СИНДРОМ ЦИМБАЛЮКА
Санаторно-курортне оповідання
ПРОЛОГ
… Вона. Її голос, стан, хода. Очі…
Мені ніколи не бути разом з нею.
Ні з нею, ні з будь-якою іншою…
Навіть з сусідською дівчиною…
Все тече, все змінюється. Та тільки якось паралельно і повз. Я приречений на самотність. Самотність у натовпі. Я не можу навіть закохатися. Мені це протипоказано. Але без цього все (ВСЕ!), що я роблю і намагаюся робити, і гроша ламаного не варте…
Якщо Магомет не йде до гори, то, як відомо, щось обов’язково трапляється з горою і вона сама зривається зі свого насидженого мільйонами років місця.
Якщо ти стаєш нерухомим, то все починає рухатися навколо тебе. Від меблів до нічних ваз. Сучасний рівень цивілізації це дозволяє. Типу – заміна. Все одно, що відрізати комусь ноги і замінити їх суперсучасними надміцними протезами. Швидкими, не знаючими втоми, стократ кращими за будь-які ноги. Але на яких чомусь відчуваєш себе, як на візку.
Спас-сибі.
Особлива подяка тобі! Чуєш, ти?! Як там тебе? Ісус? Магомет? Аллах? Будда? Вищий розум?.. Як виродка не називай… Втім, нерозумно гніватися на плід людської (причому доісторичної) уяви, нехай навіть і ганебний. В решті решт, які творці, такий і плід.
Мені кажуть деякі: втамуй, мовляв, гординю, звільни своє серце від образи, молися і відкрийся Богу. Стане легше…
Ага. Зараз!
Проповідники… «Прозрілі», одухотворені дядьки і тітки, які щиро бажають допомогти тобі і знають панацею. Відповіді на всі питання…
Та ви всі разом взяті за все своє життя не зазнали, не відчули і сотої частки того, через що я проходжу щодня. Ви і слів таких не знаєте, які складають основу щоденної, щогодинної роботи мого мозку!
Ні, легше мені, може, і стане… Як від майстерного навіювання. Або від горілки з наркотиками. Тільки вранці завжди буває похмілля-ломка. Коли ти розумієш, що вся ця любов, горезвісна божественна благодать – не більше, ніж ілюзія. Глобальний самообман. Реальна тільки твоя хвороба, яка, як і все, що з нами відбувається, була потрібна «люблячому Батькові». Не важливо, навіщо. Потрібна! Як і те, що тобі протипоказана любов.
Бо все, що йде, йде тільки з його волі. І ні з чиєї більше! Це – суть будь-якої релігії, будь-якого вірування, будь-якої теологічної концепції. Їх основна теза.
Більше мені можна нічого не розповідати. Інші розмови – про божественну мудрість, любов, справедливість, про те, що він кожному дає вибір… – всього лише наліт на цю основну тезу, ширма для застилання очей. Лицемірне словоблуддя, яке мені давно не цікаве.
Так, відкрити секрет (якщо для когось це ще секрет), чому в більшості теософій фігурує «вибір» для нікчемних білкових організмів (нас)? Все дуже просто: тому що, незважаючи на генетичне бажання залізти до когось під крильце і покластися на чиюсь «вищу волю», мало кому приємно відчувати себе маріонеткою. Якою він і є згідно з цими ж тріпософіями.
Гаразд, досить про це. Не варто воно того.
…Телевізор майже не дивлюся, хоча там тисяча і один канал.
Нудьга.
Реклама… Суцільна убога реклама, яка робить безглуздим перегляд всього іншого: воно просто губиться і розчиняється в ній. Але, слово честі, якби перегляд всього іншого мав хоч якийсь сенс!
Адже що ж дивитися? Брехливі теленовини про бандитів-політиків? Нескінченні примітивні бойовички для малоліток і такі ж нескінченні серіали для домогосподарок, автори яких щоразу проявляють себе, як постійні клієнти психдиспансеру? Що ще? Ну, в перервах між рекламою ще часто зустрічаються безглузді ток-шоу з нібито розумними людьми, екстрим із засмаглими накачаними хлопцями (чисто відкормленими бича-арами), які, судячи з їх вгодованості, доглянутості зубів і нігтів, справжнього екстриму і не нюхали (ну, хіба що – в розборках)… Так, і обов’язкові – вранці і ввечері – телепроповіді! В яких відпрацьовуючі гранти олігофрени-проповідники розраховують, очевидно, на повну відсутність розуму і знань у телеглядачів. І тому грають на настільки низинних людських почуттях, що нижче тільки підвал… І про погоду…
Загалом, це «вікно у світ», яке робить з нас безмозке жуйне стадо (і хто б після цього дивувався, що нами керують ті, хто керують?), рідко показує щось вартісне. Вже краще дивитися просто у вікно.
Для здоров’я корисніше.
Коли ж ті-ві все-таки проб’є на щось, що ще можна дивитися, я мимоволі шукаю очима її…
Її губи, волосся, очі… Серце просто зупиняється, коли вона з’являється на телеекрані. Недосяжна, нездійсненна мрія, заради якої я давно готовий на все.
Все!
Але немає у Всесвіті сили, яка може взяти це моє «все». А натомість дати мені те, що я хочу.
Гори воно все синім полум’ям!
Чудес не буває. Я це знаю. І тим не менш, я сподіваюся на диво. Я чекаю його кожного дня. З цим нічого не поробиш. Напевно, так ми влаштовані.
Тільки не треба мене жаліти!
Ненавиджу ці соплі і всіх, хто їх виробляє. Співчуття – гірше ніж страждання, говорив Ніцше.
Тому, не ображайтеся, панове жалісливі доброзичливці, не дивуйтеся «неприродній» реакції, коли вас виставляють з квартири. Випадково зустрівшись зі мною і жахнувшись, не мене вони, панове доброзичливці-проповідники ці, а себе заспокоюють. І себе ж переконують в існуванні «вищої справедливості». Бога. Який «зцілить», «відведе» і «не допустить».
Який потрібен, насправді, не мені, а їм…
…В іншій кімнаті задзвонив телефон. Трубку підняв батько. Це був дзвінок з Києва.
Я це відчув…
* * *
У своєму керованому думкою – фізичних рухів він робити не міг – гравітаційному кріслі хлопець завис перед семидесятиметровим ліловим тунелем. Входом в Зону. Професор поплескав його по плечу:
– Ну, мій хлопчику, до зустрічі через три місяці. Головне, нічого не бійся, все буде добре. Відтепер у тебе буде все по-іншому. – І, посміхнувшись, додав: – І перша партія в пейнтбол – моя!
Професор проводжав поглядом свого пацієнта, який в самоті безшумно ковзав крізь тунель, пронизаний діючими прямо на підкірку головного мозку мазерними випромінюваннями, кожен метр якого все глибше занурював юнака в милостивий псевдонаркоз.
* * *
… взагалі-то, він планував перелетіти Бурю по параболі…
Втім, «Буря» – занадто сильно сказано. Яка там Буря! Так – локальна негода, викликана профілактикою станції «Клімат-10», що проводиться в середньому кожні п’ять земних років. Не рівня тим страшним Бурям, які ще півстоліття тому огортали зірваним з поверхні ґрунтом всю планету. Та й не ґрунт, не пісок там вже, в основному, носиться… Однак звідси, із субкосмосу стратосфери, площа хмарності, що неслась внизу, виглядала досить переконливо. І опинитися в епіцентрі цієї «локальної негоди» все одно не дуже приємно.
Але якраз з області епіцентру він і прийняв на загальному каналі сигнал лиха, коли знаходився у висхідній гілці своєї параболи, набравши вже порядну швидкість. Відразу стало ясно, що до місця катастрофи він виявився найближче. Довелося гальмувати і переходити на траєкторію спуску.
Злива в умовах сили тяжіння тридцять вісім сотих “Же” – видовище, скажемо прямо, екзотичне (для немарсіан, звичайно): великі круглі краплі неспішно опадають з низьких темно-фіолетових хмар, створюючи якусь подобу циркулярного душа. Зливу ж з ураганним вітром в цих умовах, коли краплі, дроблячись в дрібний пил, разом з цим пилом несуться паралельно поверхні, наводячи на асоціації з жахливим душем Шарко, треба показувати за гроші. Ну, а маленький літальний апарат на гравітаційному приводі, що опинився у всьому цьому та ще й над виходячою з берегів лісовою річкою з її двометровими хвилями, яка служить додатковим донором літаючої води, – показувати за дуже великі гроші. І слабкодухих попросити із залу.
Його апарат немов потрапив в аеродинамічну трубу.
– Я – ер-ем-1015-тий, – крикнув він в панель зв’язку. – Є хто живий? Дайте відповідь!
Вода і все інше, що зміг підняти вітер, а міг він тут підняти дуже багато чого, по-бузувірському стьобало по обшивці та вікнах. Непогано прижилися тут дерева – в основному височенні сосни – які гнулися до самої землі, з останніх сил тримаючись за кам’янистий ґрунт. Водна пелена зробила видимість майже нульовою. А низькі грозові хмари занурили цей ранковий світ в півморок, який час від часу освітлювали сліпучі спалахи блискавок.
