КОНКУРЕНТ
Фентезі-трилер
Харон назад не перевозить.
(Застаріле).
* * *
Місцевий священик, який сповідував вмираючу, вийшов з її спальні. Сумно похитав головою, сказав тим, хто чекав під дверима:
– Тримайтеся. На все воля божа!
І попрямував з хатини. Направився готувати сільську каплицю до служби. До відспівування.
Потім до кімнати увійшов лікар. За ним до помираючої молодиці наблизилася і вся рідня, яка вже встигла дійти з сусідніх сіл. Лікар остаточно констатував смерть. Жінки з голосінням попадали на коліна. Чоловік стовпом завмер біля узголів’я і був білий, як стіна. Діти кинулись до ліжка з криками:
– Мамо! Мамо!! Ну, зробіть же що-небудь! Ви ж – лікар!!!
Вона була така прекрасна! Молода. Невинне дитя. Невже вона думала, що в чомусь грішна?! Ну, звичайно! – раз вона раптом підхопила цю страшну, невиліковну хворобу! Чим краща людина, тим більше вона себе запевняє, що неодмінно в чомусь винна. Тим більше, що це їй постійно навіює церква. На паскуд і виродків ця філософія не діє: вони для себе завжди безгрішні і святі, навіть в церкві. Яку вони ж зазвичай і очолюють…
А молодиця… вона ніби просто спала. Тільки-но заснула…
Було ще не пізно!..
– Ви справді на все готові? – уточнив лікар.
– Так, – голос чоловіка покійної пролунав твердо, але він належав нібито не йому. Був холодним і потойбічним.
– Тоді вийдіть з кімнати. Всі! І не входити, поки я не покличу! Священику скажете потім, що я всю ніч молився. Псалми читав. Ось ці… – лікар вказав місця у своїй Біблії. – І тому сталося диво! Якщо не хочете на вогнище. Всі!
Залишившись з пацієнткою наодинці, лікар підкотив їй рукав і обхопив її руку на рівні ліктя. Для початку в її вену вп’ялися наноскопічні голочки, впорскуючи туди ліки, які винайдуть ще тільки років через шістсот: антибіотики і сольовий розчин. Адже її невиліковну хворобу тоді ж назвуть просто запаленням легенів.
Але, власне, ліки ці – лише допоміжний засіб. Тільки на майбутнє, як закріплювальна терапія. Зараз, при зупинці серця, і для них було вже запізно. А тому…
А тому лікарю довелося теж – «померти».
–.–
Молодиця сиділа в човні і, опустивши обличчя в долоні, просто плакала. Зрозуміло, що благати про щось Перевізника було безглуздо. Та й як? Це ж – тільки Перевізник. Виконавець. Вона навіть обличчя його майже не розгледіла під насунутим на голову капюшоном. Але все одно… чимось він їй дуже нагадував їхнього сільського священика…
Берег віддалявся. Частково він вже сховався в тумані за кормою. А попереду була тільки невідомість. І розуміння, що рідного Світу і колишнього Життя вже не буде! Ніколи!
Як безґлуздо.
Як рано!..
І раптом із Стікса виринув… він. Вхопився за борт човна.
Перевізник перестав гребти. Кілька секунд не розуміючи дивився на прибульця. Мовляв, – а це що ще таке?! Ще один клієнт, чи як? Відсталий пасажир? Не повідомляли!
І, зрозумівши, що – ні, не клієнт, він розмахнувся на нього своїм залізним веслом…
–.–
Молодиця відкрила очі.
– З поверненням! – сказав лікар. А потім, звертаючись до її чоловіка: – Ось, давайте їй ці мікстури тричі на день. І нехай побільше відхаркує! Ну, спльовує, розумієте? Через два тижні все має пройти, якщо все будете робити так, як я сказав! І не розказуйте про це все нікому! Особливо церкві. Якщо жити хочете…
На ранок лікаря в селі ніби й не було.
Знайти його так ніде і не змогли. Ні влада, ні Свята Церква. Ні інквізиція. Знайти, щоб нагородити, зрозуміло! Бо те, що сталося з прихожанкою в цьому селі, було справжнім «дивом Господнім»! Яке тільки доводить істинність християнської віри! А також те, наскільки очищувальною і рятівною є щира молитва в істинній вірі…
А через рік в селі з’явилася ще одна каплиця – біля будинку Чудесно Воскреслої…
–.–
Спльовуючи водорості, побитий і пошарпаний Перевізник виліз на берег. Вже без капюшона і зі скрученним у вузол веслом, що теліпалось у нього на шиї. Да, так він ще ні від кого не відгрібав!.. Власне, він взагалі ще не відгрібав. Ніколи і ні від кого! У будь-якому разі, ні від кого з землян. І щоб настільки!
