вже темніло. У пляму світла від лампи під стелею потрапляли тільки металевий голий стіл і стілець, на якому сидів Кирило.
– Е-е, не зрозумів, – запитав він, – чому я ще тут?
І, побачивши охоронця, що насторожився, продовжував говорити вже невербально. Подумки.
«Ну, як же, синку? – зазвучав голос у його голові. – Ти ж сам хотів».
“У сенсі??”.
«В сенсі! Ну, ти ж – попався. Докази всілякі, досьє на відбраковок наших ти для кого зберігав? Для слідства? Слави захотілося… Всесвітнього визнання геніальних робіт! Шедеврів! Всю історію ж робимо таке, що і не снилося ніяким “чикатилам”, і – завжди в тіні! Розмови всякі, знову ж. В строю. Забув Падшого? Але ця флешка, що ти дав слідчим, була останньою краплею. Слави всесвітніх маніяків захотів? Що ж, ти її отримаєш. Разом з їхнім же покаранням. Посидиш років зі сто в земній в’язниці, – тебе не поменшає. Для науки».
«Підставляєш, значить, отак? Отче… А нічого, що я, взагалі-то, Твій наказ виконував? Твою ‘місію’? На моєму місці зараз повинен сидіти Ти. Хіба ні? Чи хочеш сказати, що Тобі слава не потрібна? ‘Не поклоняйтеся чужим богам’! Неправильним! Поклоняйтеся тільки Мені! Славіте Мене! А інакше…
Маніяки-вбивці! Чудовиська! Їх треба зупинити! У самому зародку закувати їх в ланцюги – поки вони ще не встигли стати маніяками. Врятувати від них всіх! У тому числі і їх самих! Бо ‘не той’, ‘не правильний’ вони зробили вибір! Або зроблять … Та хто ж їх, ‘чудовиськ’ оцих, створює, га? Всі їхні душі-геноми, схильності-нахили з усіма оточуючими факторами, умовами та обставинами, які якраз і змушують робити саме цей вибір??? Програмує все це хто? Падший? А з чиєї волі ВСЕ йде? Ну, зрозуміло! Ми ж – Святі! Ми не можемо бути в чомусь винні! Щось робити не так. Помилятися, створювати брак і творити морок. Ми все робимо тільки на благо! А тим більше, – Ти! Адже Ти є Любов! Як же сама Любов може бути в чомусь неправа??! Навіть якщо вона – тобто, Ти – віддає прямі накази вбивати. Або вбиваєш сам. Тому що є, значить, у Тебе на те свої причини! Позамежні. Бо несповідимі шляхи… І ‘ви не можете знати ВСЕ’. А винні, коли що, – вони! ‘Монстри’ ці, ‘погані хлопці і дівчатка’ з їх не тим ‘вибором’! Незважаючи на те, що ніякого іншого вибору у них не було.
На цьому місці повинен зараз бути Ти!”.
“Ну, ось, – зітхнув голос – що і було потрібно довести: слово за слово – добалакався. Загалом, до зустрічі через сто років».
«От, значить, як, – продовжував Кирило, – ось хто насправді був на цей раз Твоїм Відбракуванням! Я! Так? Ти де? Не смій зникати! Татку!”.
Але голос уже мовчав.
А Кирило в цей момент раптом зрозумів також і те, що він міг би вколоти ці щеплення хоч мільйону дітей! Але одне з них він вколов дитині із захисною реакцією. І тому розплата була неминуча! Бо на захист цієї дитини автоматично стає ВСЕ! Навіть той, хто безпосередньо віддавав наказ її знищити.
“Повернися! – благав Кирило. – Ти не можеш так вчинити зі мною! Ні! Ну, будь ласка! Будь ласка…»
– …будь ласка, не залишай мене тут! Серед цих Падших!..
Останні дві фрази він вимовив вголос. Як раз в цей момент до камери увійшов слідчий.
* * *
– А знаєш, що я тобі скажу, – прошипів Андрійчук, спершись кулаками в стіл і нависаючи над затриманим. – Всю свою історію людство наймало і буде наймати таких асенізаторів, як я, щоб ми відловлювали і саджали на ланцюг таких монстрів, як ти! Так що з цього моменту все твоє жалюгідне життя має перетворитися на пекло! Приблизно в таке ж пекло, в яке ти перетворив життя всіх тих людей. І бога твого ми теж зловимо – можеш не сумніватися. Це я тобі, як «падший», обіцяю.
Потім він сів на стілець, закинув ногу на ногу і вже абсолютно спокійно додав:
– А тепер говоріть, “лікаре”, хто там – на вашому записі?..
30 листопада 2015 р. Відень.
Ілюстрація: Vera Malina
………………………………………………………..
Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,
після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ
через MoneyGram чи Western Union,
або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:
RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN
Vyacheslav Chubenko
IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497
BIC: RLNWATWW
Або