Чоловіча бувальщина

– Жінка до тридцяти років повинна мати три речі: чоловіка, дитину і кар’єру, – казала сама собі п’ятирічна Юлечка, граючись в пісочку. – А то буде потім ес-ес-де.

– Юлія, скільки тобі говорити – не повторюй все за своєю нянею! – зробив їй зауваження Ігор, який загоряв поруч. – Особливо, якщо вона розмовляє не з тобою, а по відеовойсу. Ти ж не папужка… І взагалі, повторювати все, що кажуть дорослі, – це все одно, що тягнути собі до рота всяку гидоту. Зрозуміла?

– Угу, – безтурботно кивнув дитина. – Тату! Підемо купатись, га?

– Потерпи. Ти ще не обсохла.

– Ну, татку!

– Не капризуй! Грійся.

– ССД? – не зрозумів я.

– Старою стервозною дівою, – розшифрував Ігор.

Пляж мав всі атрибути дорогого курорту. М’який теплий пісок, ласкаве море, безліч барчиків-ресторанчиків на набережній… Атракціони всякі: катери, яхти, катамарани, дельтаплани, підводні прогулянки… Серфінг. І сонечко вже в зеніті. Пригріває. Дарма, що воно – Сонце – в півтора рази далі, ніж від курортів на Землі. У таких курортах – своя принадність. Тут зате легше через меншу силу тяжіння… Тим більше, що і цей пляж з підігрівом: в кожну десяту піщинку ж мікрообігрівач вмонтований. Нанотехнології…

Але головне, всі навколо – королеви й королі краси. Атлети і атлетки. Грецькі боги. Ідеальні пропорції, фігури, форми. Засмага… Ідеальні, звичайно, з точки зору сучасних стандартів. Втім, думаю, ноги від вух і дев’яносто-шістдесят-дев’яносто в бікіні – це вже вічні цінності. Здорові, гарні і щасливі, як то кажуть.

Природний відбір зробив свою справу.

Ну, як – природний? Природний хіба що з точки зору природи батьків, які зазвичай прагнуть бачити своїх нащадків кращими на світі і відбирають для них з власного генетичного набору все найліпше. Як вони думають. Після остаточного розшифрування генома людини і винаходу тих же нанотехнологій – і не таке вже можливо. Вибрали татусь з мамусею потрібну спадковість, пройшли певний курс терапії, і робіть собі дітей, скільки влізе. Точніше, вилізе… Коротше, скільки лелеці буде не жаль.

А голова у мене – все ще важка. Після вчорашнього. Снодійного, тобто.

– Та не вболівай ти так, – заспокоїв мене Ігор. – Забудь. Ти ще своє надолужиш. Я, звичайно, прийму відповідні дисциплінарні заходи, але… ще невідомо, кому з вас більше пощастило.

Аякже! Забудь. Легко сказати!

Взагалі-то ми – пілоти в місцевій фірмі з прокату яхт. Не водних яхт. Космічних. І зараз мала бути моя зміна. Я хіба винен, що саме на неї припало це замовлення?! Дівчата, манекенниці з одного тутешнього салону краси, вирішили влаштувати собі на уїк-енд прогулянку по околицях. Фобос там, Деймос, арео-стаціонарна орбіта, точки лібрації…

Вже як Данько, напарник мій, не умовляв мене помінятися з ним змінами… Хоч п’ять разів готовий був позаурочно відпрацювати. А я що, поранений?! Навіщо мені його п’ять змін? І молочні ріки з кисільними берегами?

І тоді він, гад, пішов на недозволений прийом. Але нічого розумнішого не придумав, як підсипати мені снодійного у вечірнє пиво – я ще здивувався: чого це воно якось занадто піниться?.. – і вимкнути будильник. Загалом, вихід на роботу я, зрозуміло, проспав. На відміну, природно, від Данька. Який сказав начальству, Ігорю, що замінює мене через моє «раптове нездужання». Самець!

Ну, ось він повернеться! Я йому «забуду»! Вже я йому так забуду, що мало не здасться. Він у мене тридцять змін буде на Деймосі стирчати…

– В якому сенсі, невідомо кому пощастило? – отямився раптом я.

– Я розповім тобі одну історію… – почав Ігор. – Це трапилося зі мною, коли я ще теж був пілотом, задовго до того, як відкрив тут, на Марсі, свою справу. Ти, напевно, чув про таку штуку, як реінкарнологія? Яка з медичної точки зору нічого спільного з переселенням душ не має. Просто в почутті гумору генетикам не відмовиш. Так само як і фізикам з їх «кольоровими» та «ароматними» кварками…

Аякже, чув. Хто ж про це не чув? Батьки мають можливість не тільки задавати фізичні та інтелектуальні параметри майбутньої дитини, але і, якщо вони добре знайомі зі своїми генеалогічними деревами, просто вибрати якогось свого предка в якості прототипу: їх дитина буде на нього схожою. Точніше, буде його копією. От за останні сорок років, після того, як таке стало можливим, світ і наповнили шекспіри, пушкіни, ейнштейни, королі і королеви краси всілякі…

– А чи знаєш ти, – продовжував Ігор, – який побічний ефект може бути від цієї реінкарнології? У дитини.