Подивився услід чоловікові з дівчиною, що віддалялися. Торкнув вухо, щоб перевірити, чи залишився ще там кришталик трансдименсійного зв’язку. І чи залишилася в ньому ще магія. Магічна енергія зв’язку між усіма Епі-Сферами. Потім сказав:
– Ти це бачив, Бос? Це що зараз було?! Що це ще за б… беззаконня з гір??? Так, схоже, у нас проблеми… Опонент, най йому! А мені потрібна охорона!.. Навіть монетку забрав! Галайда…
.
* * *
Гори. Десь там – «…за стеной Кавказа». Дуель. І нічиєї не було.
–.–
Він знайшов «клієнта» на носі фрегата, на баку. Той сидів, як ні в чому не бувало, заклавши ногу на ногу і, здавалося, просто очікував продовження переправи. Тимчасова заминка, мовляв.
Гармати корабля були порядком зім’яті, але це ще – з другої Роченсальмської битви. Однак тут і зараз їм теж дісталося: на погнуті дула багатьох з них були намотані грізні – як вони про себе думали – гідри, а в самі дула були засунуті сирени. Ну, не в усі дула, звичайно, – як вийшло! З бортів теж звисали якісь епічні тварі. Бездиханні вже… всі вони були послані Перевізнику в якості, типу охорони!
Скільки можна?! Ніяк їх життя не навчить!..
А ще у Опонента зараз було таке відчуття, ніби тут світить сонце. Хоча над цією річкою не було ніколи ніякого Сонця – один тільки одвічний, вогкий всеосяжний туман. Очевидно, щоб «клієнти-пасажири» не бачили іншого, ТОГО берега. Їхнього особистого кінцевого берега.
Може, це відчуття створював вітрильник, який зазвичай асоціюється з простором і ясною погодою. «Под ним струя светлей лазури, над ним луч солнца золотой…». А може, – сам пасажир…
– Ну, – сказав Опонент, підійшовши до пасажира, – Мішель, Михайло Юрійович, ходімо?
– Куди це ще? – почулась відповідь.
– Як – куди?! – округлилися очі Опонента. – Назад! Я все влаштував. Навіть кулю витягнув…
– Все влаштував він! А ти мене спитав? Я взагалі в повітря стріляв!
– Не зрозумів.
– А що тут розуміти?! Не повернуся я більше в ту діру. «Страна рабов, страна господ»!..
– Та-ак!.. – зітхнув Опонент. – Починається… Ти добре подумав?
– Ой, тільки не треба ось цього, еге? Краще б ти Олександра Сергійовича повернув!
– Так це – вже… В сенсі, – хотів…
– Да? Ну і? І чого ж не повернув? Що він тобі сказав? Га? Отож! Я теж завжди вважав, що народився не в той час. І не там.
– Так що ж це виходить? Що прощай вже не «страна рабов, страна господ», а – ціла Земля? А ти не думав, що якщо не буде таких, як ти, то «то время» так ніколи і не настане!
– Та ладно! Я прямо зараз розревуся! Філософ! «Вот только жить в эту пору прекрасную уж не придется ни мне, ни тебе!» – хоч це і не моє. Буде… Та годі тобі! Правда в тому, що «в ту пору» взагалі нікому не доведеться жити. Тому що вона дійсно ніколи не настане. Хоч будемо ми народжуватися, хоч – ні. І ти це знаєш не гірше за мене! Їх ніщо і ніколи не змінить! Свобода, демократія!.. Та вони і слів таких не знають! І знати не хочуть. Їм «доброго» і беззмінного царя подавай. Бажано ще й вічного. Який своєю залізною рукою всіх «хороших» нагородить, а всіх «поганих» – вб’є! І за віршики на царя і патріарха, а також за «злісне» невідвідування богослужінь і сповідей – в Сибір! І чим гірше їм жити, тим більш обожнювані у них їхні геніальні та незамінні, богом дані государі! Які в будь-який момент можуть просто, з будь-якої примхи своєї, кинути нас всіх у піч. Як дрова. Так було і так буде. Зате – «поррядок!». «Стабільність!». Класно! Країна рабів, країна попів… Ти хочеш, щоб я туди повернувся?
– Ні. Я пропоную тобі повернутися до тих, хто тебе любить. Хто чекає твоїх віршів. Нових віршів.