Довелося включити прожектор.
– Ми тут! – прорвало, нарешті, зв’язок. – Біля дерева!
Але він уже побачив критий гумово-пластиковий човен, на яких зазвичай подорожують по річках. Він був прив’язаний фалом до відносно надійної ялини, що росла до повені, викликаної ураганом, на березі, і поперемінно ставав то літаючим човном, то підводним – так його теліпала несамовита стихія. Тим, хто знаходився в цьому човні, доводилося явно несолодко. Хоча вони і герметично закрилися в каютці
– Бачу, – сказав він. – Тримайтеся, зараз витягну.
Його гравімар не був рятівним. Звичайна приватна «Еллада». Але у всіх сучасних апаратах були передбачені деякі «навороти» на випадок форс-мажору. Так само як і в школах водіння при здачі на права вивчались різні прийоми спасання.
Ламаючи гілки, що несамовито били по обшивці, апарат завис над човном, повільно знижуючись і не зводячи з нього промінь прожектора. З плоского живота «Еллади» телескопічно висунувся маніпулятор і акуратно, але жорстко захопив верхню балку каркаса човна.
– Рубай кінець! – крикнув він по зв’язку тим, хто перебував в човні. – Зможеш?
Від фала було легше позбутися, ніж розплутувати «чортові бороди», що утворилися з нього в гілках. На щастя, відчепити його виявилося можливим зсередини, не полишаючи каютки. Після цього гравімар дуже акуратно, щоб не пропороти човен, вивів його з-під рослинності і підтягнув собі під черево, набираючи висоту.
Тепер можна залишати цей екстрим, піднявшись над хмарами, і пошукати місце більш спокійне.
Він посадив машину на досить великій поляні, на пагорбі, біля поваленої тополі.
Над головою ще проносилися хмари, але дощ з них сюди не долітав – зносився вітром далеко на захід, туди, де залишився грозовий фронт і звідки час від часу долинав гуркіт грому. Все частіше і частіше з-за хмар проглядало сонце. Пошарпаною виглядала природа: листяні дерева наполовину облетіли, багато гілок були поламані, з усієї рослинності повільно капало і струмками стікало по ложбинках… Але дуже скоро це середовище прийде в норму – у всього, що тут адаптувалося, живучість була досить високою. І у рослин, і в звірини.
Пахло озоном і хвоєю.
– Ну, ви як, живі-цілі?
– Та ніби цілі, – сказав чоловік, розглядаючи свій човен, притулений до поваленої тополі. Виглядав він плачевно, але не безнадійно.
– Я зв’язався з рятувальниками. Хвилин через сорок вас заберуть.
– І що б ми без вас робили?.. Хвилин через сорок від нас би там, мабуть, залишилися ріжки та ніжки.
– Взагалі-то за вами могли б прилетіти і через п’ять, але я просто повідомив їм, що ви вже в безпеці, а у них там невеликий аврал.
– Еге ж, я теж так думаю! Гаразд, давайте знайомитися: мене звуть Стас Сомів. Це – моя дружина, Олена.
– Українці? – зрадів він, переходячи з інтер-англійської на українську.
– Скажімо так: змішані слов’яни, – посміхнувшись, відповів чоловік також українською.
– Дуже приємно. А я – Максим. Максим Строгий.
– І ви, значить, з наших? Нам пощастило зі спасителем.
Коли Максим тиснув їм руки, його не покидало відчуття, що десь він уже бачив цього Соміва. Ці сильні руки, впевнені рухи, темні очі, що немов пронизують наскрізь, в яких, тим не менш, немає нічого зловісного… Та й вольове гарне обличчя дівчини йому теж здавалося знайомим.
– А ви давно на Марсі? – запитав Максим. – У мене таке відчуття, що…
– Що ви нас десь бачили? – продовжила Олена. – Це багато хто говорить. Напевно, у нас обличчя характерні…
– Ну, цього я б не сказав…
– Втім, все може бути, взагалі-то ми тут вже місцевий місяць… – зауважив Стас. – До речі, давай на «ти», земляче, не проти?
– Звичайно, ні. Тоді мене можна називати просто Макс.
– От і славно. Ну, що, Максе, по півста?
– Вже?
– А кого чекати, рятувальників? За порятунок, за знайомство… Та й зігрітися нам треба. Заспокоїтися…
– Взагалі-то, я за кермом, – невпевнено сказав Максим.
– Та що там! Поставиш на автопілот. І потім, наскільки я знаю ваші закони, п’ятдесят грам старої доброї горілки тут дозволяється і за кермом.
– Не ламайся, Максиме, – посміхнулась Алена. – Не рятувальників же нам пригощати.
Першим ділом подружжя усамітнилося в човні і змінило свої комбінезони, що зіткнулись з негодою. Потім Стас дістав із човна похідне газове вогнище, що іменується в народі «вічний вогник» і стилізоване під природне: воно досить переконливо потріскувало і навіть димок випускало цілком натуральний – із запахом палаючого сухого листя та хмизу. Олена ж попоралася над припасеною провізією.
– Кумедно, – посміхнувся Максим. – По ідеї, не ви повинні мене годувати, а я вас. Не я ж зазнав лиха.
– Так, але й не ти навантажив себе їжею на два тижні подорожі, щоб закінчити її на четвертий день, – резонно зауважила Олена.
Вони влаштувалися навколо «вічного вогника» просто на землі, постеливши брезент на низьку жорстку траву. Сонце вже майже розігнало хмари і тепер заливало все світлом пізнього ранку. Ожили птахи. В основному горобці.
Адже ось яка справа: легкі пернаті тут прижитися не змогли, залишилася в основному «важка авіація» – лебеді, гуси, чаплі, качки, пелікани, альбатроси… Сподобалося на Марсі і пінгвінам, вони змогли тут навіть літати на невеликі відстані. Але от горобці!.. Так, ця братія, мабуть, пристосується де завгодно і до чого завгодно. Як люди.
– Так, – казав Максим, проводжаючи поглядом вже далекий шторм, – на Землі при такій силі вітру це була б сама звичайнісінька гроза. А тут ось вам – двадцять балів за Ріхтером. – Щодо двадцяти балів за Ріхтером, це, звичайно, був відомий марсіанський жарт. – І як вам, друзі, тільки вдалося в таке втрапити? Ви що, метеозведення не слухаєте? Ясно ж було оголошено напередодні: так, мовляв, і так, у зв’язку з плановою профілактикою «Кліматів» перепади температур на термінаторі будуть згладжені не оптимально, тому там-то і там-то можливі локальні бурі…
– Уяви собі, – сказала Олена. – Не слухаємо. Приймач нафіг відключили – повне відречення від цивілізації, дика природа, хоч і не первозданна. Тільки удвох. Романтика. Чи не це мрія сучасної людини?..
– Взагалі-то ми вчені, – сказав Стас, – і сплав по Нью-Лені входив в програму нашої роботи, аналіз екосистеми зсередини, так би мовити. Ну, і на декілька днів вирішили дати собі перепочинок: тільки ти і я, і ніяких радіохвиль…
– Вчені? – пожвавився Максим.
– Я – мікробіолог, Оленка – технолог квантових систем.
– Ось як… Технолог квантових систем…
– Що, – награно обурилася дівчина, – не жіноча справа? Кіндер, кюхе, кірха? Ось всі ви такі!
– Ну-ну-ну, – сміючись, заперечив Максим, – тільки не треба вішати на мене чужих собак! Я цього не говорив. І потім, якісь перебільшені у вас, панночко, уявлення про наші погляди. Є ж бо ще різні конкурси краси, агентства топ-моделей всілякі…
– Це що, просто оригінальні лестощі чи ще й спроба приставання? – блиснула оченятами Олена.
– Дивись, я – ревнивий! – погрозив йому пальцем Сомів, відправляючи собі до рота клаптик шинки.
– Не турбуйся, Стас, – запевнив його Максим, – ніхто твою красуню не спокушає: у мене вдома – така ж сама. Так, то на чому ми зупинилися? Могли б із собою андроїда взяти. Він би вас в біді не лишив.
– Еге ж, – кивнув Сомів, – і корабельний комп’ютер, пов’язаний з глобальною інфо-мережею Сонячної системи, який прораховує і вказує тобі кожен твій крок і фізичне зусилля. Тобі ж сказано: люди вирішили побути на самоті…
– Зрозумів. Ну, а тут чим займаєтеся, на Марсі?
– Та… – Сомів не встиг договорити: сталося те, що наочно проілюструвало рід їх діяльності на цій планеті.
Маленька руда блискавка в одну мить забрала бляшанку з шинкою. Це було білченя. Через секунду звір разом зі своєю здобиччю був уже біля дальньої ялини.
Олена весело розсміялася.
– Зовсім розперезалися, поганці, – беззлобно зітхнув Максим.