– Так, щось чув. Науково-популярні фільми дивлюся…

– Щось чув… Тоді, коли я був простим пілотом, я теж про це ще тільки «щось чув». А ефект цей називається – точно приколісти ці генетики – Синдромом сплячої красуні. Він може виникати тільки у дівчаток і полягає в тому, що вони іноді впадають в летаргічний сон. Ну, летаргічний – не летаргічний… щось, загалом, на зразок того. І добре, що це у них проявляється, коли вони вже в зрілому віці. Адже щоб вивести їх з цього стану… вгадай, що потрібно зробити?

– Невже поцілувати? – сказав я. – Судячи з назви.

– Пожартував, так? Поцілувати. Хоча хід твоєї думки правильний… – він на секунду закрив долонями Юлечці вушка: – Переспати з ними!

– В смислі…

– Еге ж. В тому самому значенні. У дорослому.

– І що, тільки так? А уколи там всякі? Ін’єкції у вену? Чи не у вену…

– Не котять ніякі ін’єкції. Тільки справжній мужик потрібен, і все тут. Принц, хай йому грець! Прямо як у казці. Я не вникав у всякі біологічні нетрі і погано уявляю, чому має бути саме так і ніяк інакше… щось з теорією безпосереднього, природного зв’язку між чоловіком і жінкою. Спасибі, що хоч не вимагається справжньої, великої любові. Але взагалі-то, в чому тут справа, навряд чи толком розуміють і ті, хто в ці нетрі влазив. Інакше, думаю, вже давно була б якась протиотрута. Вакцина, щеплення. А так… Може, на її пошуки взагалі вирішили не витрачати ні сили, ні гроші! А що? Цих «принців», природних шприців, так би мовити, все одно – половина людства. Є кому будити… Ось так воно якось. Я тоді ще на Землі працював. І замовили якось мою яхту для невеликого круїзу випускниці одного університету культури. Дівич-вечір вони влаштовували з нагоди закінчення свого універу. Ну, там – обліт Місяця, Венери, відвідування знаменитого Паркого озера на Меркурії… Під куполом…

– Тату! – сказала раптом Юлечка, піднімаючись на ніжки. – Я до мами хочу!

– Юлія, ти хіба не бачиш, що ми з дядьком Максимом розмовляємо? Перебивати негарно.

– Ну, тату! Можна я піду до мами?

– Ну, добре. Біжи, – він злегка ляснув її по попці і додав навздогін: – Та скажи їй, нехай вже йде до нас!

Дівчинка підстрибом побігла по піску в бік курортних будиночків з напівпрозорими дахами.

А я проводжав очима чергове диво всіляких законів Менделя, яке гуляло по прибою, прикрите двома клаптиками матерії, що називалися купальником. Снодійне з мене потроху виходило.

– Ну і? – запитав я. – Далі що? Ти зупинився на Паркому озері.

– Далі? – сказав Ігор, розглядаючи лінію морського горизонту, який обрізався величезним прозорим куполом міста. – А далі все було дуже просто. І кумедно. Тільки не для мене. Музика, танці, спиртне, те-се… Дівич-вечір як дівич-вечір. Але десь на підльоті до Меркурія, годин за сорок до митниці, вони всі… поснули. Всі двадцять. Ну, наклюкались дівчата добряче і відключились. Відключились, а «включитися» не можуть! Уявляєш? Ну, я тоді по недосвідченості заметушився, почав зв’язуватися з центром, в довідниках усіляких ритися…

Зрозуміло, швидко з’ясувалося, ЩО я повинен робити. Двадцять штук! У такі стислі терміни! Знаєш, це занадто навіть для мене. Так, звичайно, я б міг залишити все, як було, і не напружуватися: нехай з ними, мовляв, інші «принци» розбираються.

Але… Я так подумав… На митниці почнуться всякі питання, свято дівчаткам буде зіпсоване… Знову ж таки – на Парке озеро вони хотіли подивитися. Та й відповідав я за них формально. У всіх значеннях цього слова. Зрештою, ми ж – джентльмени! Дам у біді не кидаємо. Особливо, в космосі…

У цей момент на нас впали дві тіні. До нас підійшла Маринка, старшенька Ігоря, зі своїм приятелем.

– Тату, дай ми ще на планері покатаємось, – сказала вона.

– А чи не годі вже? – поцікавився Ігор.

– Ну, тату! – сказала дівчина. – Ми вже домовилися, нас чекають. Останній разочок. Ну, будь ласка!

– Домовилися вони… – Ігор зітхнув і потягнувся до пляжної сумки. За грошима. – Розорителі. Все, це останні. Пива мені принесіть!