– Ага, – вставив Мішель. – Ти ще скажи, «текстів». У форматі… Гаразд, не будемо забігати наперед.
– До бабусі твоєї, врешті-решт! Єлизавети Олексіївни. Ти про неї подумав? Вона ж цього не переживе! Чи ти тільки про себе думаєш?
– Ну, ти мені тут ще нотацію почитай! Розжалоби!.. Я до мами пливу, а він мене до бабусі тягне! Не переживе вона! Не переживе, так переправиться до мене – та й годі. Всі тут будемо… я для бабусі своєї жити повинен? Заради її душевного спокою? І плодити спадкоємців, як кролик. Ні, не вмовиш! Сказав, – не повернуся. Все. Вибачте, пане. Прощавайте!
Опонент вже повернувся, збираючись йти, але наостанок кинув:
– Та нема там ніякої мами, за цією грьобаною рікою! Немає там взагалі нічого!..
–.–
– Що, знову облом? – бурчав побитий Перевізник, вилазячи з води на борт фрегата. Зі скрученим в дугу веслом, що теліпалося на шиї. З іншим вже. Більш модерновим. Скорострільним… Точніше, – колишнім скорострільним… – Альтруїст хріновий!.. Коли ж тебе життя навчить?! Що це – цугцванг!.. Що б ти не робив, виграю все одно я! І отримую ще більше пасажирів. Вже навіть після тієї твоєї першої витівки – з дівчиною – мені всю сім’ю її потім довелося перевозити… Та ти, виходить, ніякий не Опонент мені! А Конкурент, най йому!.. Якщо і взагалі не Помічник!..
– Що за маячня!.. – буркнув Опонент, йдучи ні з чим, віддаляючись від вітрильника вже по кам’янистому березі. Не обертаючись. – Дурна провокація! Бути цього не може! У мене все під контролем було. Там навіть каплицю на честь неї побудували…
– Та чого ж не може??! Ти не в курсі, в які то часи було? А каплицю побудували на місці їхнього дому – після того, як усіх їх спалили нафіг. За звинуваченням у чаклунстві. Все під контролем у нього! Дон Кіхот сраний… Камелот!.. Монетку хоч поверни! Я і так останнім часом хріново заробляю. Все мені папірці якісь пхають! З фальшивими богами… Папірці з молитвами. Ну, іконки, скажімо, в золотій оправі можуть бути, а папірці я сам знаєш, як використовую… Раніше хоч бухло підганяли…
– Маячня. Маячня! – повторював Опонент, доходячи до Переходу за пагорбом. – Що за довбана маячня!.. Провокація… Цього просто не може бути. Ні!..
Запустивши руку в свою кишеню, він згріб там жменю монет і спересердя жбурнув їх назад, у бік Перевізника.
– Та забирай! І човен, бл…, змінив би! При Лермонтові вже не на таких плавали…
.
* * *
Тільки клацання затворів і команда «вогонь» стали остаточним розумінням того, що їх, сліпих старців, вивезли в поле не зовсім для виступу на Республіканському З’їзді фольклорних колективів. Це було взагалі останнім розумінням чого-небудь.
Втім, це і на краще!
Смерть, якщо вона неминуча, завжди повинна бути швидкою і несподіваною.
Що в ті часи і в тій країні, було рідкістю. Великою рідкістю…
–.–
На поромі знову стояли двоє. Решта сиділи у своїх м’яких кріслах. Клієнти. Пасажири…
За часів воєн і масових вбивств використовувався багатомісний водний транспорт. Ну, спасибі, що хоч пором! Не «Титанік». Почуття гумору у Перевізника було останнім часом зовсім ні до біса.
– Ну, знову битися будемо чи так віддаси? – сказав Опонент.
Перевізник зітхнув і безпорадно опустив руки. Конкурент! «Камелот»! Він невиправний. Але битися безглуздо. А ходити побитим вже так задовбало! Та й перед клієнтами незручно. Соромно!..
– Кого? – приречено запитав Перевізник.
– Всіх – кого! Та жартую я, розслабся.
– А чого мені напружуватися?! – усміхнувшись, вставив Перевізник. – Та забирай хоч усіх, Камелот! Все одно вони зараз же до мене і повернуться. Тільки у вдесятеро більшій кількості…
– Он, того хлопчину, – продовжив Опонент, не звертаючи уваги на жовчні репліки…
–.–
Вже з берега вони проводжали поглядом пором, що відходив в туман. На очах у хлопчини були сльози.
– А як же… – промовив він, – як же вони? Інші?