– Вуаля, – сказав Сомів, і кивнув у бік більченяти: – Ось цими дрібними правопорушниками тут ми і займаємося.
– Не зрозумів.
– А що тут розуміти? – почав він, дістаючи з сумки нову консерву. – У мене ж спеціалізація яка – еволюційне планування екосистем. Ось мене і запросили на вашу «Білячу планету» розібратися з нахабно зростаючими популяціями цих, закононеслухляних. Хижаки-то з ними поки що не справляються…
Що правда, то правда – «Біляча планета». Саме таким Марс і вважався останні десять земних років. Як колись Австралія була кролячим континентом, а Нова Зеландія – островами поні. До душі припало тут білочкам, ой як до душі! Клімат ідеальний, їжі навалом, природних ворогів немає. Тобто, вони теж ввозилися і гарячково розводилися останнім часом, але поки що користі від них було мало – хижакам взагалі важче адаптуватися до нових умов. Білочки ж плодилися по експоненті, і погрожували стати екологічним лихом вже в масштабах не континенту, а цілої планети.
– Ну, а заодно і мою дружину запросили, – завершив Сомів, підморгнувши. – Як безкоштовний додаток.
– Не звертай уваги, – незворушно пояснила Олена. – Це у нас такі ревнощі. Наукові. Адже невідомо ще – хто чий додаток. Статистичні осциляції ж бо рахувати не кожному чоловікові дано. Вченому, я мала на увазі. Як і екосферне очікування прораховувати. А хто скаже, що екологічна система – не квантова, нехай перший кине в мене Великим Сиртом. Так, здається, у вас одне плато називається?
– Так, – підтвердив Максим.
– Ну, за таких початкових умов, – засміявся Стас, – звичайно, ніхто не скаже…
– Ов-ва! – раптом осяяло Максима. – Так це що ж виходить, що я тільки-но врятував планету?!
– Ще ні, – зауважив Сомів. – Але коли ми її врятуємо, обов’язково впишемо тебе в свій звіт з винесенням подяки. Правда, люба?
– А можна грошима? – поцікавився Максим.
– Ну, це не до нас. Це ти до свого уряду звертайся. А ми – люди небагаті. Нагодували, і на тому скажи спасибі.
– А ти сам як тут опинився? – запитала Олена, передаючи Максиму бутерброд.
– Та з роботи летів. Додому.
– Що, охоронцем десь працюєш?
– Майже, – театрально позіхнув Максим. – Астрономом. Адже по суті астрономи – ті ж охоронці. Тільки всього людства і в масштабах Всесвіту.
– О-о-о, та ми, вважай, колеги…
– Ну, хіба що за загальним гранітом науки. Слухайте, люди, і все-таки десь я вас бачив, зуб даю! Тільки точно не на Марсі. Я б запам’ятав.
Подружжя задумалося.
– А ти на Землі давно був? – запитав Сомів. – У Києві?
– О! Так звідти ж мої предки! З Києва! Але сам я там років п’ять не був… Як і взагалі на Землі.
– Ну, тоді я не знаю… П’ять років тому і нас там ще не було. Взагалі-то, ми родом з Миколаєва. Земного, тобто…
Максим ляснув себе по колінах:
– Так ось воно! Я ж тоді саме в Миколаїв і літав. Там у вас ще плаваюча обсерваторія будувалася. Правда, метеорологічна…
– …А ми там тестували автономні системи життєзабезпечення, – почав згадувати Стас. – Як же, як же, пам’ятаю. Ну і зустріч!
– Здрастуйте! – розсміялася Олена. – Ідентифікували, нарешті, хто є хто і де зустрічалися. Брати по розуму!
– Ні-і, за це треба окремо випити, – заявив Максим.
– І багато… – додав Сомів.
– Стоп! – сказала Олена. – Це ж буде вже більше, ніж п’ятдесят грам?
– А! – відмахнувся Макс. – А автопілот на що? Довезе. Тут недалеко і спокійно – тридцять п’ять верст на південний схід. До речі, я вас настійно запрошую. З дружиною познайомлю…
– Обов’язково, – запевнив Сомів. – Як тільки справи трішечки розгребемо, ваших хвостатих правопорушників до порядку приведемо…
– Так, не кожного дня зустрічаєш по суті рідні обличчя серед тутешньої «різнобарвної» братії. Ну, за земляків!
… Сонечко почало пригрівати – у всякому разі, пара з рота йти перестала.
– Взагалі-то, як ви, напевно, вже помітили, – казав Максим, – народ тут зібрався досить різношерстий – від скандинавів до аравійців і афроамериканців, які тут воліють називатися вже афромарсіанами. Правда, тих, хто осів на постійне проживання, поки небагато і публіка в основному досить пристойна. Кого попало сюди не пускають.
– Еге ж, ми з дружиною вже помітили, що візовий режим у вас – драконівський.
– І правильно, скажу я вам. Адже Марс вже років із сорок з гаком – благодатний край, ласий шматочок. Дай тільки слабинку, сюди нанесе всіляких «джентльменів удачі». Вистачить з нас білок.
– О, та ти, батечку мій, – посміхнувся Сомів, – ультра… перепрошую, патріот. Марс – марсіанам, значить? Десь ми таке вже чули…
– Що? Вам так здалося? Даремно. Я просто згадую ту ж Америку. Постколумбівську. Разом зі всякими вільнодумцями та гнаними понесло туди і хмари «вільнодумних» і «гнаних» злодіїв та аферистів. Ось вам і «дикий захід» – романтика дванадцятилітніх. Австралія – та взагалі була суцільною колонією каторжників, Нова Зеландія – островами для заслання душевнохворих… Ні вже, спасибі. Деякі романтики досі слиною сходять при думці про марсіанський «дикий захід». А що? Пустинь ціла планета – була. Капелюхи, коні, кольти… А ось вам! – Максим зробив незакінчений ліктьовий рух, в продовженні якого легко вгадувався всім відомий жест, що символізує це саме «ось вам!». – Туди, братки-романтики, – в пояс астероїдів і далі. Щоб вами тут і не пахло…
– Дивись, дружино, як люди захищають батьківщину! Не те, що ми там, на Землі, – космополіти такі собі.
– Я теж інтернаціоналіст, – зауважив Максим. – Як і всі марсіани. І до речі, мені більше подобається – люди Марса. Патріотизм і націоналізм, це ж – дві великі різниці. Вірно?
– Все правильно, – зітхнула Олена. – І потім врахуйте, хлопці, – пускати сюди всіляких джентльменів удачі не варто ще й тому, що ми повинні думати і про наших підопічних, так би мовити. Раз вже ТАКЕ сталося, і сталося саме на Марсі. Ми тут повинні створити їм оптимальні умови – як у фізичному плані, так і в моральному…
На деякий час всі замовкли.
Ні, під «ТАКИМ» вона мала на увазі зовсім не білок. Усілякі «білячі проблеми» поруч з цим – дрібниці. Іграшки.
Людство аж до цього сторіччя завжди жило за рахунок нащадків. Це була справжня кара всіх часів і народів, це скрізь і завжди слід було нещадно припиняти. Але в цьому, саме в цьому, люди так і не змогли відмовити предкам. Рука не піднялася. Незважаючи на всі закони хрононевтручання. Тим більше, що закрити цей Марсіанський Феномен все одно не закриєш, так само як і неможливо заборонити користуватися ним з ТІЄЇ сторони. Залишилося тільки взяти цю справу під свій контроль: Об’єднаний Уряд Марса оголосив тисячокілометрову зону навколо Феномену Санаторним Заповідником під охороною держави. Пов’язаний з усім цим проект отримав назву «Проект Портал».
А сам Марс разом з його максимальною гравісферою отримав статус «екологічного простору»…
Із-за сосен донеслося наростаюче гудіння вантажного гравімара рятувальників.
– Ну от, – сказав Максим. – Здається, це за вами.
– Все, – зітхнув Сомів, піднімаючись на ноги, – банкет закінчено.
– Ну, так я – ми – на вас чекаємо, – нагадав Максим своїм вдруге відкритим друзям, коли ті вантажилися в гравімар.
На прощання Сомів міцно потиснув йому руку, а Олена цьомкнула в щоку.
* * *
– Перекидання пройшло штатно, – сказала Олена. – Об’єкт освоївся, включилася моторика, легенда витримана. В даний момент він направляється в Основний пункт перебування. Продовжуємо спостереження.
– Зрозумів вас, Ельнова. До зв’язку.
Коли зображення співробітниці зникло з дисплея, Зелений повернувся до Соміва:
– Ну, що скажеш?
– Скажу, що все як завжди: хлопець – що треба.
– Що ж, тоді почнемо.
Необхідність у прес-конференції назрівала давно. Хоча б вже тому, що навколо Київського Інституту Нейрохірургії стали ходити нездорові чутки і псевдонаукові спекуляції. Починався ажіотаж. Дехто навіть казав, що тут відбувається якийсь суперсекретний зв’язок з потойбічним світом. Причому, як завжди, це стверджували з повним знанням справи минулі або майбутні пацієнти зовсім іншого інституту.
