ВЕРБУВАЛЬНИК

Історія про альтруїзм

Пролог

Пляжі – чудове місце для романтичних стосунків.

А пляжі Майамі – особливо.

Звичайно, коли на них не налітає який-небудь тайфун з романтичним жіночим ім’ям…

Наплававшись досхочу в теплих хвилях (і націлувавшись) ми повернулися до своїх шезлонгів біля морського прибою. Деякий час ми загоряли. Потім я помітив, як якась жінка тягне по піску інвалідний візок. Візок для пляжу адаптований, пластмасовий, з широкими колесами… А все одно важко, коли в ньому сидить дорослий хлопець.

Я вирішив їй допомогти.

Влаштував хлопця біля морського прибою у кращому виді. Здавалося, він навіть якось підбадьорився, зміцнів від моєї допомоги. Майже сам зійшов зі свого візка на пісок, щоб лягти позагоряти.

– Бачу, у тебе і досвід волонтера є? – сказала моя обраниця, коли я повернувся. – Кожного дня дізнаюся про тебе щось нове.

– Ти про мене ще не те дізнаєшся, – зітхнув я.

Вже з місяць, як ми з нею знайомі, а я все ніяк не скажу їй… те, що доведеться сказати. І справа навіть не в тому, що цей місяць ми з нею займалися, в основному, зовсім іншим, аніж філософськими бесідами, просто я хотів якомога далі відтягнути цей момент. Він же – момент розставання…

Адже я, здається, знайшов дівчину своєї мрії. Для однієї розмови – при першому знайомстві – час у нас, звичайно, знайшовся. Рідкісний екземпляр.

Рідкісний.

Розумна і красива.

Або навпаки – не так важливо. Їй говорили подруги (колишні вже, зрозуміло), що з твоїми-то, мовляв, даними тобі б в самий раз – на подіум, в кінозірки (були пропозиції і в порно), а ти… А що, власне, «а ти?» Захотіла дізнатися, скільки справжніх – не «поп» – зірок і галактик на небі, та ще й як вони влаштовані (не кажучи вже про питання на засипку: що знаходиться «за космосом»?), замість того щоб голою дупою крутити в шоу-бізнесі? В ліжко лягати там, де «треба», і з тим, з ким «треба», для того, щоб крутити нею на якомога виднішому місці?.. І заробити під старість порядну параною з приводу своєї зовнішності… Астрофізикою, одним словом, зайнялася.

Такий ось феномен. Що їй з цього приводу говорили її батьки, історія замовчує. Але я не думаю, що щось краще, ніж подруги. Колишні.

І до релігії вона ставилася, м’яко кажучи, без пієтету. Бог, каже, може і є, що, втім, ніяк не доведено, але церковники і проповідники всілякі до нього не мають ніякого відношення. Адже яке відношення до вищої істоти можуть мати брехуни, ханжі і лицеміри? Або, у кращому випадку, люди не дуже розумні (передаю найбільш м’який варіант її слів), які видають бажане за дійсне? Ну, не знаю, не знаю – все залежить від «вищої істоти»… У будь-якому разі, і ця точка зору була хоч і нерідкою за теперішніх часів, але аж ніяк не популярною, враховуючи тотальну релігійну пропаганду.

Особливо в наших країнах, у яких в черговий раз запанувала бандитсько-церковно-гебешна влада. Втім, де ми, а де «наші країни»? Хочете, постійно кидаючись з крайності в крайність, завжди наступати на одні й ті ж граблі – будь ласка, наступайте! Тільки без нас, бо нам цей процес спостерігати зовсім вже нудно. Незважаючи на наші міцні нерви і шлунки.

Так, до всього того ж вона, моя обраниця, ще й – блондинка.

Ну, це вже, згідно з поширеними забобонами, що стверджують про несумісність блондинки і розуму, – феномен в квадраті. Феномени, мабуть, ще бувають. Навіть в квадраті.

