Автообриввінг
Автомобільний хоррор
– В тебе хоч хлопець є?
– Та є, є! Точніше, був…
З розмови в карпатському селі.
Ну, все, тепер і цей мені навряд чи подзвонить.
Після того, як я гарненько дала йому з ноги під коліно. Довелося! А то його заклякла нога так і не знялася б з гальма. І після того, як відбивала від ручника його занімілі руки, що вчепилися в важіль мертвою хваткою. Відбивала, заспокійливо примовляючи при цьому:
– Ну все, все… Тихо, заспокойся, відпусти. Ну… Зараз поїдемо.
Причому, ця операція сталася ще й двічі…
Теж мені – горець! Якоїсь прірви злякався. Сам же, головне, з дерев в крижану воду стрибає!..
Ладно, все по порядку.
* * *
Словом, крім основного заняття – ралі, – є у мене ще й хобі. Я це умовно називаю «автообриввінг». Ну, за аналогією зі всякими дайвінгами-серфінгами та іншими екстримами.
Просто я люблю проїхатися на своїй машині по самому краю прірви. Тобто, буквально: щоб півпротектора колеса над прірвою звисало! Приловчилася вже. У гіршому випадку, якщо розвернутися ніде, під’їхати передом до самої прірви, щоб, знову ж таки, передні колеса на самому краєчку стояли. Бліц, як я це називаю. Адреналінчик, скажу я вам!.. І мізки не гірше російської рулетки прочищає.
Буду коли-небудь гроші на цьому заробляти… Доживу, нічого зі мною не буде! Я ж кажу, – приловчилась вже. Жодної машини ще за п’ять років не розбила. Ну, тобто, як – жодної? Дві всього… Чи три. Жарт! Я їх на ралі розбила. Але там хто їх тільки не розбивав?! Витрати професії, як кажуть.
Ні, ніхто не знає про це моє хобі – особливо, з офіційних структур! Що ж я, зовсім з ґлузду з‘їхала?! Адже там не будуть церемонитися і підколювати, що, мовляв, «по краю ходиш!», «по лезу»… Заберуть права з машиною – та й і все! І ралі мені більше не бачити.
Коротше. Діло було так.
Якось у «міжралля» приїхала я тижнів на два до діда погостювати, в моє рідне село в Карпатах, де я виросла. Не на спортивній машині, звичайно, приїхала на своєму ікс-шостому. Це – БМВ таке. Джип. Його ще «беха» називають. Але все одно зрозуміло, що тут почалося: знаменитість приїхала! Та ще й землячка! Збіглися вже всі – і дітвора, і однокласники … Ну, після перших обіймів – з усіма! – і автографів я, звичайно, ввічливо, але переконливо спробувала всім пояснити, що приїхала сюди трохи відпочити, а не працювати місцевим ходячим експонатом. На третій день – після прийому в сільраді і дискотек в клубі – мені це, здається, вдалося.
Особливо, коли я так, напівжартома-напівсерйозно, натякнула: «гроші за перегляд брати буду!», – всіх як корова язиком злизала. Чи дикий кнур розігнав…
Над старою дідовою «копійкою» («жигуль» першої моделі, якщо хто не пам’ятає) у дворі поностальгувала… На цьому апараті я ще в десять років перший раз в яругу в’їхала… Зараз цей «ровер» вже давно не їздить, і служить просто зимовим (та й літнім) квітником. А дідові я «джипчик» колись подарувала… Лендровер.
Да… Але одного свого сусіда я «відшити» так і не змогла. Та й як його відшиєш?! Навіщо? Гринька, дружбан з однорічного віку! Хати поруч, росли разом. Він мене ще в п’ятирічному віці у крижану гірську річку зіштовхував. І реготав на березі… Але недовго – поки я на берег не вилізу. І скільки ж ми з ним не бачилися!..
А який вимахав! Вуйко під метр вісімдесят, вуса… Красень! І здається, запав на мене не на жарт. Жінки це відразу бачать. Втім, він особливо і не приховував свої почуття. Ну, погуляли. Пострибали, як в дитинстві, з підвішеної на дереві гойдалки в Стрий… Гринька перевісив колись цю гойдалку до дерева вище і мотузки їй подовжив. Тепер з неї можна дострибнути мало не до середини річки. Занурюватися у воду, температура якої на двадцять-двадцять п’ять градусів нижче температури навколишнього повітря, – теж екстрим. Підбадьорливий. Мало не єдиний тут атракціон. Не рахуючи клубу, звичайно. З його піснею-80… Жартую: не такі вже вони тут і стародавні. І Раммштайна слухають, і Леді Гагу, і ґотик-метал… Коли місцевий батюшка не чує. Який сам це все слухає, коли інші не бачать…
Загалом, поцілувалися ми з ним, нарешті. З Гринькою, тобто. Прямо в річці. Холодно напевно стало. А потім я йому і кажу:
– А хочеш, справжній адреналін?..