Однак «чудеса» в КІНХ все ж відбувалися, що викликало небувале паломництво сюди з усього світу. Та ось хоча б одне з них: чомусь багато топ-моделей з набагато більшою охотою погоджувалися пару-трійку місяців попрацювати в Києві, а не на показі мод в Парижі. Приблизно те ж саме можна сказати і про кінозірок, а також артистів театру… І справа тут, очевидно, була не тільки в оплаті. Але особливо інтригувало те, що навіть самі безнадійні хворі виходили з Інституту абсолютно здоровими.
Все це призвело до того, що варто було тільки, як кажуть, свиснути, і величезний конференц-зал Інституту зазнав справжній аншлаг. Маса людей розмірено бурмотіла, налаштовуючи теле– та радіоапаратуру, готуючи блокноти та диктофони, переглядаючись і перемовляючись. Всі були в передчутті якщо не одкровення, то вже точно якихось сюрпризів.
І ось, нарешті, до зали увійшли двоє – професор і його учень, а тепер і асистент. Професор був з тих людей, які не запам’ятовуються надовго і вік яких визначити неможливо, – такий собі звичайний невисокий чоловік з прозорими добрими очима і невеликою світлою борідкою. Його учень, навпаки, володів всіма атрибутами яскравої особистості: високий, стрункий, років тридцяти, з гордо піднятою головою, він буквально випромінював інтелігентність, напустивши на себе легкий наліт гордовитості та іронії. Здавалося, він як рентгеном просвічує присутніх своїми чорними очима. Лікарі були в традиційних білих халатах і трималися абсолютно спокійно.
«Дивіться, ось вони. Сам Зелений з Сомівим, – прошелестіло по залу. – Тихіше, тихіше…».
Невимушено, немов перед тисяча першою лекцією, двоє вчених сіли зручніше за уставлений мікрофонами та диктофонами стіл, оглядаючи притихшу аудиторію.
– Здається, від нас сьогодні чекають математичного опису чудес, що тут відбуваються, – з незворушним виглядом відкрив прес-конференцію Сомів.
З усіх присутніх тонку іронію учня міг розпізнати тільки професор, який просто сказав:
– Ми готові. Можете починати.
З четвертого ряду піднявся присадкуватий чоловік у темних окулярах, джинсовій куртці нарозхрист і шкіряних штанах.
– Ден Сташевскі, агентство Айтед-Прес. Скажіть, професоре, що тут у вас взагалі відбувається? Адже ваше мовчання породжує масу чуток. Наприклад, деякі кажуть, що у вас тут відбувається щось містичне і надсекретне, мало не «прямий» зв’язок з Богом…
По залу прокотився невеликий гул.
– Звучить, прямо скажемо, сильно і приємно, – посміхнувся Сомів.
– З богом, кажете? – почав професор. – Що ж, якоюсь мірою це й так. Хоча всі тутешні «чудеса», як деякі їх називають, – справа рук людських. А мовчали ми так довго тому, що займалися ділом і не могли витрачати час на роз’яснення ще неперевірених фактів. Тепер же, коли експерименти пройшли вдало, а з Інституту з відмінними показниками вийшла п’ята група пацієнтів, ми готові викласти громадськості все, чим володіємо. Власне, вся теперішня діяльність нашого Центру заснована на відомій народній мудрості: «Всі хвороби від нервів»… Однак, якщо ви не заперечуєте, докладніше про нашу концепцію розповість мій колега.
Він глянув на Сомова, який трохи підтягнувся і заговорив:
– Як відомо, людина – це складна фізико-хімічна квантово-осциляційна система, яка перебуває у вкрай неврівноваженому стані, з колосальною кількістю найтонших зв’язків між усіма її органами і блоками, в тому числі і польових…
«Квантово яка?», – почувся шепіт.
«Це матюки? Редактор не пропустить»…
«Все-таки треба включити диктофон»…
Особливо виводило з рівноваги словосполучення «як відомо». Ох, біда з цими геніями! Сомів просто ловив кайф від виду спантеличених облич людей, які його напружено слухали. Від цього він фізично відчував свою перевагу, що його дуже тішило. Однак він був талановитим, кращим учнем професора. А талантам, як відомо, багато що сходить з рук…
– Всі ці зв’язки, – продовжував Сомів, – фактично безпосередньо управляються центральною нервовою системою, тобто головним мозком. Саме мозок відповідає за будь-які квантові осциляції (або біоритми) кожного органу чи клітини окремо і всього організму в цілому. У нормально функціонуючому організмі всі ці біоритми, кажучи фігурально, ретельно налаштовані, відрегульовані і приведені в оптимальну відповідність між собою, а також із зовнішнім середовищем. Будь-яке порушення або десинхронізація цих осциляцій веде до різного роду патологій і захворювань. Це, власне, і є елементарний рівень, першопричина будь-якої недуги. Саме з нього треба починати будь-яке лікування. Однак людина, як і будь-яка жива істота, складається з двох основних і, як вже давно було встановлено, рівновеликих частин: це фізичне і духовне, строго кажучи, психічне. Обидві ці частини надзвичайно тісно поєднані між собою численними прямими і зворотними зв’язками. Я наведу невеликий, але дуже наочний приклад. Якщо ми вдаримо ногу, нервовий імпульс надійде в мозок, де зосереджені всі больові центри, хоча боліти буде не голова, а нога. А що буде, коли ми якось потривожимо цей же нервовий центр в мозку? Заболить знову-таки нога, тільки тепер вже ніяк фізично не пошкоджена. Розумієте? Власне, саме такими зворотними зв’язками і пояснюється поширена “біль в ногах” у безногих людей. Точно так само можна пояснити і так звану “біль душі”, коли в нас поганий настрій. Крім того, що в крові знижується рівень адреналіну і серце більше втомлюється, ще й мозкові центри, відповідальні за настрій, знаходяться у безпосередньому контакті з больовими центрами грудей і чіпають ці центри, коли самі пошкоджуються. А фізично людина відчуває, крім тяжкості в серці, якийсь дискомфорт або навіть легку біль у грудях, приймаючи це за душевну біль і не зовсім обґрунтовано розділяючи поняття “душі” і “центральної нервової системи”. Я вас ще не втомив? – посміхнувся Сомів. – Ну, потерпіть, адже ви жадаєте повної і всеосяжної інформації…
І знову іронія учня була зрозуміла тільки професору. Але зупиняти його було шкода, нехай хлопчик пограється. А «хлопчик», зробивши ковточок води зі склянки і подумки потішаючись над журналістами, які починали позіхати й поглядати на годинники, продовжив:
– Взагалі-то згадані мною зворотні зв’язки чисто спонтанно виявлялися і раніше. Скажімо, на напів-містичному рівні їх використовують ті ж екстрасенси, з успіхом впливаючи на особливо навіюваних клієнтів. Або ж проповідники, які демонструють “чудеса віри” на таких самих легковірних громадянах. До речі, до зворотних зв’язків, до їх різновидів, відносяться і знамениті шокова і стресова терапії… Але все це носило і носить чисто емпіричний, ненауковий характер. Кількісно ж і строго Концепція Зворотних Зв’язків (її повна назва – Психокінетична Концепція Зворотних Зв’язків Вищої Нервової Діяльності, ПККЗЗВНД) оформилася лише шістнадцять років тому і була остаточно розвинена в нашому Інституті. Власне, на цій Концепції, її розробці, перевірці, розвитку, і була основана вся наша діяльність в останні п’ятнадцять років. І треба сказати, ми досить далеко просунулися на цьому шляху, досягнувши прямо-таки видатних успіхів. Знаєте, як вчений я не можу сказати, що за останні роки роботи Інституту у нас не було жодного негативного або нульового результату. Це буде просто не точно. Натомість я офіційно заявляю: у всіх ста відсотках випадків… зцілення було повним і абсолютним!..
* * *
… був колись такий фільм «Ліфт на ешафот».
Максим обрав сходи, щоб не повторити сюжет фільму. Правда, це були сходи під’їзду серійної дев’ятиповерхівки, а не шикарні сходи офісного хмарочоса, і прямував він не вниз, а вгору… Та і не вбивство він збирався здійснити. І поспішати йому було нікуди. Буде час ще раз все обміркувати до даху. Можливо, він і передумає.
Хоча навряд чи.
Він вже давно не належав до цього світу. Як і всі, хто пройшли через «Проект». Залишилося тільки переступити межу. Важко повірити, але ПІСЛЯ Максим став ще більш нещасним, ніж ДО. Цей світ ніколи не буде таким, як той – світ вічного полудня, світ справжніх лицарів і високих технологій, світ мудрості і добрих драконів, світ прекрасних дам і мільярда планет… Світ, де є ВОНА. А тут… Мав рацію той «оратор» у чорній шкірянці – чоловік у чорному – вчора в барі: ми – виродки, тупикова гілка еволюції. Хоча й кричав він це сп’яну, в бійку ліз до танцюючих і охорони, і отримав потім за «тупикових виродків», все одно – тисячу разів мав рацію. Ми, дійсно, тупикова гілка. Хвороба матерії. І якщо людство й еволюціонує, то тільки до гіршого. І те, чого по-справжньому хочеш, можеш отримати лише уві сні або в забутті «Проекту». «І якщо станеться неймовірне, – думав Максим, – і за цією межею мене з розкритими обіймами зустріне боженька, який, згідно пісень проповідників, всіх безмежно любить, то я плюну йому в обличчя і сам зійду у вогняне озеро»…
Виходить – сходи на ешафот.