Хлопці від неї теж жахалися. Не з першого разу, звичайно! З другого. Бо кому ж сподобається відчувати себе в компанії блондинки дурнем? Та й не блондинки теж… Який думає тільки про…

Навіть звали її незвично. Слава. Не Мирослава, не Ярослава… Просто Слава.

Може, тому вона так довго і була одинока. Шукала, мабуть, такого, як я. Не «качка», котрий б’є на рингу партнера по голові і штовхає, скажімо, спортивний снаряд якийсь, а того, хто теж займається астрономією. Фантастику пише… Зустрілися, загалом, як у пісні співають, дві самотності.

Втім, за її власним твердженням, нікого вона й не шукала. Просто так вийшло, коли вона вже розчарувалася у всіх.

– Ну, і де ж твоя матуся? – запитала вона. – Ти обіцяв мене сьогодні з нею познайомити.

– Так, – підтвердив я, – але перш ніж я це зроблю, мабуть, я тобі дещо розповім… Щоб для тебе це не стало шоком.

– Вона теж на візку?

– Що? О ні! – розсміявся я. – І ти навіть собі не можеш уявити, наскільки – «ні»…

* * *

Це було вже десь років з десять тому…

Я сидів у своєму кріслі біля комп’ютера і, щоб відволіктися від поганих думок, рішав задачі з вищої математики. У кріслі тому, що мій інвалідний візок в квартирі мені був не потрібен. Грюкнули двері в передпокої: мама пішла в магазин, поки сантехнік тут длубався з нашою батареєю в сусідній кімнаті.

– Даник, підійди-но сюди! – почув я раптом.

Спочатку я не звернув на це уваги, так як вирішив, що звертаються не до мене. Мало який Даник? Може, напарник прийшов.

– Данило, взагалі-то я до тебе звертаюся, – сказав сантехнік, зазираючи до мене в кімнату. – Ти що, хіба не чуєш?

Я здивовано подивився на нього. У якомусь сенсі – «підійди»? І раптом я зрозумів, що… можу це зробити. Відчув просто…

Що вам сказати?..

Скільки я мріяв про диво!.. Щоб ось так «бац!» – і все. Але, природно, ні в яку чортівню і чудесне зцілення не вірив, а всіх «цілителів», хто обіцяв зі мною це зробити, давно посилав подалі. І ось це – диво – сталося…

Ніколи не просіть вщипнути себе. Навіть подумки. Це боляче. І до того ж це ще абсолютно не гарантія того, що те, що відбувається, – не сон. Є набагато надійніші критерії сну. Насамперед: уві сні людина не здатна дивуватися. Що завгодно, тільки не дивуватися. Сприймає все, як належне. Нехай хоч весь Всесвіт зі всіма його законами раптом принципово зміниться, а у вас це в гіршому випадку викличе лише роздратування. Мовляв, якого біса дуркуєте?! Прийняли правила гри – фундаментальні і незмінні закони природи, – так і дотримуйтесь їх! Нічого шахрайством займатися!

Природно, я тоді втратив не тільки дар мови, але і дар чітко мислити. Зате дар ходити – і взагалі рухатися, як нормальна, здорова фізично людина, – придбав. Незвичайні, прямо скажу, відчуття… Нові.

– Так, оскільки клієнт у ступорі, – почав сантехнік, як ні в чому не бувало копирсаючись в нашій батареї, – говорити буду я. Для початку – відповіді на часті питання. Хто я? Можеш називати мене Вербувальником. Я – представник МАР – Метагалактичної Асоціації Розуму – спільноти цивілізацій Третього роду, як це тут у вас по-науковому називали б. Ну, ти знаєш: цивілізацій, які вже вміють використовувати ресурси своїх власних галактик.

І я побачив це все. Воно просто випливло в моїй свідомості. Галактики, зірки, планети, цивілізації… Мільйони, мільярди найрізноманітніших рас. Ось, до речі, теж цікаве питання: самому бувати у всіх точках Всесвіту і буквально торкатися до них власними руками чи свідомо знати про них все? В чому різниця?