– Вибач, хлопче, – відповів Опонент, – Я не можу врятувати всіх. Навіть я. Але ти… головне, ти доберися до цивілізації! І розкажи, що тут сталося. Ходімо!
Незважаючи на заціпеніння від невимовного жаху, якась невідома сила змусила хлопця впасти на частку миті раніше, ніж до нього долетіли кулі. Впасти в ту загальну яму, яку потім недбало присипали землею до пори. До ранку. Що їм буде? Не розбіжаться! Мертві не бігають!
На щастя, розстрільна команда свою роботу зробила так собі: нікого толком не перевіряли і не дострілювали. Йому залишалося тільки – після того, як стемніло – прокинутися і вибратися. Спочатку з-під тіла з бандурою, потім з-під землі. А потім…
Потім не попадатися на очі НКВС.
.
* * *
Краще б він не запізнювався, як завжди, на дві години на цю дипломатичну зустріч. Відразу б туди поїхав! А так…
Зрозуміло, що після свого цар-шоу (ну, прес-конференції на всю країну, тобто!), на якому він, як завжди, був Учителем і Спасителем, треба було трохи розслабитися! Спочатку в свій гольф-клуб, у палаці. Потім – в сауну на хвилинку закотитися!.. З дівчатками. Ну, і з хлопчиками. В рясах.
Останнім, що він подумав, побачивши під ногами РГД-5 з витягнутою чекою, що влетіла під двері, було… Ні, не «мамо!». І не «о господи!», ну, або там – матюк який. В останній момент в його мозку промайнуло: «полоній».
Ну, це – до дідуся Фрейда, звичайно, але… Але насправді – все логічно! «Полоній», це просто – як збірний образ.
Бо оточи ти себе хоч всією армією (а також авіацією і флотом), все одно – за все доведеться платити.
Загалом, добре, що він хоч штани встиг спустити і сісти на унітаз! Хоч формально не обгаженим відійшов…
–.–
Зв’язаний по руках і ногах своїми дохлими гідрами, оглушений Перевізник ледве вибрався з ядерного могильника на дні Стікса і, ні живий ні мертвий, абияк дістався до берега.
– Та що ж таке, най йому! – обурювався він, спльовуючи водорості. – Я йому вже і клієнта готовий був віддати, і монету! І навіть ще доплатити! Що знову не так??! Бос! Ні, мені точно потрібен відпочинок!.. Не можу більше! Тринадцять мільярдів літ без відпустки!
– Заспокойся, – сказав кришталик у вусі. – Буде тобі відпочинок, не кип’ятися: від сьогодні ти – на заслуженій пенсії! Вітаємо! Он, бачиш човен? Переправляйся!
– Спасибі, звичайно, Бос!.. – бурчав Перевізник, прямуючи до човна, що колихався під сусідньою скелею. – Вельми зворушений, але… Але, слово честі, – ну, і проводи на пенсію у вас!..
– Ми думали, тобі сподобається! З твоїм-то почуттям гумору…
–.–
З вигуком «А-а!» він прокинувся в… В рубці підводного човна. Перевізник машинально затиснув свій ніс пальцями, але запаху не було: випорожнення в інший світ не переносяться.
– Що?! Де я?!! – заметушився клієнт.
– Де-де, не бачиш де, чи що! – відповів Перевізник. – На підводному човні твоєму. Тому самому, який «утонул». Втім, в якому, – вибирай сам. У тебе їх багато було.
Але клієнт, побачивши Перевізника, навпаки навіть заспокоївся. Розслабився зовсім. Впізнав. Помітивши це, Перевізник поцокав язиком.
– О, схоже, я вже і там, і тут знаменитість!.. А ти, я бачу, назад намилився? Вибач, але повинен тебе розчарувати: шара скінчилася! За перевезення ТУДИ платять набагато більше. Не Опонент я вже ніякий. І не Конкурент. Офіційно на держслужбі. З усіма страховками-пенсіями і так далі… Ну, ти знаєш. І сюди, в цей човен, вже точно ніякий Конкурент не пробереться. Та й хто говорив, терористів по сортирах мочити? Ну ось! Твої заповіти стали втілюватися в життя! Навіть я не зміг би віддерти тебе там зараз від стін того твого золотого клозету і зібрати знову. Навіть, якщо б і хотів. Адже, крім того… Крім того!
Перевозячи таких, як ти, ТУДИ, я, вважай, що перевожу мільйони людей ЗВОРОТНО.
19 Червня 2017 р.
Відень.
……………………………………………
Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,
після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,
або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:
RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN
Vyacheslav Chubenko
IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497
BIC: RLNWATWW
Або