Які непомітно скінчилися. Невелике горище – і ось він вже на плоскому даху, на самій брівці. Біля межі. Від нього злякано задкує бомж, який тут невідомо звідки взявся. Перед ним простяглося місто, ніби прощаючись, далеко внизу звабно виблискує на сонці асфальт… Безумовно, його помітять. Але до умовлянь, і вже тим більше до чийогось геройства, справа не дійде.
Не встигне.
Це треба було зробити ще там. Тільки при тамтешньому тяжінні довелося б вибирати місце вище дев’ятиповерхівки. Щоб напевно. І красиво. Меморіальна Скеля, наприклад. Або Полуденна Скеля. Або взагалі – пік КІНХ… Померти щасливим… Що може бути краще? Тільки щасливим жити. Але це неможливо. Все коли-небудь закінчується. Тим більше ТЕ. Правда, там Максим цього не знав. На жаль.
Але тепер вже нічого не поробиш.
«Вибачте мене, професоре, – тільки й подумав він, переступаючи межу, – що я псую вам статистику. Але чоловік у чорному мав рацію… А я – не можу так більше. Без НЕЇ»…
… Весь спітнілий, Максим підхопився на ліжку. І відчув надзвичайне полегшення: це був сон.
Лише тільки сон.
З тих, які прагнеш скоріше забути, і дякуєш всім мислимим і немислимим силам Всесвіту за те, що цього немає насправді. Бо інакше це було б занадто несправедливо, чого просто не може бути! Всього лише сон… Повна протилежність тим солодким снам, від яких ти пробуджуєшся зі сльозами розпачу і ще довго не відкриваєш очі, марно намагаючись повернутися в той прекрасний світ.
А ще він відчув невимовну радість від ніжного і теплого дотику ззаду, до його плечей, шиї. Морок спальні розсіювали тільки зеленувате світло таймера на стіні та яскраві горошини зірок над прозорим дахом, серед яких помітно рухалася крихітна картоплинка – Фобос. А тишу марсіанської ночі порушувало тільки його прискорене дихання і її рятівний зараз шепіт:
– Ш-ш-ш… тихо-тихо… Заспокойся, коханий. Це всього лише сон…
Цей голос. Він слухав би його вічність. У будь-яких тонах. Вона теж піднялася, обняла його. Доторкнулась губами до його щоки…
– Знаєш, – прошепотів Максим, остаточно заспокоюючись, – мені іноді стає по-справжньому страшно. Коли я усвідомлюю, що не зможу жити без тебе. І мені все одно, яким буде світ, і що відбуватиметься навколо – лише б ми були разом.
* * *
– Це Ельнова. Звіт по двісті вісімдесят сьомому. Кінець першого місяця. Об’єкт увійшов у стадію «еф» – соннокардія. Рівень психорезонанса сім і один – майже стандарт. Без відхилень.
– Прийнято. Продовжувати тензіоз. Потужність ектомоди – дев’ятнадцять.
– Вас зрозуміла: ектомода – дев’ятнадцять ерг.
– Що-небудь ще? Рефлекси?
– Рефлекси в нормі. Але ось ще що: тут один неврахований фактор намалювався.
– Так? І який же?
– Ну, поки що особливих підстав для занепокоєння немає… Просто в його снах постійно фігурує якийсь чоловік у чорному.
– З наших?
– Поки не знаю. Але з’ясую.
– І якнайшвидше. Кінець зв’язку.
…– Антон Саницкий, телеканал “Норд”. Незважаючи на академічний статус вашого Інституту і такі вражаючі результати, деякі все ж стверджують, що ви тут займаєтеся шарлатанством і фальсифікацією, і що ваша Психокінетична Концепція, м’яко кажучи, надумана, висмоктана з пальця. Як би ви це прокоментували?
Очевидно, що настала черга провокаційних питань.
– Ну, що вам на це відповісти? – сказав Зелений. – Сумніви і питання – це те дещо, що відрізняє людей від тварин. Тому ми вважаємо ці розмови цілком природними. Але ми ні від кого не приховуємо ні результатів роботи, ні цієї теорії, яку може перевірити кожен, якщо, звичайно, у нього вистачить для цього кваліфікації. Зрозуміло, що найлегше сидіти в кабінеті і критикувати все нове, тим більше, якщо вам це нове економічно не вигідно… Проте скептикам я зазвичай наводжу вислів засновника Концепції Зворотних Зв’язків академіка Віталія Цимбалюка: «Якщо, м’яко кажучи, неідеальні умови життя можуть абсолютно здорову людину довести до інфаркту, то чому неможливий зворотний процес за допомогою ідеальних умов?». Від себе можу додати, що психофізичні зв’язки вже давно не вважаються в науці незворотними, як, наприклад, незворотне падіння в прірву. Непізнаними – так. Нескінченно складними – зрозуміло! Таємничими – скільки завгодно, але ніяк не незворотними! І, власне, пізнанням цих зв’язків і займається Психокінетична Концепція. Сподіваюся, вас задовольнила моя відповідь?
– Марина Ходжай, агентство СВІТУ-Новини. Скажіть, будь ласка, невже вашою методикою справді можна повністю вилікувати будь-яку хворобу? Чи все-таки є винятки?
– Винятків немає ніяких, – відрізав професор. – Я можу це заявити з усією відповідальністю і підтвердити документально. Однак, справедливості заради, слід зауважити, що найбільш ефективно лікуються суто функціональні розлади організму, пов’язані з нервовою системою та мозком. Дещо тугіше йдуть фізіохімічні захворювання, такі як рак, СНІД і так далі. Але курс лікування у нашому Інституті в кінцевому підсумку знімає ВСЕ. Послухайте, ми цілком розуміємо ваш здоровий скепсис і недовіру, а значить, і причини подібних питань. Зрештою, незважаючи на розвиток медицини у всі часи існували невиліковні хвороби. Але ви вже мені повірте, з появою Психокінетичної Концепції Зворотних Зв’язків ці часи безповоротно йдуть у минуле.
Далі прозвучало банальне питання про найболючіше:
– Антон Уваров, телеканал Індерс. Скажіть, будь ласка, у скільки приблизно обходиться повний курс лікування в Інституті, і наскільки воно взагалі доступне простій людині?
– А як ви думаєте, – продовжував відповідати Зелений, – скільки може коштувати дати людині ВСЕ? З цієї точки зору, весь комплекс лікування людини до її повного одужання, як високотехнологічний процес обходиться практично задарма – щонайменше близько сотні тисяч в залежності від хвороби. Але і це «практично задарма» далеко не кожному по кишені. Тим не менш ми намагаємося допомогти всім, хто особливо потребує, щоб вони могли сюди потрапити. Тому що в наш Центр вишикувалася грандіозна черга і потрапити до нас вже велике досягнення. Але, думаю, всі розуміють, що яким би великим не був медичний центр, один він просто фізично не в змозі допомогти всім нужденним…
– Говорити далі, чи самі дорослі? – вставив Сомів.
Далі йшли питання кількох зарубіжних журналістів. Їх цікавило все те ж: коли, все-таки, і в себе вдома вони зможуть мати таке задоволення за свої гроші – і бажано невеликі? І відповідь була все та ж: коли сильні світу цього зрозуміють, що це зовсім не чергове, нехай навіть і епохальне відкриття. Це – порятунок людства. І не тільки в фізичному відношенні. Левова частка населення планети, що підніметься з ліжка, буде мати принципово інший погляд на світ, ніж ті, хто ніколи не проходив через подібне. Адже це люди, які знають СПРАВЖНЮ ціну життя. І ціну ВСЬОМУ.
Після деякого замішання в журналістській аудиторії, в залі піднялася приваблива особа з яскраво-рудою пишною зачіскою.
– Олена Сілкова, кореспондент журналу “Інна”. У вас в Інституті часто працюють фотомоделі. А ось скажіть, якщо можна, чим вони займаються і що їх тут так приваблює? Дякую.
Вчені посміхнулися.