Ось з цього моменту все і почалося.
І головне, він мене все підколював. «А де ж, – каже, – твоя віконка на приладовій панелі?». Знає ж, як я до цього ставлюся! Сама собі – «віконка»…
Словом, взяли ми мій ікс-шостий і поїхали по старій, не використовуваній вже дорозі до нашої школи, що стоїть на гірці, над селом. Там по дорозі є одне місце – неогороджене, прямо над урвищем. Власне, не одне. Тому дорога і не використовується. До школи давно по іншій їздять. Більш модерновій.
І головне, табличку ще поставили: «ОБЕРЕЖНО! Небезпека сходу селі!»
Не написали лише, що ця сель починається з лайна, яке тече іноді зі шкільної так званої каналізації… Ну, не суть: у селі приємного мало – хоч з лайна вона, хоч ні.
А суть в тому була, що гроза починалася! Ось до чого я халатно поставилася. Думаю, – «Та! Скільки там це займе! Покажу йому «бліц», для початку, – і все. Воно і капнути не встигне!». А блискавки-то вже добре миготіли в хмарах, що стрімко наближалися до гори…
І ще я приблизно також поставилася до рівня пального в своєму баку. З тієї ж самої причини: «бліц» же! І дорога там, в тому місці біля кручі, рівна. Ніякого схилу. А назад ми будемо взагалі скочуватися з гори. Та й запаска у мене в багажнику є – ціла каністра…
Коротше.
Під’їхала. До прірви. Передом. Колеса над нею звисають…
Ну, хто ж підозрював, що ґрунт на самому краю виявиться не таким міцним! Сама ж попередньо перевіряла! Ногами. Мабуть, цим… «селлю», як вони тут це називають… розмило. Загалом, даю я задній, а воно, падло, буксує! І переднє шасі в обрив просідає. Тисну на газ, тисну, а пальне вже на нулі!
Ну, після того, як я згадала цілком конкретну матір і всіх до неї причетних, рву на себе ручник і кидаю Гриньці, який сидить поруч:
– Потримай! Я піду бензину доллю. І гальмо, гальмо натисни!
Я ж і не дивилася на нього. А тут – як глянула! Весь білий, очі вилупив, волосся і вуса дибки…
Ну, зрозуміло. Круча-то – не маленька, метрів чотириста. Досить, щоб не тільки ми, але і весь наш джип перетворився на тоненький обгорілий коржик. Словом, як вчепився він, Гринька той, в ручник!.. А педаль гальма так втопив, що я ледь встигла ногу з неї прибрати.
«О-О… – думаю, – ну все. Пішов кавалер!».
А сама блискавкою з машини і – до багажника. І тут дощ, як хлине! Миттєво до нитки промокла. І ріки по дорозі потекли. Ну, тобто, струмки. Поки. Ні-і, думаю, треба машину і до каменю якогось прив’язати. Поки не змило. Ну, трос у мене в запасі, зрозуміло, теж був… Одну петлю – на гак під заднім бампером, другу – на один здоровий валун під горою на іншій стороні дороги. Під нього хоч і підтікало вже, але його вже точно не змиє! З мій джип каменюка вагою! З шести років його пам’ятаю – як до школи пішла. І по цій дорозі ще їздили…
Так я думала в той момент.
І ще, головне, так «Парк юрського періоду-3» згадався – поки я по воді чалапала і машину прив’язувала!.. Там теж подібна ситуація була – з трейлером-лабораторією. Тільки тут ще тірекса не вистачає… для повного щастя.
А потім, коли заливала в бак бензин, подумала, що треба б вже змінити движок на гібридний: щоб не від однієї лише горючки залежати…
– Ти третій «Парк юрського періоду» дивився? – як ні в чому не бувало, кинула я, повертаючись за кермо.
Підбадьорити типу хотіла! А «клієнт» же – в ступорі: ногу на педалі гальма заклинило, руки – на ручнику. Та й приклад для підбадьорення, взагалі-то, – не дуже… Там трейлер скинули-таки в обрив. Разом з джипом, який його намагався витягнути. А водія джипа з’їли… Ну, ладно.
Коротше:
З ноги – під коліно ноги, що заклякла на гальмі, а з рук – по руках, що вчепилися в ручник. А то ґрунт під передніми колесами зовсім вже в обрив просів. Але при цьому ласкаво примовляючи:
– Ну все, все… Тихо, заспокойся, відпусти. Ну, зараз поїдемо… …
Заспокоюю його, а собі думаю: це тобі, дружок, за те, що ти мене все свідоме дитинство в крижану воду штурхав…
І головне, в ступорі-то – в ступорі, а на мій мобільник так і поглядає… Ага, зараз! Розігналася я тобі і ем-ча-ес з вертольотами викликати, і поліцію з психушкою!.. Самі виїдемо. І не з такого виїжджала.