– Що нам потрібно? – продовжував «Вербувальник». – А ти нам і потрібен. Як агент. Не скрізь, звичайно, – на цій планеті, в основному. Ну, в крайньому випадку, ще на таких же, де цивілізації не доросли ще до контакту з МАР. Приглядати… Втім, завдання ти почнеш отримувати ще нескоро – після твоєї підготовки. У разі, звичайно, якщо ти взагалі погодишся. Ніхто тебе силоміць тягнути не збирається. Ні – зітремо інформацію з твоєї пам’яті, і все. Хоча буде шкода: здібний ти. Ще маєш питання?

Дар мови до мене, може, дещо і повернувся, а ось здатність тверезо мислити… не думаю. Адже безглуздішого питання, ніж я поставив тоді, напевно, і придумати важко:

– А мама?

Ще б про сестричку свою запитав. Світланку. Для повноти картини. Не знаю, що про мене подумав цей Вербувальник… Мамин синочок. Тобі таке пропонують, а ти… Знайшов що питати.

– А що мама? – сказав він. – Вона нам не потрібна. Витремо з її пам’яті інформацію про тебе – і все. Ніби тебе ніколи й не було.

Досі не можу пояснити, що мене струсонуло в той момент. Якийсь імпульс. Природно і логічно так би було краще всім. Але… Відчуття якоїсь неправильності, несправедливості… Шахрайства. Ви самі закони природи міняєте на свій розсуд, вам нічого не варто, значить, вилікувати невиліковно хворого і зробити його своїм суперагентом. А його батьків, значить, просто відкинемо, як непотрібний відпрацьований матеріал. А нащо з ними теревенитися?!

Я повернувся у своє крісло і оголосив:

– Тоді до побачення.

– І що, так просто? – після деякої паузи спитав Вербувальник, злегка ошелешений. – Адже я зараз піду, а ти з вікна викинешся, коли зрозумієш, від чого відмовився. Дарма що на візку. Тобі ж такої пропозиції більше ніхто ніколи не зробить. І що, твоїй мамі від цього краще буде?

– Так ви ж зітрете мою пам’ять, – з’єхидничав я. Здається, до мене остаточно повернувся дар мови і здатність мислити. Я «увійшов в сюжет». – Адже я навіть знати не буду про цю вашу пропозицію.

«Сантехнік» зітхнув. Одна морока з цими «сімейними», напевно подумав він. Сімейно-прив’язаними, тобто. З якимись сиротами з дитбудинків чи інтернатів, які не бачили там нічого доброго, працювати – одне задоволення. Вони без труда погоджуються назавжди покинути свою клоаку і забути про неї, як про страшний сон. Прихильностей у них, не кажучи вже про любов, – ніяких… Навіть якщо у них там і були якісь друзі.

Не знаю, чому він не пішов одразу. Може, парі уклав з ким у себе, що зможе і з мене зробити толк…

– Сказати тобі, про що ти думаєш щоранку, прокидаючись? – почав він. – Всі твої двадцять п’ять років. Ти думаєш: чому я? Чому я повинен кожного дня боротися за те, що будь-якому ханурику з підворіття дано просто так, ні за що? Тільки за те, що йому, виродку, пощастило народитися? А я скутий ланцюгами, я сиджу в ямі, з якої не вилізти. І виходу немає. О диво, я підняв з підлоги журнал, що випадково впав! Я вже не кажу про повну недоступність для тебе такого природного дива, як любов. Але відповіді немає, думаєш ти. Тому що її не може бути в принципі. Тому що це – просто ідіотська помилка, вчинена тими, хто проводив експеримент над всією цією ідіотською країною, і ними – цими виродками – навіть не помічена. Ніхто не винен і ніхто не може допомогти… Це, звичайно, якщо не вірити в цинічні казки про те, що твоя хвороба – «боже благословення», після якого надійде якась дивовижна винагорода. Але ти ж у це не віриш і за будь-які балачки про винагороди бив би по пиці, чи не так? Адже скільки коштує юність? А побачення з коханою дівчиною? Танці на дискотеці, піша прогулянка по набережній?..