– У нас тимчасово працюють не тільки фотомоделі, – сказав Зелений. – Часом у нас працюють і естрадні, і кінозірки, та і театральні актори, коли ми їх запрошуємо. Що їх приваблює? Я б дуже не хотів висувати на перший план лише економічну вигоду, яку вони отримують, і чималу, хоча не сумніваюся, що у деяких домінує саме вона. Але все ж, як я вже говорив, наше лікування – це на сімдесят відсотків велика життєстверджуюча гра. І можливо, для людини творчої, з високими принципами і моральними якостями ця його гра, його кількамісячна роль, стає найголовнішою роллю в житті. Роллю, яка комусь повертає життя, роблячи світ кращим! Нехай це звучить занадто пишномовно і романтично, можливо, все набагато простіше. Більш прагматично. Не хочу здатися ідеалістом, але мені, який бачив багато чого у житті, хотілося б вірити саме в такі – «не практичні» – спонукання. Втім, якийсь арабський шейх або той самий російський газовий магнат, прямуючи сюди, цілком може, самі знаєте, за які гроші, прикупити і голлівудську зірку собі для лікування…
* * *
Маленька кулька сонця повільно піднімалася над дзеркальною голубизною прозорого океану. Максим посадив свою «Елладу» на спеціальному майданчику метрах в тридцяти від будинку з куполоподібним дахом, що стояв на березі, і ступив на пісок. Як тільки він це зробив, до господаря галопом понісся Фобос – величезний пес породи ньюфаундленд – і напевно збив би його з ніг, кинувшись в обійми. Але Максим нагнувся і пес пролетів над головою, приземлившись на площину машини. А з тераси будинку йому радісно махнула рукою Сабіна – його єдина і найбільша любов.
Максим був по-справжньому щасливий. Від життя він отримав все, що хотів, і зараз кожен день, кожну годину, кожну секунду отримував від нього тільки задоволення. Він займався улюбленою справою – астрономією – на дуже пристосованій для цього планеті в оснащеній за останнім словом техніки обсерваторії. На власному гравімарі, на одній з кращих його моделей, він повертався з роботи у свій дім на березі теплого океану, облаштований за останнім подихом моди. Там його чекала найпрекрасніша дівчина в світі, котра хотіла бути тільки з ним, і найкраща в світі собака, яка вважала його богом. Його батьки, які працюють в різних куточках Сонячної системи, пишалися своїм всесвітньо відомим сином і регулярно виходили з ним на відеозв’язок, встановлений безпосередньо в його будинку.
Марс виявився ідеальним місцем для таких людей, як Максим Строгий: тут ще досить безлюдно, щоб тебе не діставали, і досить близько до Землі, щоб не почувати себе самотньо. Крім того, Марс повністю приборканий людьми і має курортний клімат. Його отруйна атмосфера була штучно насичена киснем і азотом, температура різко піднялася до прийнятних значень, розтопивши Вічну Мерзлоту, яка наповнила джерельною водою величезні марсіанські впадини і русла висохлих річок. Великі пустелі перетворилися на хвойні ліси, і на поверхні планети дихати стало так само легко, як і в гористій місцевості Землі. Бог війни Марс перетворився на невинне кошеня, ставши навіть лагіднішим і ніжнішим за Землю, особливо в екваторіальній зоні. Навіть його знамениті грізні Бурі у гіршому випадку лише тільки псували зачіску… Не враховуючи, звичайно, рідкісних ураганчиків від профілактик кліматичних установок. Як той, що був два місяці тому.
Тільки от… ці незрозумілі сни…
– Фобос, ти хоч стрибок розраховуй, ми ж все-таки не на Землі, – казав Максим, тріпаючи собаку по холці. – Хороший, гарний пес. Поруч! Фобос, поруч!
Він пішов до будинку, кинувши погляд на кероване думкою гравітаційне крісло, що нерухомо висіло біля стіни термосарайчика. Хороша штука для тих, хто підвернув ногу. Тепер воно потрібно Максиму, як п’яте колесо до воза. Треба буде комусь віддати…
– Я люблю тебе, Сабінчик! – вигукнув він, як тільки ступив на поріг.
З кожною сходинкою навантаження на його ноги плавно зростало поки, на терасі, не зрівнялося з однією же: вся площа будинку була налаштована на земне тяжіння. Це було зовсім не обов’язково для жителів Марса, але, літаючи зрідка на Землю, якось не хочеться кожного разу проходити адаптацію. Та й почувати себе слабаком, втричі млявішим у порівнянні з землянами, неприємно.
– Це замість «здрастуй»? – почувся у відповідь її чарівний голос. Сабіна сиділа за прозорим скляним столиком і щось писала, мабуть, знову свої звіти.
– А ти хіба проти?
Дівчина підкреслено задумалася.
– Ну, залежить від того, хто це говорить. Наприклад, якщо таке скаже мій бос, то проти…
– А якщо я?..
– Ну, а якщо ти…
Вона притягнула Максима до себе і притулилася губами до його губ. Міс Марса цього року була, як завжди, неперевершеною у своєму фірмовому бікіні. Не відриваючись від її губ, Максим присів поруч, на вільний стілець.
Поцілунок був тривалим…
* * *
– Ельнова на зв’язку. Кепська справа: ЧЧ – не з наших і не з ваших. У всякому разі, в картотеках наших персоналів його немає…
– «ЧЧ», як я розумію, – кодова назва нашого чоловіка в чорному?
– Еге ж. По всій видимості, це «гість». Скоріше всього – агент Альянсу, який якось просочився через Портал. Профі, судячи з усього.
– А як же ваша нездоланна система безпеки?
– Не треба іронізувати, колего. Нездоланних систем не буває. Особливо, якщо проти них працює профі, якому допомагають інші системи, не гірші… Коротше, коаліціон Марса рве і метає. Що ЧЧ може у вас накоїти, залишається тільки гадати. Але, в будь-якому випадку, виловлювати його – вже ваша турбота. Хоча ми і направили до вас одного нашого спеціаліста з контррозвідки…
– Стривай. Але ж дії Альянсу – це ж, здається, порушення всіх ваших законів хрононевтручання?
– Ваших! – пирхнула Олена. – Наших, колего! Наших. І це, до речі, необов’язково. Ну, їх порушення. Його вплив у вас може бути настільки невловимим, що наслідки цього втручання можуть виявитися лише через сотні років – у нас. Завдання ж у Альянсу, на сьогоднішній день, яке: завдати якомога більшої шкоди «Проекту». Адже якщо щось трапиться з цим нашим підприємством, чи не половина Марсу роботи позбудеться. Не потрібно пояснювати, що за цим піде? Отож. І після цього вони нас можуть брати тепленькими і без будь-якої військової агресії. Ну, а ви про лікування зможете забути, судячи з їх настроїв…
– Так, діла… Гаразд, придумаємо що-небудь – деякі заготовочки і у нас є. А ви б підказали нам, де він знаходиться, чи що… Нащадки.
– Ага, аякже! Це тільки в ваших книжках минуле для нас – як на долоні. Чи багато ми знаємо зі своїх записів і хронік навіть про недавнє минуле? Тобто, про кожну людину в ньому. Хто, коли і куди ходив, з ким говорив, що робив?.. Якщо, звичайно, за ним не встановлено спостереження. А якщо чоловік взагалі ніде ніколи себе не проявляв, ні з ким не спілкувався, не контактував? В історії такого чоловіка ніби і не було. Якби не Максим Строгий і інші наші «об’єкти», які його десь бачили (у вас, між іншим!), і у яких він закарбувався в підсвідомості – з цілком певною деструктивною метою, до речі, – ми б досі не підозрювали, що у вас «гість».
– Так, але… Кожен повинен залишати якийсь слід, кола на воді, вплив якийсь на оточення. Ми ж не існуємо поза зв’язків із навколишнім світом. Діалектика.
– Звичайно. Тільки ось в чому полягає цей вплив? Зазвичай вже років через п’ять ланцюжок подій, що породжується конкретною людиною, виявляється настільки заплутаним, що виявити його без знання цієї людини практично неможливо. Безумовно ми можемо сказати тільки одне: діяльність нашого ЧЧ повинна бути спрямована…
– На нанесення максимального збитку «Проекту Портал», – задумливо продовжував Сомів. – Чекати, значить, будемо неприємностей в найбільш вразливих його місцях…
* * *
– Ну, як пройшов день… тобто, ніч? – запитала Сабіна, трохи відсторонивши його і повернувшись знову до своїх паперів. – Відкрив що-небудь?
Він не відразу відповів. Йому потрібен був деякий час на «регенерацію» після такого поцілунку. Іноді у нього проскакували думки на кшталт: чому така, як Сабіна, обрала саме його, звичайного хлопця, який загалом-то нічим не виділяється, нехай навіть і відомого вченого? Проте Максим належав до тих людей, хто в своєму житті керується принципом: “Не питай, “чому я”, користуйся, поки можеш”. І борись за це.
І поки що це приносило йому удачу.
– З тобою було б краще, – відповів нарешті він. – А так нічого особливого. Пару комет і три астероїда. Та мені і не до цього було – ми спостерігали зоряні орієнтири для П’ятої Трансгалактичної. Ну, ти знаєш, через рік летять до Ригеля.
– Тільки не здумай і ти з ними! – загрозливим тоном сказала Сабіна. – Інакше я теж заберусь куди-небудь в Туманність Андромеди.