Я дивився на фігури, що віддалялися, і думав, кого вона мені, Маринка, нагадує? Перебирав у голові знаменитостей минулого. Яких пам’ятав, звичайно. А Ігор продовжив свою розповідь:

– Найбільше мене діставав помічник мій, андроїд: «Чи потрібна моя допомога?», «чи можу я чимось Вам допомогти?». Нічим, кажу, ти мені тут, хай тобі грець, не можеш допомогти! Іди краще з очей моїх!.. Смішно? Всі сміються, коли я це розповідаю. Добре ще хоч, що вони, ті дівчата, не потворними були. М’яко кажучи. Хоч це полегшувало роботу… А ті з них, кого я вже… кхм! розбудив, дивилися на мене, як на героя-мученика – із захопленням і співчуттям. Чи як на кролика. Піддослідного. Готові були як завгодно мені дякувати. Тільки нічим віддячити вони мені вже не могли… Така от історія. А висновки роби сам. Мати чи не мати?..

І тут на нас з Ігорем знову набігло його потомство. На цей раз – Юлечка і двійко її старших братиків. Двійнята.

– Тату, тату! – загаласували вони навперебій. – Мама знову прокинутися не може!

– Це вона так, значить, прилягла подрімати вдень, – констатував Ігор. Знову зітхнув. Нехотя звівся на ноги. – Ех, життя моє бляшанка! Ну, що, ходімо будити. Нашу сплячу красуню.

Він уже попрямував було за своєю дітворою, але, бачачи мою відвислу щелепу, трохи затримався, нахилився до мене і сказав:

– Та, зовсім забув: на одній з тих красунь мені довелося оженитися.

…Доекспериментувались з генетикою. Людство завжди саме себе карає. Більше звинувачувати в своїх бідах нам нікого. Хотіли зробити нову зброю – так звану «генетичну бомбу», – а вийшло… І взагалі, якщо подумати, – так нам і треба.

Проводжаючи поглядом олімпійську фігуру Ігоря, оточену його виводком – і як люди після такого примудряються ще її зберігати?.. – я думав про те, що ніколи не одружуся.

І справа тут зовсім не в Синдромі сплячої красуні…

*     *     *

Естетичний вигляд космосу, який відкривався з точки лібрації, показував навіть ілюмінатор гальюна яхти. Помаранчево-блакитний кружок Марса – на планеті вже нарощувалася земна атмосфера з темними «морями» і блискітками купольних міст, відбиваючих світло Сонця, – висів у чорній зоряній безодні. Десь поблизу від диска планети загубилися і зірочки її крихітних супутників – Фобоса і Деймоса…

«Негарно з Максом вийшло, – думав Данька, стоячи над пісуаром. – Ой, влетить мені від напарника не по-дитячому, коли повернуся… Факт. Та й від начальства теж. Ну та ладно. Відпрацюємо. Таке – раз у житті випадає. Ну, може, два. Вже натішився я з дівчатами!.. Мамо не горюй!».

Поставлена на автопілот космічна яхта дрижала від музики і танців. Дівчатка і прогулянка були просто супер. Що тут тільки не робилося! І відірватися від усього цього можна було хіба що тільки на вбиральню.

Відпочивали, одним словом.

Перед тим, як знову відправитися відпочивати, Данько затримався у вбиральні ще на кілька секунд, щоб провести собі – так, на всякий випадок – невеличкий тест. Формальність… Але після того, як він його провів, пілот з жахом зрозумів, що відпрацьовувати свою витівку йому, схоже, не знадобиться: він уже покараний. Покарання, правда, якесь нерівноцінне…

Напевно, свою роль зіграло й те, що людство давно вийшло в космос.

Космічні випромінювання усілякі, інші магнітні поля, невагомість і різна сила тяжіння… Коротше, безліч найрізноманітніших чинників. Важковраховуваних або невраховуваних взагалі. Особливо в генетичних експериментах.

У підсумку – отримуйте!

Мутацію, яку не могли б уявити навіть автори касових блокбастерів.

Найвитонченіша помста природи людям… Які вічно прагнуть її, природу, обдурити…

Років сто тому нікому і в страшному сні не могло привидітися, що саме в цьому відповідальному і делікатному біологічному процесі, що був колись завжди прерогативою тільки прекрасної статі, чоловіки – усі! – можуть зайняти місце жінок. Ну, добре ще, наприклад, няньками якимись… Або домогосподарниками… Або, у гіршому випадку, лише виношувати в собі тільки імплантований плід. Але щоб таке!

«Вже краще працювати понадурочно! – безпорадно подумав Данька. – Хоч триста змін на Деймосі!! Безкоштовно!!!».

З гіркотою і образою – образою, насамперед, на самого себе – хлопець дивився на свій тест, що виявився позитивним.

Тест вагітності.

_

10.03.2006

Миколаїв (Україна) – Відень (Австрія).

……………………………………………

Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,

після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,

або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

                                  Або

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Всі кошти перераховуються мою на допомогу Україні та її армії!

Щиро дякую!