Я відвернувся. Що я міг сказати тим, хто знає про мене, схоже, все? А він, Вербувальник цей, почав туди-сюди походжати по кімнаті. Думати. Чи розмовляти з кимось там по якомусь своєму телепатичному зв’язку.

– Гаразд, давай так, – сказав він нарешті, – нашим агентом ти таки будеш, але поки що суто тільки на Землі. Та й завдання ти будеш виконувати дещо іншого роду… Але про це згодом. А про маму твою з сестрою ми теж, так і бути, подбаємо.

* * *

– Ну й історія!.. – заворожено промовила Слава після хвилинної паузи. – Я мало не розплакалася. Ти це тільки що придумав? Так, крутий…

Я встав, підійшов до прибою. Кинув у море пару камінчиків. Ну, ось і все… Зовсім близько кінець нашого роману. Цієї недовгої казки. Може, не треба було мені тоді погоджуватися? Хоча – що я кажу?! Це варто було зробити вже заради таких моментів. Яких у мене ніколи не було б.

Відчув її дотик ззаду.

– Я щось не так сказала? – прошепотіла вона.

Я повернувся до неї, обхопив за плечі.

– Ні, все так. Так… Ти не уявляєш, як я тебе люблю…

Тут почулася «Карміна Бурана»: це – мобілка прокинулася в кишені моїх шортів, що висіли на спинці шезлонга.

– О, здається, це вже мама з’явилася, – пояснив я.

Після короткої розмови по телефону я сказав Славі, що мама нас чекає на набережній, так як їй не хочеться роззуватися, а на роликових ковзанах по піску незручно… Я ж говорив, що зустріч з мамою для деяких може бути шоком. Власне, майже для всіх.

Зрозуміло, що Слава довго не могла прийти до тями, спостерігаючи, як я кажу «ма» дівчині молодшій за мене.

– Що, ловелас, – посміювалась наді мною мама, – знову, мабуть, наговорив дівчинці про якихось вербувальників?

– А про що ще я повинен був їй розповідати, ма? – я відмахувався від її рук, що норовили потріпати моє волосся. – Про пластичні операції якісь? Хто в це повірить?

– Що значить «знову»? – тільки й змогла вимовити Слава. Зрить у корінь…

А те й значить…

Не міг же я їй так одразу сказати (до цієї миті не міг), що сам – Вербувальник. Якому для своєї роботи потрібно ставати «клієнту» не тільки другом, але ще й коханцем. Ну, або братом практично – у випадку клієнта чоловічої статі. Для більш повної довіри і «ходових випробувань»…

Не знаю, куди завербовані мною потім діваються. Може, на планети типу Землі – такі ж відсталі. Агентами. А може… В банк тіл напрокат.

За все треба платити.

Така моя плата за отримане здоров’я. Не подобається? Будь ласка, інвалідні візки на Землі ще не перестали випускати. І навряд чи в найближчому майбутньому перестануть.

Космічні цивілізації гуманізмом не страждають.

І альтруїзмом.
.

21-22 вересня 2010 р., Відень.

 

……………………………………………

Якщо у вас з’явилося бажання і є можливість підтримати мою творчість матеріально,

після листування особисто зі мною відправляйте ваші ДОБРОВІЛЬНІ ПОЖЕРТВИ через MoneyGram чи Western Union,

або безпосередньо на мій рахунок в Австрії сюди:

RAIFFEISENLANDESBANK NOE-WIEN

Vyacheslav Chubenko

IBAN: AT54 3200 0000 1155 5497

BIC: RLNWATWW

                                  Або

PayPal: asfaya2017@gmail.com

Щиро дякую!