– Туди не літають! – засміявся Максим. – Гаразд, не переймайся.. Я не до такої міри люблю космос, щоб залишити тебе…
Він зітхнув і трохи підвищив голос:
– До речі, скоро буде сніданок?
– Півгодинна готовність, – донісся з кухні голос Птолемея, робота-домогосподарки.
Максим глянув на годинника. Ну так, ще тільки сім тридцять… Хоча сонце піднялося досить високо над горизонтом.
– Ти не уявляєш, – сказав він, потягуючись, – як я чекав моменту, коли зможу, нарешті, зняти з себе цей комбінезон.
Сабіна відклала свої записи і повернулася до нього. В її прозорих зеленкуватих очах відбивався океан, а легкий вітерець грав розпущеним світлим волоссям.
– Може, ти будеш здивований, – посміхаючись заявила дівчина, – але я давно чекаю того ж самого…
– Знаєш, чомусь я не здивований.
Вона повільно потягнула блискавку його комбінезона.
– Хвилиночку! – зупинив її Максим. – Ще одне питання: ти сьогодні летиш на роботу?
Сабіна працювала у Міністерстві зовнішньої торгівлі в Нью-Антарії, столиці цього району Марса.
– Як бачиш, всю свою роботу я взяла додому, тим більше, що робити там особливо нічого: Земля останнім часом сильно скупиться. Так що сьогодні Міністерство якось переживе і без мене. Ну, досить розмов…
Вона була чарівна.
Закохані покотилися на м’якій пружній підлозі…
Фобос делікатно відвернувся і залишив терасу. Потім він галопом пронісся через вилизану хвилями смугу прибою стометрової ширини і зі всього маху стрибнув в океан, опинившись одразу метрах в тридцяти від берега. Величезний пес, як щеня, грався на мілководді, піднімаючи пятдесятиметрові феєрверки бризок, що уповільнено осідали в марсіанському тяжіння, і ловлячи на льоту рибу, яка, тікаючи, в паніці просто вистрибувала з-під нього.
* * *
– Ну, що тут у нас? – запитав професор, входячи в лабораторію, де Сомів розглядав психофізичні показники пацієнта. – А, двісті вісімдесят сьомий… Максим Строгий?
– Так, Іване Дмитровичу, – відповів Сомів. – Все йде за планом. До третього місяця відновлена статева функція.
– Відмінно. А я, власне, за тобою, Стас. Ти готовий? Публіка вже зібралася. Тільки… будь ласка, постарайся не «грузити» їх.
– Ну, Іване Дмитровичу, я ж не письменник, щоб «поважати читача», – підморгнув Стас професору. – Чи слухача. Особливо такого…
Професор докірливо похитав головою.
… Потім почалася серія питань, відповідати на які, не опустившись до інтелектуального рівня їх авторів, досить важко. Але вченим-медикам не звикати відповідати на різні питання, залишаючись при цьому на своєму рівні.
– Павло Дундук, газета “Національна партія України”, – гугнявим голосом промовив засушений суб’єкт в акуратній “трієчці”, що маячив в аудиторії. Дивлячись на нього, так хотілося сказати: “Невмируща партія України”. – Скажіть, будь ласка, чи враховуєте ви в цій вашій роботі з опікуваним, або в грі, як ви її називаєте, якийсь компонент відродження української духовності, скажімо, мовне питання? Принаймні для українців?
Сомів кашлянув, а професор, нахмуривши чоло, сказав:
– Ми тут, шановний, займаємось лікуванням людей, а не політикою. Це вже не ідеологічні іграшки, це – людські долі і життя. І ми не збираємось здійснювати будь-які реверанси ані перед владою, яка нам не дає нічого, ані перед якимись партіями чи громадськими утворюваннями з будь якою “національною ідеєю”, які нам і не можуть нічого дати. І якщо наш опікуваний хотів би жити в Запорізькій Січі та спілкуватись українською, бути російськомовним дослідником Місяця, або оселитись на Марсі, розмовляючи англійською, ми завжди надаємо йому таку можливість, хто б він не був за національністю. Адже мова йде про головне: про здоров’я, а то і життя людини. І ми не маємо часу та й морального права бавитись різними “духовними відродженнями”.
– Ви сказали, «оселитися на Марсі»? – почулися здивовані голоси. – Але ж туди ще ніхто не літає? Та й Запорізька Січ теж…
– Ну і що? Як я вже сказав, ми даємо людині все, про що вона тільки може мріяти. З нашою віртуальною реальністю можливо все…
– Я б хотів задати зустрічне питання останньому промовцю, – вставив Сомів і незворушно промовив: – Просто уточнити. Пане Дундук, ви з якої саме «Невмирущої» будете? Адже, наскільки я знаю, на сьогоднішній день їх вже п’ять.
Зал гиготнув коротким смішком.
– З тупайлівскої… – гордо оголосив той і сів на своє місце.
– Ще питання? – сказав Зелений.
Питання виявилося в одного високого хлопця в «підстрелених» джинсах, малиновому піджаку, ліловій краватці і з зачіскою-їжачком. Він не вважав за потрібне хоч якось потривожити своє вальяжне розположення в кріслі.
– Святослав Індуков, журнал “Новий Міщанин”. Я б все-таки хотів повернутися до ваших дівчат. А чи не думали ви, що таке “багатство” гріх не використати для покращення фінансового стану вашого Інституту? Приміром, можна було б влаштовувати ті ж покази мод у Києві. І взагалі, є багато способів заробити на дівчатах… – посміхаючись, закінчив він.
– Дозвольте, я відповім? Мабуть, питання щодо, «заробити на дівчатах» для деяких дуже актуальні…
Зелений не встиг зупинити свого учня. З меланхолійною посмішкою Сомів спокійно заговорив:
– Не сумніваюся, якби замість керівництва цього Інституту був редактор “Нового Міщанина”, він би саме так і робив. Тільки те, що тут би потім виникло, називалося б вже не Інститутом Нейрохірургії, а, як би це поделікатніше сказати, щось на кшталт шоу-публічного будинку. І тут би вже навряд чи займалися зціленням людей. Швидше, відбувався б якраз зворотний процес…
– Наступне запитання! – поспішив перервати Соміва професор, поки цей гарячий хлопець не розповів журналісту все, що він думає про нього, його матір, його собаку і взагалі про всіх «нових».
… Вчені відповіли ще на безліч питань. Як на загальні теми, так і про свою роботу, основна ідея і сенс якої зводилися до одного: принципово виліковною є будь-яка хвороба у разі, якщо пацієнту створити оптимальні умови життя. Це стверджує Психокінетична Концепція Зворотних Зв’язків Вищої Нервової Діяльності, що розробляється тут, в КІНХ вже шістнадцять років. Вона стверджує також, що в залежності від свого стану пацієнт повинен отримувати і відповідні фізичні навантаження, і спеціальний, індивідуально визначений зовнішній вплив… Але головне – і це наріжний камінь Концепції – пацієнт обов’язково повинен перебувати в стані всеосяжного нескінченного щастя, з постійним відчуттям його втіленої мрії. У його особистій «нірвані». Це – необхідна і основна умова.
Все це реалізується в так званій регенераційній Зоні, що належить Центру, оснащеній всім необхідним і розташованій на восьми гектарах зеленої частини Києва.
– Якщо пам’ятаєте, – говорив Сомів, – тут ще хотіли побудувати якийсь новий монастир. Але ми все ж таки переконали владу, що для їхнього іміджу наша Зона буде нітрохи не гірше. А для державного бюджету – краще…
Саме тут і розгортається, за висловом Зеленого, театр лікувальних дій, в якому доля хвороби заздалегідь передбачена. Хіба що терміни зцілення можуть бути різними в цьому спектаклі, головним героєм якого є сам пацієнт. Який про це навіть не підозрює…
Псевдонаркоз з вибірковою амнезією, віртуальна реальність, побудована технологіями квантових комп’ютерів… Хтось хоче жити в процвітаючій Стародавній Греції? А в середньовічній Саксонії? А може, на «екологічній» Землі без війн і стихійних лих, розмовляючи чистою китайською? В майбутньому, на «перетвореному» Марсі? Ах, ви хочете махати мечем перед вогнедишними мордами драконів? Будь ласка! Немає проблем.
У всьому цьому, втім, дещо має бути справжнім. І дехто…
Загалом, у хвороб немає шансів…
Наука, схожа на містику… Але жодному чаклунству з екстрасенсорикою таке і не снилося…
Хто не вірить, хай перевірить. Якщо у нього вистачить на це кваліфікації… А хто вміє, нехай зробить краще…
Така була загальна фабула і канва зустрічі вчених з журналістами.
І непомітно для всіх за вікном стемніло. Київ поринув у прохолодний осінній вечір. Прес-конференція підходила до кінця. Але, як відомо, навіть у дуже великій бочці меду завжди знайдеться місце для маленької ложечки дьогтю. І питання, яке Зелений так прагнув обійти, все-таки прозвучало.
– Ну і, очевидно, останнє запитання? – сказав професор, обводячи поглядом зал.
– Два питання.