Розтормозила, словом, машину (ну, хоч машину!), газанула назад, як слід, застосувавши режим «турбо»… Виїхала з обриву «беха», нікуди не ділася!
Я вже розвернулася, вирулила на дорогу і хотіла було йти відв’язувати машину від каменю, як… і сама впала в ступор. Ну, ось вам і тірекс! Просто у вигляді скам’янілості: та каменюка, на яку я петлю свого троса накинула, взяла та й надумала знятися з місця! – мабуть, під напором каналізаційної «селі», що її підмиває. Сеча камінь точить…
І попрямувала ця каменюка… вгадайте з одного разу куди? Правильно, діти! У свою найбільш енергетично вигідну просторову позицію: в обрив. А на шляху у неї – моя машина.
Ну, на відміну від декого, мій ступор триває зовсім недовго і швидко переходить у цілком конкретні, необхідні в даній ситуації дії, озвучені згадками про все ту ж цілком певну матір і всіх до цього причетних. Коротше, я швидко (поки трос не натягнувся) відігнала машину зі шляху каменю, поставила її в найбільш вигідну «захисну» позицію і – по гальмах. Потім, знову ж таки:
– Потримай! Я піду мотузку обріжу. І гальмо, гальмо натисни!
А сама блискавкою з салону – «кінці рубати» своїм тесаком. А як же інакше! Не вузли ж розв’язувати, поки каменюка в прірву летить. Ну, втрачу черговий фал! Подумаєш! Головне, що не машину. З Гринькою.
Обрізала, одним словом.
Вчасно – машина нікуди не поділася… Ну, протягнуло її юзом пару метрів до прірви. Ще один «бліц» вийшов. «Задній». Гаразд, нехай не бліц. «Полубліц»: там цілий багажник до обриву залишався…
І головне, ріжу трос, а сама думаю, хоч би лезо ножа блискавку не притягло. Над самою головою, собаки, миготять, в землю б’ють!.. Дощ стіною і гуркіт грому такий, що ніби тисячу тиранозаврів вогнем відригують.
Але такий мене сміх розібрав – коли я канат вже обрізала. Ну, капець, думаю! Це – спеціально для мене? Навіть каменюка та, підмочена сечею, чекала тільки мене! Поки саме я приїду і свою машину до неї прив’яжу! Двадцять шість років чекала. Та що там двадцять шість! Двадцять шість тисяч! Любить мене все-таки моя батьківщина…
Ну, словом, повертаюся я в кабіну, а там – все за старою, вже накатаною схемою: з ноги під коліно і – по руках. Втім, жартую: ноги вже не знадобилося. Досить було і кулака… Не такий вже у Гриньки був і шок.
Втягнувся.
Зворотний шлях ми проїхали мовчки. Мені б треба було його чимось підбадьорити, якось вивести з цього автообриввінгового стану, але щось нічого крім динозаврів «Юрського періоду» на думку не приходило. Але коли я під’їхала до воріт його двору, він раптом і каже:
– Та тобі не віконку на панель треба!.. А цілого батюшку! На капот.
Бачили?! Він ще й щось жартує! Зуб на зуб не потрапляє, мокрий не менше мого, хоч і не бігав під зливою… Якщо б у мене батюшка на капоті був, він би вже давно в прірві спочивав! Якійсь. І пояснював би своєму босу, що він робив на моєму капоті…
– Ну, ти це, дзвони, – невпевнено сказала я Гриньці, коли він відкрив вже дверці й зібрався вилазити з машини.
– Еге ж! – відреагував він, не обертаючись, і почалапав по калюжах до свого будинку. На ногах, що погано згиналися.
Очевидно, в даному випадку, це означало: «Ага, якраз!”.
* * *
Так ось я і кажу… не чекала я більше від нього ніякого дзвінка … Списала вже і цього кавалера.
Ну, не проходять вони у мене автообриввінг – та й годі!
Але раптом, десь через півроку, коли я на ралі в австрійських Альпах була, дзвонить мобільник. І там – веселий Гринькин голос:
– Привіт! Скучила? Що, думала, від мене так легко здихатися? А я теж тут – в Тіролі. І такий класний обривчик знайшов!..
4 травня 2016 р.
Відень.
……………………………………………
Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,
після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,
або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:
RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN
Vyacheslav Chubenko
IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497
BIC: RLNWATWW
Або
PayPal: asfaya2017@gmail.com
Щиро дякую!