З останнього ряду піднявся чоловік у чорному шкіряному розстібнутому пальті. Руки в кишенях. Він не представився.
– У мене два питання. Чи можна використовувати вашу методику на шкоду людям, і чи правда, що до тридцяти відсотків ваших пацієнтів через якийсь певний час після лікування кінчають життя самогубством? Спасибі.
Це «спасибі» прозвучало особливо глумливо. Останнє питання було як грім серед ясного неба. Зал помітно пожвавився, неспокійно зашумів. Сомів відкрив було рота для відповіді, але тут же зупинився, відчувши долоню вчителя на своїй руці. Ні, професор зовсім не хотів цього приховувати – таку важливу і жахливу побічну дію. Просто ще не настав час, необхідно було підготувати громадську думку. Зелений хотів, щоб про це дізналися тільки від нього! Ну, тепер вже нічого не поробиш, доведеться говорити зараз. Втім, може, це й на краще.
Професор почав спокійно, як на лекції:
– Щодо першого питання. На шкоду людям можна використовувати навіть аспірин або вимірювач тиску. Питання в тому, щоб держава захищала своїх громадян від цього. На те вона і держава. А ось що стосується другого питання… тут справа складніша. Випадки самогубств дійсно бувають, приховувати це безглуздо. Це – своєрідний побічний ефект нашого лікування. Але відповідальна за нього зовсім не наша теорія або недосконалість технології. Технічно наша методика абсолютно нешкідлива. Найгірше, що може бути, якщо раптом станеться неймовірне і відмовить апаратура, це нульовий результат лікування, яке можна тут же повторити. Причина такого побічного ефекту лежить у зовсім іншій площині – психологічній. Власне, це різновид посттравматичного синдрому. Він був передбачений ще на зорі Концепції її засновником – Віталієм Цимбалюком, який писав: «Пацієнтам має бути нестерпно боляче повертатися зі свого, неіснуючого світу мрії в наш, реальний». Він так і називається – Синдром Неповернення або Синдром Цимбалюка. Люди повертаються зі свого раю в реальний світ і бачать разючу відмінність того світу, де вони були щасливі і зцілилися, від цього – справжнього, повного проблем і болю. Ось у чому причина й корінь зла – недосконалість нашого світу. Пацієнти переживають це дуже болісно, до багатьох навіть, в тій чи іншій мірі, повертається їх недуга. Ну, а деякі так і не можуть переступити через це, що і призводить до подібних трагічних наслідків. Розчарування не перекриває навіть повернуте їм фізичне здоров’я! Зрозуміло, знаючи про це, ми з самого початку приймаємо всі заходи з психологічної реабілітації людей після лікування. З ними працюють кращі психоаналітики. Образно кажучи, ми відчайдушно намагаємося реабілітувати наш реальний світ в їх очах. Але це, на жаль, не завжди належним чином допомагає. Повертаючись із ілюзорного світу, вони більше не хочуть жити в сьогоденні! Тому нещодавно ми пішли на принципово нову міру. На кінцевому етапі курсу лікування було вирішено вводити в світ пацієнта, безумовно, залежно від чутливості його психіки, такий дестабілізуючий фактор, що показує недосконалість і його нірвани. Це повинно пом’якшити удар по поверненні. Але наскільки – поки що судити важко… Таким чином, Синдром Цимбалюка став воістину каменем спотикання, парадоксом Концепції Зворотних Зв’язків. Однак тут виникає зовсім інше питання. – Учений дивився на людей крижаним поглядом. – Чи маємо ми право звинувачувати в цьому животворящу Концепцію? Чи все-таки краще спробувати підтягнути реальний світ до тих ідеальних, які нас зцілюють? Ну? Що ж ви мовчите?
У конференц-залі стояла повна тиша.
Мовчав і чоловік в чорному. А що він міг сказати? Що лікарі розкрили тільки половину правди про свою Зону? Що ця зона з ТОГО боку – зона марсіанського Санаторного Заповідника, – близька до насичення, і скоро там будуть працювати в авральному режимі? Що вони просто фізично не в змозі вилікувати все давнє людство, і не можуть цього зробити, виходячи з «Хронологічної безпеки»?..
Що ТАМ, у нього, це вже викликало глибоку кризу у відносинах із Землею і на Марс ось-ось зроблять вторгнення сили Міжпланетного Альянсу.
Він мовчав.
Зрештою, людству не звикати жити за рахунок нащадків.
* * *
… Максим лежав на їхньому з Сабіною неосяжному ліжку в спальні і дивився в стелю. Він бачив там синє темніюче небо із зірками, що прочинали поступово світитися. За звичкою дахи будинків на Марсі робили все ще куполоподібними, тільки вже не з матеріалів обшивки космічних кораблів, а з напівпрозорого склопластику. Але не до неба, не до зірок було зараз Максиму.
Дзвонили Сомови. Із співчуттями. Намагалися заспокоювати, але це у них виходило погано: теж хвилюються. Розповідали, що знайшли якесь вирішення «Білячої проблеми». Дуже просте. Максим його не запам’ятав. А точніше, пропустив повз вуха.
Це його зараз не гріло.
В одну мить все втратило сенс.
І вже тиждень хлопець не знаходив собі місця. В котрий раз він прокручував в пам’яті ту останню розмову з Сабіною.
– Це всього лише діловий візит на Ганімед, милий, – говорила вона, збираючи речі. – Два тижні для кохання – не термін. Ти навіть не помітиш…
А той прощальний поцілунок…
І ось її немає вже четвертий тиждень. Днів дев’ять тому дзвонила з корабля, що йшов назад. З тих пір – ні однієї вісточки. І Міністерство в шоці: там теж нічого не розуміють.
За вікнами шумів океан – вітер дещо посилився. Біля ліжка лежав Фобос. Величезний пес жалібно скиглив. На кухні порався Птоломей. І більше нічого…
Нічого.
Максим зціпив кулаки.
Раптом пискнув настінний відео-войс. Напевно, ніхто не зміг би вловити, як людина і собака одночасно опинилися перед монітором. На екрані виникло… виснажене, але зосереджене обличчя Сабіни. Судячи з усього, вона перебувала в невагомості.
– Сабін? Рідна!.. Сабіна! – закричав Максим.
Але вона його не чула. Дівчина намагалася говорити спокійно і виразно, але її голос зривався:
– Це лайнер Меркурій-58!.. якщо хто мене чує, допоможіть! На зворотній траєкторії Юпітер-Марс ми зіткнулися з метеоритом… великим. Загинули всі, крім мене… корабель розгерметизувався. Повітря залишилося тільки в рубці… Його вистачить годин на десять, не більше… Якщо хтось прийняв цей сигнал, не зволікайте!.. Орієнтовно я перебуваю в районі Церери. Допоможіть! Допоможіть, якщо хтось мене чує!..
– Сабіна! Чуєш мене?! Сабіна!!! – кричав Максим, але вона його не чула. Мабуть, зв’язок працював лише в одну сторону.
– Допоможіть, якщо хтось мене чує! Корабель Меркурій-58!!. Якщо хто…
У цей момент зв’язок обірвався. Її зображення в моніторі завмерло.
Фобос почав його облизувати.
Через півгодини Максим був уже на космодромі. Ще за чверть години його включили в пошуково-рятувальний загін. А ще через п’ять хвилин він сидів в же-компенсаторному кріслі швидкісного корабля.
– Десять, дев’ять, вісім… – йшов передстартовий відлік.
– Тримайся, Сабінчик, – шепотів Максим. – Я вже йду! Тримайся.
– Чотири, три, два, один…
Епілог
Диво все-таки сталося…
Двісті вісімдесят сьомий раз. А значить, для кого це – «диво», а для кого… Достовірний, тобто – відтворюваний і багаторазово повторюваний науковий результат… Просто робота.
Рутина…
Я стояв перед професором. За моєю спиною переливався ліловий тунель, а біля ніг лежало вже не потрібне мені гравітаційне крісло. У всьому тілі я відчував те, чого ще ніколи в житті не було, – я відчував силу.
І Зелений виголосив свою найбільш улюблену фразу:
– Ну, здрастуй, Максим, мій хлопчику. Ось ти і здоровий.
– Іване Дмитровичу, – сказав я тремтячим голосом (але голос мій тремтів не від хвороби, він тремтів від хвилювання). – Там, – я повернувся до тунелю, – там хоч що-небудь було справжнім?
Професор посміхнувся і відійшов убік. У дверях ЗМ-тамбура стояла дівчина з величезною чорною собакою.
– Сабіна!.. – скрикнув я. – Тобто… тобто, ВИ?..
Зірка Голлівуду підійшла до мене і міцно обняла. У неї на очах були сльози.
Справжні сльози.
Миколаїв. Вересень 23, 2004 р. – Відень. Листопад 9, 2009 р.
Малюнки:
Любов Ніколаєва,
Іда Ретєр (Ida Räther).
……………………………………………
Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,
після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,
або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:
RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN
Vyacheslav Chubenko
IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497
BIC: RLNWATWW
Або
